Четвер, 19 жовтня 1876 (7 жовтня)

Чекаємо Тютчевих завтра; вони таки мали б приїхати: пані не дурна й не захоче образити брата через таку дрібницю.
Мої дядьки Олександр і Етьєн приїхали близько восьмої. І я майже шкодую, що затримала їх до ночі, бо так вони стали свідками приїзду Тютчевих, а що вони шукають і бояться для мене неприємностей, то надто пильно дивилися й слухали і подумки робили здогади, які мене дуже бентежили.
Коли під вікнами загуркотів екіпаж, усі, крім мене й дядьків, вийшли на ґанок.
Батько підвів до мене пані Тютчеву й відрекомендував нас одна одній... чи, радше, відрекомендував мені цю даму. Я підвелася, щоб простягти їй руку й торкнутися губами її зміїного рота, і відразу ж знову сіла, лишивши її стояти. Зухвалість, за яку вона помстилася пʼять хвилин по тому, давши мені доглядати свого собаку, щоправда, з такими словами: «Я даю його вам, бо знаю, що ви не заподієте йому зла, бідолашному хворому».
Дядьки бачили цю «образу», як вони казатимуть. То була щонайбільше незграбність.
Пан Тютчев — чудовий добряк, товстий, як бочка, який робить і каже лихе лише за наказом.
Костянтин Ерістов приїде тільки завтра. Я поводилася як господиня дому, але дядьки страшенно мене сковували. Утім, ви розумієте, скільки мені треба було самовладання, щоб лишатися спокійною перед цією проклятою жінкою. Батько був трохи напідпитку, надміру мене цілував, ніби кидав виклик усьому світові — хай-но хтось торкнеться мене бодай кінчиком пальця! — і підбадьорював мене на вухо.
Гелена, як справжній філософ, не пристає до жодної сторони; зрештою, вона, як і всі інші, знає про мої скарги. Я цього анітрохи не приховую.
Батько пішов до мене, і, коли ми вже мали підніматися сходами:
— Я її проводжу, — сказав він, обернувшись до інших, — ще б пак, вона заслуговує в сто разів більшого. Знаєш, Софіє, раніше я мало знав свою доньку, а тепер я її люблю, чуєш, люблю?
Коли ми опинилися в мене, розмова, яку почали з Тютчевих, набула звичного повороту.
Не бажаючи казати все просто, я обмежувалася скаргами, докорами; я говорила злі речі, зухвалості, але з переконаним і спокійним виглядом, тож батько тільки відповідав, і дуже лагідно. Нарешті я попросила поїхати до Рима, сказавши: «Ви боягуз і останній із людей, якщо цього не зробите». Може, ви хочете мені натякнути, що винна моя мати, яка вас покинула? Хочете довести мені, що саме це причина всіх нещасть, і ви задоволені, і ви помщені?! Я плюю на такі ницості, і якщо ви не вволите моєї просьби — першої за дванадцять років, і найзаконнішої, найшляхетнішої, найпростішої, — то ви просто мерзотник! Він цілував мене аж надто багато й відповідав ухильно, а коли пішов, я кілька хвилин стояла, спершись на стіну, і відчувала, як по щоках мені котяться великі пекучі сльози. Зусилля, яких я докладала, щоб стримуватися під час розмови, довели мене до тієї жахливої хвилини, коли вже не можеш опанувати себе; я кинулася до своєї темної спальні, плакала й молилася Богові, скільки могла, але, не знаходячи більше слів і нетямлячись від болю, лягла на ліжко, і в мене стався нервовий напад.
Тільки цього бракувало... Проте завдяки своєму вікові я все ж заснула, і близько одинадцятої вже була у вітальні, де зібралися всі, крім моєї тітки.
Ерістов приїхав опівдні, і я мала щастя споглядати цього бовдура, якому заборонили до мене наближатися. Та ще й так суворо, що ми всі з того сміялися! Яке ж кубло інтриг цей дім!
Оскільки Тютчева безмірно забарилася, я звеліла подавати, і вона приєдналася до нас за столом у червоному пеньюарі найгіршого смаку.
Знайшовши, про що спитати Пашу, я повела його до своєї кімнати, куди до нас прийшов і Поль.
Учора була ціла історія із зеленим чоловіком: ми випили на брудершафт і поцілувалися в губи, як заведено при брудершафті; я дражню його більше, ніж будь-коли.
Юнак дуже збуджений через приїзд своєї тітки, яку він розуміє й ненавидить, і від того має неспокійний вигляд, що мене дивує. Я його вивчаю.
Пані Тютчева вже встигла переказати мені кілька дрібних гидот, які Мішель наговорив у Полтаві. Але Мішель — така нікчемна істота, що найбільше, чого він вартий, — це копняка.
Мені краще, ніж учора, і я вільно розмовляю навіть із гадюкою, не кажучи вже про її товстого чоловіка.
Паша, дедалі збудженіший, сміється, розмовляє, жартує — я ледве його впізнаю.

Примітки

Слово-вигадка Марі: фр. bêtard [sic] (злиття bête «дурний» і bâtard «байстрюк»); гру слів не відтворено. ↩