Неділя, 24 вересня 1876 (12 вересня)

Цікаво, як там князева чуприна: учора ввечері я так нудилася, що, за його ж власним зізнанням, припалила йому частину волосся.
Починає холодати, і з доволі виразною нехіттю я дозволила себе розбудити о сьомій. О восьмій я ще намагалася виторгувати кілька зайвих хвилин, а о девʼятій уже входила до вітальні з чорним оксамитовим капелюшком на голові й у чорній амазонці, підібраній так, щоб видно було мій герб, вишитий угорі халяв.
Мисливці були вже всі тут: Каменський, справжній Портос, Волковицький, фурія з «Іфігенії в Тавриді», Павелко, жахливий адвокат, Салко, нестерпний архітектор, Швабе, власник сімнадцяти гончаків, Ліховтич, чиновник, майже такий самий здоровань, як Каменський, чоловік, чийого імені я не знаю, мій батько, Мішель, Поль.
Усе це оглядало рушниці, сперечалося про набої, пило чай і обмінювалося жартами, настільки ж пласкими, наскільки й вульгарними. Виняток — мій батько й двоє наших молодиків.
Павелко, цей холуй, привіз мені свого коня з Полтави, я вже збиралася на нього скочити, але гарна тварина стала дибки й кинулася вбік, я ледве встигла відскочити на поріг. Тож наш Цицерон лишився при своєму коні, і добре, що я лишила його йому: ледве торкнувся він сідла, як звір скинув його на землю.
Я сіла з батьком і двома нашими рушницями. Чотири екіпажі їхали за нами назирці.
Чи знаєте ви, як у Росії влаштовують облаву на вовка?
І насамперед вибачте, якщо я припускаюся мисливських варваризмів, я в цьому ані бельмеса не тямлю.
Уже тиждень тому полювання оголосили громаді, старості, тобто війтові, щоб зібрати достатню кількість людей, але через ярмарок у Полтаві... на місце збору прийшло лише сто чи сто двадцять.
на полях
зібралося понад двісті людей, і тенета розтягли на простір у шість-вісім кілометрів. Князь Кочубей надіслав свої тенета, бо сам прибути не зміг.
Я цокотіла зубами, батько вишикував нас усіх без розбору обабіч дороги, перелічив, а тоді поділив на дві частини: озброєних і беззбройних. Серед селян знайшлося зо два десятки з рушницями, іншим роздали піки, тобто довгі дрюки із залізною лілеєю на кінці, як у давніх галлів. Ці піки — щоб боягузливо вбивати звіра, упійманого в тенета.
Два загони селян рушили один ліворуч, другий праворуч, щоб зʼєднатися за лісом і краще його оточити.
Тенета розтягують так, щоб звір, гнаний криками цих людей, потрапив у них, минувши спершу мисливців, що засіли перед тенетами.
Отож ми вже починаємо: польський управитель верхи, у шапочці з церати на кшталт шолома, з пікою в руці, яка, хоч він і на коні, дістає до землі і ще здіймається над його головою, гарцює, снує туди-сюди й нічого не робить.
Я зводжу рушницю, поправляю ягдташ, де лежать носовичок і пара рукавичок, кашляю — і я готова. Кожен вибирає собі найкраще місце, батько вказує мені моє і стає трохи віддалік.
Ось я й сама посеред лісу, із зарядженою та зведеною рушницею в руках, із вологою в ногах і холоднечею всюди. Мої сталеві підбори вгрузали в цю розмоклу від учорашнього дощу землю, що додавало холоду, не даючи мені рушити далі.
Як ви гадаєте, що я зробила, ледве лишившись сама? О! це дуже просто, я... спершу глянула на те, що видніло крізь дерева неба, — сіре й холодне небо, потім роззирнулася довкола, побачила високі, але вже осінні дерева і, угледівши на землі батьків плащ, простяглася на ньому й заходилася мріяти, що ми полюємо... з великим князем, закоханим у мене, що він лишився зі мною на самоті й освідчувався мені в коханні, — і цієї миті я відчуваю щось тепле зовсім поруч, обертаюся... о небо!... три тварини... такі ж лагідні, як і ласкаві, великий чорний собака і двоє чорних собачок, Жу I і Жу II.
Нарешті я розрізнила постріл — сигнал, і тут-таки крики наших селян, ще дуже далекі; що ближче вони підступали, то далі відступала моя мрія, а коли вони наблизилися настільки, що можна було відчути те хвилювання, яке завжди викликають крики багатьох людей, що кричать усі разом, навіть жартома, я скочила на ноги, схопила рушницю й нашорошила вуха, як і троє моїх собак. Крики наближалися, я вже чула удари піками по гілках, щоб додати галасу.
Мені щомиті здавалося, ніби я чую тріск у хащах, бо вовки полюбляють густі місця; там кричали дедалі дужче, і коли зʼявилися перші люди, моє серце стрибало нерівними поривами, я навіть, здається, на мить затремтіла. Але люди нічого перед собою не гнали; тенета по огляді виявилися порожні, у них знайшовся лише бідолашний заєць, якого велетень Каменський убив ногою, ця огидна тварюка.
Один за одним прибули всі інші мисливці, ми привітали одне одного з загальною невдачею і доволі весело подалися до рівнини, де під скиртою соломи чи сіна влаштувалися їсти солоне й пити горілку. Селян почастували (людей: сто двадцять) смаженими баранами, пирогами й горілкою. Це здається величним, а в Росії то просто звичайна річ. Ці добрі тварини, ні, люди з цікавістю розглядали цю напівжінку-напівчоловіка, а радше жінку, що носила рушницю й усміхалася їм на повен рот. Батько заговорив до них про закон щодо коней, мені здалося, що він агітує їх за Сербію.
Відпочивши, ми знову заглибилися в темний ліс. Але оскільки замість вовка ми цього разу полювали на зайця, довелося йти, йти, йти, слідом за двадцятьма девʼятьма собаками, яких вів мисливець, що його надіслав учора князь Кочубей. Визирнуло сонце, і я повеселішала б, якби втома не заступила вологість; батько йшов на собачий гавкіт, а я йшла за батьком крізь дерева з переплетеними гілками, які змусили б замислитися когось зніженішого за мене; але кожному своє: на полюванні ти не на балу й не у вітальні, тож безглуздо нарікати, краще вже не їхати зовсім. За дві години ходи ми не побачили й заячого хвоста. Зустрічі збуджують, навіть коли промахуєшся; це здорове очікування урвало мені терпець, і, знайшовши наш екіпаж, я повернулася з батьком до батьківської домівки.
Я веліла натерти себе парфумами, вдяглася й зійшла вниз до решти, які принесли трьох зайців.
Я була чарівно гарна (знов-таки відносно, наскільки я взагалі можу бути гарна). Скромність? Та де там, але це було марно: жоден із цих монстрів і близько не схожий на чоловіка.
Із селянами я відверта й невимушена, з рівними мені за вихованням я, гадаю, доволі приємна, але з цими поганцями! Щоб не говорити з ними, я сіла грати і програла велетневі сотню франків.
Потім Волковицький розповідав нам єврейські анекдоти, і з цією дещицею та двома трапезами ми дотягли до одинадцятої.
Знову сіли грати, а я перейшла до бібліотеки написати листа торгівцеві кіньми в Петербург. Як і слід було чекати, князь пішов за мною і, наблагавшись, щоб я дала йому поцілувати руку, що я зробила за десять хвилин і без надмірної огиди, малий, подивившись на мене, зітхнувши, почавши й урвавши кілька вигуків, спитав, скільки мені років.
— Сімнадцять.
— Ну, коли вам буде двадцять... пʼять, я почну до вас залицятися.
— Ах! чудово.
Він кілька хвилин розглядав мене, потім:
— А тоді... тоді ви мене відштовхнете? О! О!
Бачите цей розрахунок, цю комбінацію, цей задум? Я побачила це з його обличчя, з його очей, я здогадалася за попередніми ознаками, і це здалося мені таким кумедним, таким кумедним, що я розповіла княгині й батькові, попросивши його нічого не казати малому, який, перелякавшись, утік до червоного дому й повернувся геть розгублений, не знаючи, як на нього гляне батько. Якби я не здогадалася, тобто якби він не хотів сказати того, що я зрозуміла, він не втік би й не наплів би мені потім купу нісенітниць, схожих на нарікання, на докори, на все і ні на що.
Цей блискучий день завершився концертом на сходах; мій голос, тобто поки що лише половина мого голосу, довів їх до млості, але, гадаю, вони на цьому нічого не тямлять і захоплюються навмання...
Як на мене, це тварини, а не люди.
Я знову віднайду Рим через Дюма — я не бралася його читати, доки не написала цих сторінок, так само марних, як і нецікавих, бо саме лише імʼя Рима хвилює мене, як колись герцог Гамільтон. А тепер — шаленімо, я вже й так наполовину збожеволіла від Помпей і Неаполя.
У мене виростають крила, коли я думаю про Італію, я вже не торкаюся землі й ладна вигукнути — з «Міньйон» чи без неї:
«Італіє, промінь неба,
блаженна земле...»

Примітки

Iphigénie en Tauride («Іфігенія в Тавриді») — опера Глюка (1779), у якій фурії (евменіди) переслідують Ореста. ↩
Облава (фр. battue) — лови, під час яких загоничі женуть звіра на мисливців, що чекають на нього. ↩
Староста — російський/український сільський старшина чи війт. ↩
У Марі: automnés [sic] (її неологізм, від automne — «осінь»). ↩
В оригіналі італійською: «al paterno tetto» (буквально «під батьківським дахом»). ↩
В оригіналі італійською: «Italia, raggio del ciel, / Suol beato...». ↩