Неділя, 24 вересня 1876 (12 вересня) — Полювання на вовка й освідчення князя

Цікаво, як там князева чуприна: учора ввечері я так нудилася, що, за його ж власним зізнанням, припалила йому частину волосся.
Починає холодати, і з доволі виразною нехіттю я дозволила себе розбудити о сьомій. О восьмій я ще намагалася виторгувати кілька зайвих хвилин, а о дев'ятій уже входила до вітальні з чорним оксамитовим капелюшком на голові й у чорній амазонці, підібраній так, щоб видно було мій герб, вишитий угорі халяв.
Мисливці були вже всі тут: Каменський, справжній Портос, Волковицький, фурія з «Іфігенії в Тавриді», Павелко, жахливий адвокат, Салко, нестерпний архітектор, Швабе, власник сімнадцяти гончаків, Ліховтич, чиновник, майже такий самий здоровань, як Каменський, чоловік, чийого імені я не знаю, мій батько, Мішель, Поль.
Усе це оглядало рушниці, сперечалося про набої, пило чай і обмінювалося жартами, такими ж пласкими, як і вульгарними. Виняток — мій батько й двоє наших молодиків.
Павелко, цей холуй, привіз мені свого коня з Полтави, я вже збиралася на нього скочити, але гарна тварина стала дибки й кинулася вбік, я ледве встигла відскочити на поріг. Наш Цицерон лишився, отже, зі своїм конем, і добре, що я лишила його йому: ледве торкнувся він сідла, як звір скинув його на землю.
Я сіла з батьком і двома нашими рушницями. Чотири екіпажі їхали за нами назирці.
Чи знаєте ви, як у Росії влаштовують облаву на вовка?
І насамперед вибачте, якщо я [замазано: припускаюся] мисливських варваризмів, я в цьому ані бельмеса не тямлю.
Уже тиждень тому полювання оголосили громаді, старості, тобто війтові, щоб зібрати достатню кількість людей, але через ярмарок у Полтаві... на місце збору прийшло лише сто чи сто двадцять.
[На полях: зібралося понад двісті людей, і тенета розтягли на простір у шість-вісім кілометрів. Князь Кочубей надіслав свої тенета, бо сам прибути не зміг.]
Я цокотіла зубами, батько вишикував нас усіх без розбору обабіч дороги, перелічив, а тоді поділив на дві частини: озброєних і беззбройних. Серед селян знайшлося зо два десятки з рушницями, іншим роздали піки, тобто довгі дрюки із залізною лілеєю на кінці, як у давніх галлів. Ці піки — щоб боягузливо вбивати звіра, упійманого в тенета.
Два загони селян рушили один ліворуч, другий праворуч, щоб з'єднатися за лісом і краще його оточити.
Тенета розтягують так, щоб звір, гнаний криками цих людей, потрапив у них, минувши спершу мисливців, що засіли перед тенетами.
Отож ми вже починаємо: польський управитель верхи, у шапочці з церати на кшталт шолома, з пікою в руці, яка, хоч він і на коні, дістає до землі і ще здіймається над його головою, гарцює, снує туди-сюди й нічого не робить.
Я зводжу рушницю, поправляю ягдташ, де лежать носовичок і пара рукавичок, кашляю — і я готова. Кожен вибирає собі найкраще місце, батько вказує мені моє і стає трохи віддалік.
Ось я й сама посеред лісу, із зарядженою та зведеною рушницею в руках, із вологою в ногах і холоднечею всюди. Мої сталеві підбори вгрузали в цю розмоклу від учорашнього дощу землю, що додавало холоду, не даючи мені рушити далі.
Як ви гадаєте, що я зробила, ледве лишившись сама? О! це дуже просто, я... спершу глянула на те, що видніло крізь дерева неба, — сіре й холодне небо, потім роззирнулася довкола, побачила високі, але вже осінні [sic] дерева і, угледівши на землі батьків плащ, простяглася на ньому й заходилася мріяти, що ми полюємо... з великим князем, закоханим у мене, що він лишився зі мною на самоті й освідчувався мені в коханні, — і цієї миті я відчуваю щось тепле зовсім поруч, обертаюся... о небо!... три тварини... такі ж лагідні, як і ласкаві, великий чорний собака і двоє чорних собачок, Жу I і Жу II.
Нарешті я розрізнила постріл — сигнал, і тут-таки крики наших селян, ще дуже далекі; що ближче вони підступали, то далі відступала моя мрія, а коли вони наблизилися настільки, що можна було відчути те хвилювання, яке завжди дають крики багатьох людей, що кричать усі разом, навіть жартома, я скочила на ноги, схопила рушницю й нашорошила вуха, як і троє моїх собак. Крики наближалися, я вже чула удари піками по гілках, щоб додати галасу.
Мені щомиті здавалося, ніби я чую тріск у хащах, бо вовки полюбляють густі місця; там кричали дедалі дужче, і коли з'явилися перші люди, моє серце стрибало нерівними поривами, я навіть, здається, на мить затремтіла. Але люди нічого перед собою не гнали; тенета по огляді виявилися порожні, у них знайшовся лише бідолашний заєць, якого велетень Каменський убив ногою, ця огидна тварюка.
Один за одним прибули всі інші мисливці, ми привітали одне одного з загальною невдачею і доволі весело подалися до рівнини, де під скиртою соломи чи сіна влаштувалися їсти солоне й пити горілку. Селян почастували (людей: сто двадцять) смаженими баранами, пирогами й горілкою. Це здається величним, а в Росії то просто звичайна річ. Ці добрі тварини, ні, люди цікаво розглядали цю напівжінку-напівчоловіка, а радше жінку, що носила рушницю й усміхалася їм на повен рот. Батько заговорив до них про закон щодо коней, мені здалося, що він закликає їх до Сербії.
Спочивши, ми знову заглибилися в темний ліс. Але оскільки замість вовка ми цього разу полювали на зайця, довелося йти, йти, йти, слідом за двадцятьма дев'ятьма собаками, [замазано: яких вів] мисливець, що його надіслав учора князь Кочубей. Визирнуло сонце, і я повеселішала б, якби втома не заступила вологість; батько йшов на собачий гавкіт, а я йшла за батьком крізь дерева з переплетеними гілками, які навіяли б роздуми зніженішій за мене особі; але кожному своє: на полюванні ти не на балу й не у вітальні, тож безглуздо нарікати, краще вже не їхати зовсім. За дві години ходи ми не побачили й заячого хвоста. Зустрічі збуджують, навіть коли промахуєшся; це здорове очікування урвало мені терпець, і, знайшовши наш екіпаж, я повернулася з батьком al paterno tetto.
Я веліла натерти себе парфумами, вдяглася й зійшла вниз до решти, які принесли трьох зайців.
Я була чарівно гарна (знов-таки відносно, наскільки я взагалі можу бути гарна). Скромність? Та де там, але це було марно: жоден із цих монстрів і близько не схожий на чоловіка.
Із селянами я відверта й невимушена, з рівними мені за вихованням я, гадаю, доволі приємна, але з цими поганцями! Щоб не говорити з ними, я сіла грати і програла велетневі сотню франків.
Потім Волковицький розповідав нам єврейські анекдоти, і з цією дещицею та двома трапезами ми дотягли до одинадцятої.
Знову сіли грати, а я перейшла до бібліотеки написати листа торгівцеві кіньми в Петербург. Як і слід було чекати, князь пішов за мною і, наблагавшись, щоб я дала йому поцілувати руку, що я зробила за десять хвилин і без надмірної огиди, малий, подивившись на мене, зітхнувши, почавши й урвавши кілька вигуків, спитав, скільки мені років.
— Сімнадцять.
— Ну, коли вам буде двадцять... п'ять, я почну до вас залицятися.
— Ах! чудово.
Він кілька хвилин розглядав мене, потім:
— А тоді... тоді ви мене відштовхнете? [замазано: О! О!]
Бачите цей розрахунок, цю комбінацію, цей задум? Я побачила це з його обличчя, з його очей, я здогадалася за попередніми ознаками, і це здалося мені таким кумедним, таким кумедним, що я розповіла княгині й батькові, попросивши його нічого не казати малому, який, перелякавшись, утік до червоного дому й повернувся геть розгублений, не знаючи, яку міну зробить йому батько. Якби я не здогадалася, тобто якби він не хотів сказати того, що я зрозуміла, він не втік би й не наплів би мені потім купу нісенітниць, схожих на нарікання, на докори, на все і ні на що.

Примітки

Облава (фр. battue) — лови, під час яких загоничі женуть звіра на мисливців, що чекають на нього.
Староста — російський/український сільський старшина чи війт.
Al paterno tetto (іт.) — «під батьківську стріху», до отчого дому.