Понеділок, 25 вересня 1876 (13 вересня) — Родинна сутичка й селянське весілля

«Et lacryma et riou»
Батько, як завжди, розбудив мене, і я зійшла снідати... не минуло й півгодини за столом, як зайшла мова про якусь панну з... Харкова, що її я бачила сім років тому в харківському театрі, коли вона цілувалася з якимось паном Потьохіним, письменником і актором, а передусім бридким чоловіком, братом чудового Потьохіна з Рима.
— Я це бачила, — сказала я, маючи на увазі ту сцену в театрі.
— Ти цього не бачила, — вигукнув батько, — це тобі Жорж сказав, великий Жорж, благородний Жорж!
— Облишмо Жоржа.
— Але [замазано: я не бачила], щоб панна Ікорникова цілувалася з Потьохіним, я сама бачила, як той-таки Потьохін цілував тітку, пані Романову, та, щоправда, тоді він був її нареченим...
Цей тон, ця зухвалість, та ще й перед нікчемним Мішелем... я відчула, як стиснулося горло й сльози підступили до очей, [замазано: але я все ж мала] силу сказати:
— Я знаю, що ти говориш самі лише зухвалості, — і вийшла з кімнати, і побігла до себе, щоб сховати свою лють і свої сльози. [замазано: Я була] така обурена, що ці принизливі сльози спинилися, тільки затуманивши мені зір. Однак я навмисне не замкнулася на ключ, і справді — за хвилину батько... вдерся до кімнати й кинувся мені в обійми, просячи пробачення. Нікчема, у захваті від справленого враження, прийшов збирати скарги й вибачатися, задоволений. Я відштовхнула його з усієї сили й кинулася до канапи, де вибухнула риданням. Я віддала б день свого життя, аби не плакати. Він цілував мене, винуватив себе, каявся, пояснював, що не хотів сказати нічого такого, що Потьохін був тоді оголошеним нареченим.
[Навскоси: Коли подумаю, що цей чоловік мене цілував, мені соромно]
— Перед цим нікчемним Мішелем, — казала я крізь ридання, — який посміє... і він теж, перед...
— Я скажу при Мішелеві, що я вигадав, що це...
— Це було б іще гірше... О! оце-то героїзм — казати боягузливі речі перед Ерістовим і слугами. О! оце-то заслуга! Є чим похвалитися. Це підло, це брудно, це боягузливо, це злостиво і це безглуздо!
Що дужче він вибачався, то більше я [замазано: вимагала].
— Чи ти гадаєш, що я теж не знаю гидот твоєї власної родини? Чи я коли-небудь хоч слово сказала? І ніколи нічого не скажу, бо за підлоту не мстяться, чинячи іншу!
Якби я хотіла [замазано: показати] все те, що донька може сказати батькові, я б провадила далі, але досить, удовольніться цим зразком. Він вислухав усе — чи то з переконаності у своїй провині, чи з лицемірства; він бачив, як я плакала, цього було досить.
Нарешті я полагідніла, годі було бути покірнішим, дужче вибачатися, більше зносити докори — докори не те слово, а цілий потік образ у пристойних висловах, слово честі. Він на це заслужив, боягуз, паскудник, що посмів сказати мені, ніби він у розпачі через цю історію, але що його роздратували, образили і що, зрештою, ця сцена доводить, яке в мене чудове серце.
Він повів мене на галерею подивитися на селянське весілля, яке прийшло вклонитися пану. Вони повінчалися вчора, а сьогодні роблять свій весільний візит.
Чоловік у звичайному вбранні: чорні чоботи до колін, темні й доволі широкі штани і свита, тобто такий собі каптан, зібраний від пояса, з природно-брунатного сукна, тканого сільськими жінками. Мало не забула вишивану сорочку, у якої видно комір і груди, і бантик із кольорових стрічок [замазано: замість] петельки.
Жінка в спідниці й свитці, формою схожій на чоловікову, але з м'якшої тканини з нагоди свята. А її голова, замість квітів і стрічок, як у дівчат, обвита шовковою хусткою, що ховає волосся й майже все чоло, не закриваючи ні вух, ні шиї.
Вони ввійшли до вітальні в супроводі дружбів, дружок і тих, хто сватав це весілля.
Чоловік і жінка тричі вклонилися до землі — перед моїм батьком, потім переді мною, [замазано: що є обміном] і піднесли нам по хлібині та по рушнику, [sic]
А натомість треба було дати грошей. Потім вони танцювали на галереї, а оскільки мої коні вже чекали, я сіла в екіпаж, віз із лавами, щоб правити самій, не забувши сказати Мішелеві, і перед ким належало, тобто перед цим [викреслено: негідником, що є ] моїм батьком:
— Ви погано зробили, що втекли, як кажете, треба було лишитися й поміркувати над тими дурницями, що ви оце почули. Знайте, любий мій, що з балачок дурнів завжди довідуєшся, чого не слід казати.
Зрозуміло, що решта дня минула в напрузі, що винуватець моїх нещасливих днів говорив мало, і то лише щоб спитати, чи я дуже гніваюся.
— Шкода, що я така нервова, треба було плюнути й піти, замість тішити вас своїми сльозами.
[замазано: «Тепер я добре бачу, чому моя мати не могла з тобою жити: твоя жахлива вдача, дитяча, прискіплива і злостива, і твоя родина... та там, певно, тебе гризли й шпигали, мов у мурашнику!»] Пан ліг спати, ми розійшлися рано. Я взялася грати, потім сміятися, а оскільки Мішель сидів поруч, торкаючись губами то моєї руки, то сукні на моєму плечі, я виголила йому на маківці плішину завбільшки з монету в двадцять су, як у католицьких священиків. Кожному ж бо треба з чогось жити.
Я знову програла Полеві, мені принесли мій несесер, щоб дістати гроші, і саме Мішель відніс його, коли я йшла до себе з Полем і княгинею.
Я наголошую на цій дрібниці, бо вона дала привід... до сцени такої ж чудернацької, як... чудернацької. Я відлупцювала Мішеля. І ось як. Він просив у мене мою фотографію в образі ченця, якої я нізащо не хотіла йому давати; видно, вона була йому дуже потрібна, бо він запропонував натомість дістати дванадцять ударів хлистом туди, куди я схочу їх завдати. Ця пропозиція мене спокусила.
— Гаразд, — сказала я, — якщо ви витримаєте удари.
Він ліг на живіт, і я завдала йому один за одним дванадцять добрячих ударів своїм англійським хлистом, гнучким і свистючим.
Прекрасний принц не кричав, але двічі підвів голову, щоб сказати, що я б'ю по ногах і що так не домовлялися. Треба віддати мені належне — я била з усієї сили й реготала на все горло.
Бо це доволі оригінально — чоловік, який дає себе відлупцювати, аби здобути мій портрет.
Він дав мені свій, а оскільки він скаржився на біль:
— Ви, далебі, надто вибагливі. Як це! Я беру ваш портрет без додаткових ударів, а ви ще й невдоволені! Напишіть мені присвяту на звороті.
І я продиктувала йому отаку:
— Я, що нижче підписався, найрозбещеніший із фертиків Полтавської губернії та багатьох інших місць, чиїх назв, а надто географічного розташування, я навіть не знаю, є найпокірніший і найвідданіший слуга моєї кузини Марі Башкирцевої,
князь Мішель Андрійович Ерістов Арагвський
І, пишучи це, він раз у раз спинявся, щоб спитати поради в Поля, або ж:
— Але якщо я це напишу, ви ж із цього кепкуватимете, ви ж сміятиметеся!
— Будьте певні. Такий документ сліз не породжує.

Примітки

Спотворена латина (Et lacrimae et risus) — «І сльози, і сміх».