Пʼятниця, 6 жовтня 1876 (24 вересня)

Я виїхала о першій ночі до Іскрівки, напівстанції, не розраховуючи на жодний екіпаж і не сподіваючись навіть на бричку.
— Та як же ми подолаємо ті сім чи вісім верст до Чернякивки? — вигукнув Поль.
— Селянським возом, а як не знайдемо, то пішки!
На це він вигукнув, що нізащо на світі не піде пішки лісом, аби його зжерли вовки.
Сміливцям доля помагає — на станції я застала Занковського, пана й пані Волковицьких і Геданова; перший запропонував мені не лише свій екіпаж, а й:
— Якби в мене не було коней, — сказав він, — я б сам запрягся.
Решта троє їхали до Харкова, як сказали мені цього ранку.
Затямте добре, що вчора, у середу, я встала о девʼятій.
В Іскрівці ми знайшли Олександрову трійку, що чекала на його адвоката, і Стьопана, який повертався, так і не привізши мені листів, про які я просила!!
У блідому місячному світлі я невиразно впізнала цю дорогу, ліс і нарешті ґратчасту браму, чудовий двір, майстерно засаджений кущами та квітами, щоб не затуляти краєвиду, і дуже довгий одноповерховий дім із великими вікнами, обабіч якого здіймалися дві вежі. Морозило, трава була мов притрушена, усі сторожі (їх четверо, і вони пильнують) збіглися, я задзвонила на все горло, дубовий передпокій, приймальня, їдальня, святкова зала; я взяла праворуч, лишивши ліворуч інші вітальні, і вихором улетіла до спальні, колишньої чайної кімнати, яку займають Олександр із родиною, ще не сміючи порушити наших кімнат із похвальної делікатності та своєрідної давньої шаноби.
На мене не чекали, але вигляд цих двох дітей, гарних, мов ангели, що спали зовсім поруч зі своїм батьком, зворушив мене, я поцілувала їх, водночас витягаючи з кишені листи й документи й знову заводячи докори вголос. Надін прокинулася, і я пішла поцілувати її за ширмою.
Хоч як мене вмовляли, я не захотіла спати, узяла потрібні мені листи, поговорила (та говорити з цим чоловіком марно), випила чаю, ще навіть не розвиднілося. Коли подумаю, що раніше, аби дістатися з Полтави на село, треба було витратити цілий день, готування, мороку, коней!
О четвертій парова машина для молотьби збіжжя почала працювати, і дім зовсім прокинувся.
Я оглянула кімнати, понишпорила в шафах, у комодах, де все ціле й бережене з винятковим піклуванням, я бачила давніх слуг, старого кухаря; Майєра, німця-садівника, який видає себе за байстрюка нинішнього Вільгельма Прусського і який уже двадцять шість років живе в нас.
Хоч би що робили Башкирцеви, а завжди відчуватиметься, що той, хто збудував і прикрасив їхній дім, був солдатом, тоді як тут відчувається вельможа. Може, було б краще бути солдатом і лупцювати синів, як генерал лупцював мого батька, — тоді імʼя Бабаніних було б чисте.
Я ввійшла до бабусиної кімнати, але оскільки ввійшла не сама, я вдала глибоку байдужість і заходилася нишпорити в маминій скрині, що її там поставили.
Я поспішаю писати, о марнославство! Я поспішаю розповісти про свої подвиги.
Я хочу розповісти про всі необачності, яких припускаються в моєму віці. Ах! що ж поробиш! це життя пʼянить мене.
Від середи з восьмої ранку до четверга до дванадцятої ночі я не спала. Я не лягала сорок годин і почувалася якнайсвіжішою й якнайбадьорішою.
навскоси
Принаймні я усвідомлюю своє безумство.
«Страшний злодій» по суті чесна людина, він обкрадає лише свого батька, а в нас бере зовсім небагато, притримуючи прибутки інколи на місяць, але справедливо, щоб він за все, що робить, мав винагороду. Отже, лишається тільки його вдача, яку я ненавиджу: коли не стоїш над ним і не вимагаєш свого, нічого не отримаєш. Я взяла все, що хотіла, — папери, документи, нотатки про все. Я надіслала двадцять тисяч франків до Ніцци.
навскоси
А я, екзальтоване й зіпсуте дитя, сподівалася змагатися з цим хитрим лисом!!
О сьомій вечора я виїхала з нашого давнього гнізда, де кожна людина, кожна річ мають для мене свою історію. Зараз, коли я пишу, мені дуже хочеться плакати.
Я згадую себе зовсім маленькою в цьому домі, а тепер тут уже нове покоління, дівчинка й хлопчик, як я і Поль... а потім...
Нас провели аж до Іскрівки.
Ах! мало не забула — бідолашна Василиса, сестра дідуся, колишня мільйонерка, яка проїла все, ні разу не дозволивши собі ні розваги, ні коханця, і приїхала жити сюди. Її мають за божевільну, бо вона надмірно пристойна.
Мені боляче було на це дивитися. Її заслали в павільйон, саму, саму, завжди саму. Я говорила з нею від щирого серця, вона зворушилася, гадаю, — а кажуть, що вона камʼяна. Я пробула довго, я відчувала, що розмова з доброю та приязною душею була для неї великою втіхою.
— У неї вже немає собаки, — сказала я Надін, виходячи, — вона завжди сама!
— У неї є кіт, — відповіла мені зразкова жінка.
Бідолашна стара пішла за нами за кілька хвилин. Я повʼязала їй голову білим тюлем, вона була велична й гарна, мов пані де Шеврез у Версальській галереї (пані де Шеврез на тому портреті в чорній вуалі).
В Іскрівці Волковицькі та Геданов, повертаючись із Харкова, запросили мене до свого вагона, я ще не встигла піднятися, як Геданов упав навколішки й послужив мені підніжкою.
Олександр поїхав зі мною. Знову забула! Я зважила себе на станції — і важу сто двадцять пʼять фунтів!
А потім, тобто раніше, на дорозі від дому до Іскрівки, лежить цвинтар, посеред якого здіймається мармурова брила, увінчана хрестом. Могила бабусі.
Олександр доручив мені одну селянську справу, яка залежить від мого батька і якою він надзвичайно дорожить, бо ця справа для нього — ціла машина самолюбства в суперечці з Янковським.
Якщо він тримає мене в руках, то і я тримаю його. Утім, скоро він уже не триматиме мене, і ви побачите як: я пишу щодня, і телеграф знає мене з депеш куди довших, ніж та, що до клятого кардинальчика, попівського синка, римського негідника, жалюгідного боягуза й паскудника!
навскоси
О невинність!
Я повечеряла в Полтаві й приїхала до Гавронців, здатна лише проказати молитви, прочитати розділ Євангелія і заснути! Хто ніколи не втомлювався, той не знає насолоди сну.
Наступного дня, у четвер, тобто сьогодні, я зійшла вниз розповідати про свої подвиги, вирядившись у турецький халат із розрізними рукавами, під якими були інші, вузькі рукави з білого шовку, з очіпком на голові (це щось на кшталт чепця середньовічних дам!). І зі шпагою при боці. Усе це звідти, і разом виходить найчудернацькіше вбрання.
Я писала цілий день. Ніколи ще я не діяла стільки, як тепер.
Батько розлютив мене, навмисне сперечаючись про будову компенсатора (фізика); я три години доводила йому те, що він і сам добре знав, і врешті він так мене обійняв, що мало не задушив.
Згадавши Кольбера й Мазаріні, я написала Олександрові ось що:
Переписаний листBillet de Marie à son oncle Alexandre (copie), 6 octobre 1876
— «Мій любий, Мені потрібен план лісу, пришліть мені його з чоловіком, який передасть вам цю записку і ходитиме за вами всюди.»
Так не залишиться жодної відмовки.
Чоловікові наказано лишатися доти, доки Олександр не віддасть плану, тричі на день зʼявлятися по нього і, коли треба, ходити за моїм дядьком усюди.
Знову розвиднілося. Я провела вечір і ніч, працюючи за оббивальника. Я оздобила братову кімнату стрічечками, золотими нитками, пришила й прибила завісу з плахти — шматка сукна, яким обгортаються наші селянки; запаска чорна, а плахта картата, яскравих кольорів.
Шоколад тримав цвяхи. Поль оббивав меблі з допомогою двох слуг — оцих славних малоросів! — теревенячи, прибиваючи, кроячи.
Ключниця, чи то економка, допомагала всім. Ну ж бо, похвалімося ще! Кімната чарівна, і зроблена за одну ніч. Тепер, читаючи в романах, що помешкання оббивають за кілька годин, я вже не обурюватимусь.
Розвиднілося, до побачення, кляті читачі, не судіть мене надто суворо, цікавтеся мною, будьте добрі, любіть мене, мій щоденник — мій верховний володар.
Мені холодно, досить!

Примітки

Верста — російська міра довжини, приблизно 1,07 кілометра, або дві третини милі. ↩
В оригіналі латиною: «Audaces fortuna juvat» (Вергілій, «Енеїда», X.284). ↩
В оригіналі французькою: «comme il faut». ↩
Марія де Роган, герцогиня де Шеврез (1600–1679) — славнозвісна красуня й політична інтриганка при дворі Людовика XIII, а згодом за часів Фронди. Її портрет висить у Версальському палаці. ↩