П'ятниця, 22 вересня 1876 (10 вересня) — Сільська задуха й римські мрії

Таки з мене досить. Село мене душить, сковує, отуплює. Я кажу це батькові, а коли завела мову про те, щоб вийти заміж за короля, він узявся доводити, що це майже неможливо через жахливу репутацію моєї родини. Він казав правду, але я не погодилася; сам про себе можеш казати певні речі, але не можеш чути їх від інших. Я відповіла йому, що все це лише вигадки пані Тютчевої. Я не щаджу цю любу тітоньку, і, що дужче я налягаю на той вплив, який вона має на мого батька, то більше він силкується — чоловік слабкий і гордовитий — довести, що вона ним не керує, і безнастанно від цього відхрещується. Це мені до краю приємно. Я вжила справжній засіб, щоб похитнути той вплив, який може мати ця чарівна істота.
А цей засіб годиться для всіх.
У Римі — Пінчо, що здіймається, мов острів, над рівниною, посіченою акведуками, Народна брама, Обеліск, церкви кардинала Ґаробальда обабіч входу на Корсо, сам Корсо, палац Венеційської республіки, далі ці темні й вузькі вулиці, ці почорнілі від віків палаци, руїни маленького храму Мінерви і, нарешті, Колізей. Мені здається, що я все це бачу... Я заплющую очі — і йду містом, я відвідую руїни, я бачу...
Я — протилежність тим, хто каже: як з очей, так і з думки... Щойно предмет зникне з моїх очей, він набуває подвійної ваги, я розглядаю його до дрібниць, я ним милуюся, я його люблю.
[замазано: Я багато подорожувала,] я бачила багато країн, багато міст, але тільки два збудили мій захват до краю. Перше — це Баден-Баден, де я провела два літа шість років тому, я й досі пам'ятаю той чудовий сад... друге — це Рим. Рим — це зовсім інше враження, але сильніше, якщо це взагалі можливо. [Викреслено: Рим — одне з тих міст]
З Римом так само, як із деякими людьми, яких спершу не любиш, але до яких почуття наростає, наче будується дім, поволі, потроху. Саме це й робить такі прихильності міцними і надає їм великої ніжності, не виганяючи з них, проте, пристрасті.
[Вісім рядків закреслено: майже тотожні наведеному вище абзацу]
Я люблю Рим, тільки Рим. Минулої зими був порив любові до Ніцци через Одіффре, але Ніцца чарівна... та й годі. Тут я люблю тільки Рим. Рим «хапає вас», як сказав Лоренті про мій голос, обплутує вам розум, оповиває вас у золоті лахи свого минулого, у червоні симарри свого майже-минулого і в синє сукно солдатів короля Віктора, того вульгарного солдата, того увінчаного різника...
Крики Луперкалій зливаються зі співами християн, дух поганських пахощів — із ладаном пап, цимбали жерців Юпітера потопають у передзвоні дзвонів, я хотіла була сказати... закінчити «звуками органа», але... але це нестерпно! Я все обертаю на посміховисько.
А Святий Петро, Святий Петро, коли сонячний промінь проникає згори й падає, утворюючи тіні та світляні [замазано: смуги], такі ж рівні, як архітектура цих колон і цих вівтарів. Цей сонячний промінь, який самою лише своєю тінню створює посеред цього мармурового храму храм світла.
Із заплющеними очима я переношуся до Рима... а надворі ніч, і завтра приїдуть полтавські бегемоти... треба бути гарною. О! я буду... село пішло мені на величезну користь, я ще ніколи не була такою прозоро-світлою і свіжою. [замазано] Рим, а я не поїду до Рима. Чому? Бо я цього не хочу.
А якби ви знали, чого мені коштує цей намір, ви б мене пожаліли. Ось... я аж плачу. О! присягаюся вам, що не Антонеллі видирає в мене сльози, я його вже навіть не звинувачую. То була провина нашого становища, а надто моя провина.
І я не поїду до Рима аж до наступного карнавалу, бо на карнавал я поїду, інакше була б надто нещасна... а потім... згодом, коли я влаштуюся, я оселюся в Римі... Я вже хотіла зробити так у Лондоні й Парижі, але тоді ж я ще не знала Рима... Жити в Римі або вмерти.

Примітки

Луперкалії — давньоримське свято родючості, що його справляли в середині лютого.