П'ятниця, 29 вересня 1876 (17 вересня) — Розіграші й родинні взаємини

Я була така зневірена вчора, мені здавалося, що я навіки прикута до Росії; це мене дратувало до краю, я ладна була лізти на стіну і тихо плакала.
Паша стає мало не Джирофлою для мого листування. Не знаю чому, але сьогодні я маю розлючений вигляд, що дратує мого батька й сіє холод поміж нами всіма.
Поль усе нагадував мені, що час спати, а коли я була вже у своїй кімнаті, попросив у мене грошей, щоб поїхати по Пашу. Думка ця здалася мені доброю, я нуджуся без цього доброго, справді доброго хлопця.
Його мати мене бентежить. Чому? Бо вона сказала кілька речей, з яких я бачу, у яких захоплених словах її син говорив їй про мене. І, нарешті, коли я наполягала, щоб вона викликала його, вона сказала мені напівжартома, напівсерйозно:
— Ні, ні, нехай лишається там. Ти нудишся тут і, не маючи чим зайнятися, мучиш його; він повернувся до мене геть прибитий і запаморочений.
На що я з великою простодушністю відповіла:
— Не думаю, щоб Паша був із тих, хто ображається на кілька дружніх жартів; якщо я жартую й трохи його дражню, то лише тому, що він мій близький родич, майже мій брат.
За столом, до якого ми майже одразу сіли, вона довго мене розглядала й сказала:
— Чи знаєте ви, що є вершиною безумства?
— Ні.
— Це закохатися в Мусю.
Інстинктивно зв'язавши цю фразу з іншими, та ще з іншими, я почервоніла аж по вуха.
Зрештою, усе це не завадило мені послати Поля, ризикуючи накликати неприємності.
Я пишу в батька, ми довго балакали, він лежачи, я сидячи на краю його ліжка. Поль каже мені, що він ніколи [замазано: не говорить] ні з ким у домі, цілими днями просиджував у своєму кріслі і на все, що йому розповідали, обмежувався тим, що мукав: — гм... так... гм...
— І це все.
Зі мною він розмовляє, балакає, сміється, я його дратую, він мене виводить із себе, ми кажемо одне одному, чи радше я кажу йому дурниці, і я чекаю, що він першим повернеться; він не забуває цього зробити, і ми знову сидимо разом.
Переглянувши разом п'ятдесят проектів, я лишила його спати й прийшла до його бібліотеки писати оце; я згадала, що в нього завжди лежить заряджений пістолет у шухляді нічного столика, і... я скочила до дверей китайської вітальні, щоб себе розпалити й крикнути природніше, і зняла гучний зойк відчаю, який через сміх, що мене душив, видався несамовитим.
— Боже! Хтось лізе... Ай! Ай!
— Де? Що? — вигукнув батько.
— Та ось, у вікно! Ай! Стьопане, Кузьмо! Сюди, рятуйте!
Я сховалася за дверима, торгаючи їх і б'ючи кулаками й ногами.
— О! го! Ах! сюди, лізуть!
— Стривай, стривай, — кричав батько, — я йду, я біжу!
Я чула, як він торсає шухляду, що не хотіла відчинятися, і нарешті він уривається до кімнати, у самій сорочці, з оголеними кощавими ногами й револьвером у руці.
— Де, хто там? — кричав він.
— Та ось, біля вікна! — а я ховалася за дверима, щоб зберегти серйозність і вдавати страх... але він так скидався на фігурку з воскової сірникової коробки, що я вибухнула

Примітки

Джирофла — персонаж комічної опери Шарля Лекока «Жирофле-Жирофля» (1874); Марія вживає це ім'я як прізвисько для послужливого посередника чи посланця.
«Муся» (фр. Mousse) — родинне прізвисько Марії.