Пʼятниця, 29 вересня 1876 (17 вересня)

Учора я була в такому відчаї, мені здавалося, що я навіки прикута до Росії; це мене дратувало до краю, я ладна була лізти на стіну і тихо плакала.
Паша стає мало не Джирофлою для мого листування. Не знаю чому, але сьогодні я маю розлючений вигляд, і це дратує батька та навіює холодок на всіх нас.
Поль усе нагадував мені, що час спати, а коли я була вже у своїй кімнаті, попросив у мене грошей, щоб поїхати по Пашу. Думка ця здалася мені доброю, я нуджуся без цього доброго, справді доброго хлопця.
Його мати мене бентежить. Чому? Бо вона сказала кілька речей, з яких я бачу, у яких захоплених словах її син говорив їй про мене. І, нарешті, коли я наполягала, щоб вона викликала його, вона сказала мені напівжартома, напівсерйозно:
— Ні, ні, нехай лишається там. Ти нудишся тут і, не маючи чим зайнятися, мучиш його; він повернувся до мене геть прибитий і запаморочений.
На що я з великою простодушністю відповіла:
— Не думаю, щоб Паша був із тих, хто ображається на кілька дружніх жартів; якщо я жартую й трохи його дражню, то лише тому, що він мій близький родич, майже мій брат.
За столом, до якого ми майже одразу сіли, вона довго мене розглядала й сказала:
— Чи знаєте ви, що є вершиною безумства?
— Ні.
— Це закохатися в Мусю.
Інстинктивно звʼязавши цю фразу з іншими, та ще з іншими, я почервоніла аж по вуха.
Зрештою, усе це не завадило мені послати Поля, ризикуючи накликати неприємності.
Я пишу в батька, ми довго балакали, він лежачи, я сидячи на краю його ліжка. Поль каже мені, що він ніколи не говорить ні з ким у домі, цілими днями просиджував у своєму кріслі і на все, що йому розповідали, обмежувався тим, що мукав: — гм... так... гм...
— І це все.
Зі мною він розмовляє, балакає, сміється, я його дратую, він мене виводить із себе, ми кажемо одне одному, чи радше я кажу йому дурниці, і чекаю, щоб він перший пішов на мир; він завжди так і робить, і ми знову сидимо разом.
Переглянувши разом пʼятдесят проектів, я лишила його спати й прийшла до його бібліотеки писати оце; я згадала, що в нього завжди лежить заряджений пістолет у шухляді нічного столика, і... я скочила до дверей китайської вітальні, щоб себе розпалити й крикнути природніше, і здійняла гучний зойк відчаю, який через сміх, що мене душив, видався несамовитим.
— Боже! Хтось лізе... Ай! Ай!
— Де? Що? — вигукнув батько.
— Та ось, у вікно! Ай! Стьопане, Кузьмо! Сюди, рятуйте!
Я сховалася за дверима, смикаючи їх і бʼючи кулаками й ногами.
— О! го! Ах! сюди, лізуть!
— Стривай, стривай, — кричав батько, — я йду, я біжу!
Я чула, як він торсає шухляду, що не хотіла відчинятися, і нарешті він уривається до кімнати, у самій сорочці, з оголеними кощавими ногами й револьвером у руці.
— Де, хто там? — кричав він.
— Та ось, біля вікна! — а я ховалася за дверима, щоб не розсміятися й удавати страх... але він так скидався на фігурку з коробки воскових сірників, що я вибухнула сміхом, а вигляд його обличчя, на якому переполох змінився остовпінням, а потім веселістю, довів мій сміх до краю, і бідолаха побіг до ліжка, трусячи... головою і намагаючись утечею сховати від очей ці ноги.
— Ах! — казав він, — а все-таки це вибиває з колії, знаєш, ні, справді.
Я була в захваті від успіху і, давши йому дві хвилини заспокоїтися:
— Тату, вже північ.
— Га?
— Ти боїшся привидів?
— Га?
— Привидів, примар, мерців.
— Ах! ні, ні, прошу тебе, не будемо про це говорити.
— Як, ти боїшся?
Я взяла свічку, віднесла її до його кімнати й піднесла йому під самий ніс. Він був серйозний і заходився говорити мені про тяжкі наслідки, до яких можуть призвести такі переляки, просячи мене не говорити про тривожні речі.
Ми боягуз...
Ах! нікчемний римлянине! Як би я тебе розчавила, якби могла, — не за образу, а за плітки, що пішли слідом за його залицянням і його коханням.
Він із тих, хто розповідає, сміється, а моя репутація загублена...
Ах! нікчема, ах! нікчема... Якби він був тут, у мене такий настрій... що я кинулася б йому в обійми... і задушила б його... цілуючи.
Ні, справді, кажу це холоднокровно: я хотіла б стиснути його в обіймах, а потім убити, сказавши, що це кара за його боягузтво.

Примітки

Джирофла — прізвисько, яким Марі називає Еміля д’Одіффре (з оперети Лекока «Жирофле-Жирофла», 1874); 1875 року він був незмінною темою родинних листів («тітка весь час писала про Джирофлу», 050.0224). Паша стає такою самою темою її листів. ↩
«Муся» (фр. Mousse) — родинне прізвисько Марі. ↩