Субота, 7 жовтня 1876 (25 вересня)

Сьогодні день народження мого брата. Йому піднесли подарунки, і були гості, тобто той самий набрід, що й минулого разу, та ще Геданов.
Мішель нарешті зважився повернутися — з їстівним підношенням, як завжди.
Далебі, я бідолашна маленька особа, яку треба дуже жаліти: ще один хоче «мене забути». Малий корчить із себе Байрона й розповідає про свою пристрасть кожному стрічному.
Дуже втомлена, я виявила найчарівнішу жвавість, і батько був у захваті. Нарешті я зволила трохи постаратися для цих дармоїдів!
Під кінець вечора я вийшла у вчорашньому костюмі, тобто: очіпок з оксамиту й золота, турецька сукня, розкрита на спідниці з білого шовку, широкі рукави, розрізані над білими вузькими рукавами, коротка шпага при боці, портупея якої від ваги зброї збігала гострим кутом. І хрест святого Георгія на грудях.
Цей хрест дав великий князь Михайло чи Микола моєму дядькові Вольдемарові на Малаховому кургані, де той лишився сам із чотирма чи пʼятьма солдатами, не втрачаючи мужності й сам заряджаючи гармати. Великий князь зняв хрест зі своєї петлиці й почепив його до петлиці мого дядька. Після повернення з Кримської кампанії мама сховала дорогоцінний хрест, і я знайшла його під час «розкопок» у Чернякивці.
Моя поява відвернула увагу від гри. Я й сама пограла, а потім пішла до себе нагору. Я не шкодувала себе для гостей лише до обіду. Потім я перейшла до бібліотеки з обома тітками, і ми говорили про Італію.
Не знаю, що мені про тебе думати, — сказала Гелена, — ти або дитина, або велика шельма, і бувають хвилини, коли я вважаю тебе божевільною.
Божевільною я не стану; мій природний стан — змішувати серйозне з безумством, велике з гротескним, меланхолійне зі смішним.
Я помічаю, що на селі я зводжуся нанівець, стаю такою отупілою, що вже не знаю, чого хочу. Я відчуваю, що мій щоденник дурний: за браком подій, про які можна розповісти, мені слід було б міркувати — це було б цікаво. Я дійшла до того, що мене розважає подив Крокодилів: як-от учора, коли я вийшла до обіду в такому самому костюмі, як сьогодні ввечері, перед двома полтавськими чиновниками; оскільки ніхто мені нічого не сказав, вони обмежилися тим, що дивилися на мене. Лише на другій страві батько вибухнув сміхом і заспокоїв їх, пояснивши, що це мої забаганки.
Любі й кляті читачі, не втомлюйтеся, я неодмінно розповім вам згодом якусь добру історію. Живіть моїм життям, нудьгуйте, чекайте разом зі мною, я обіцяю зробити все, щоб розважатися. Ет! зрештою, якщо вам більше до вподоби читати якийсь брудний роман, читайте! Я наперед переконана, що всі ви педанти або неуки, зануди або знуджені, одне слово, отара шельм, яка гуртом може лестити моєму марнославству, але кожен окремо ні на що не годиться.
Нехтуючи мною, ви даєте мені найжалюгідніше уявлення про свій розум.
Нарешті, з Божою допомогою, я досягла тут усього, чого бажала. Я господиня, мене поважають, мене слухаються, я є тим, чим стаю все ж через певний час. Батько до моїх послуг настільки, наскільки йому дозволяють його зобовʼязання. Ви ж розумієте, що я, донька, не маю смішної претензії витіснити ту, іншу господиню. Я чекаю пані Тютчеву, вона мені дуже потрібна. Я чекаю Пашу. Він телеграфує Княгині, питаючи, чим він заслужив таке невдоволення.
Я хочу зробити його своїм вічним другом, він на це заслуговує. Такий золотий характер — я багато віддала б, щоб мій брат був такий... утім, усе й так добре, як є, [замазано] і ця людина, лише кузен, додає певної пікантності нашим стосункам, які, можливо, не мали б жодного чару, якби були братерськими.
Я не розумію жодного інтересу, жодної палкої любові до родичів-чоловіків. Родичок-жінок можна любити сильно й ніжно, родичів-чоловіків можна любити лише дуже холодно, опікуватися ними, обдаровувати їх, якщо можливо. Усе це — на мою думку.
Я ненавиджу ніжності між братом і сестрою, я майже ніколи не цілую свого, а коли й цілую, то для годиться й щоб показати йому свою прихильність.
Я знаю лише один рід поцілунку, який приносить насолоду.
І це природно в моєму віці.
Щоразу, як я натрапляю в книжках на імʼя Рима, я заплющую очі й цілую ці чотири друковані літери із забобонним обожнюванням.
Стан моєї душі завадив мені побачити Рим і розповісти про нього. Та й навіщо розповідати? Інші вже все описали; я обмежуся тим, що скажу, що відчуваю, хоч і заздрю людям, які згадують кожну руїну, кожну скелю, привʼязуючи до неї імʼя чи історичний факт.
Я відчуваю не що інше, як жах, коли думаю, що можу туди не повернутися.
І моя мета тепер і назавжди — це божественне місто. Париж дасть славу, яку я принесу до Рима, і зроблю його своїм містом, своїм гніздом, своїм щастям. Я маю жити в Італії, країні кохання, ексцентричності, царстві жінок.
Я обожнюю Рим, я туди повернуся, але тільки в лютому.

Примітки

Малахів курган — укріплена висота, ключ до оборони Севастополя під час облоги 1854–1855 років у Кримській війні; її взяття французами 8 вересня 1855 року вирішило долю облоги (Wikipedia, «Malakoff» / «Siege of Sevastopol (1854–1855)»). Хрест (орден) Святого Георгія був найвищою нагородою Російської імперії за бойову хоробрість. ↩