Вівторок, 12 вересня 1876 (31 серпня)

Цілий день у Полтаві! Чудово. Не знаючи, що робити, батько повів мене пішки містом, і нам пощастило побачити колону Петра Великого, що стоїть посеред міського саду, і панну Бедягру, жінку-чоловіка, що стоїть геть усюди.
Оскільки ми були самі, ми з батьком поговорили про дурість Гриця. Батько лютий на нього, та й я не в захваті. Ви ж добре знаєте, що я його не хотіла й зовсім не хочу; і ця думка, що прийшла тому бовдурові, — зарахувати мене до претенденток, — мене обурює.
У понеділок опівночі ми виїхали з Полтави, а сьогодні, у вівторок, ми в Харкові. Подорож була весела. Ми захопили цілий вагон, постелили постелі, Мішель робив гімнастику, батько — складні стрибки, Паша дувся, а Поль сміявся, як і я.
Мене розбудили біля Харкова букетом від Мішеля.
Харків — велике місто, освітлене газом (не повністю, на жаль! Ви побачите наслідки цієї обставини, на жаль!)
на полях
Кіптява від театральних ламп почорнила всім носи, і, повернувшись, я помітила, що позувала, сміялася, маючи при цьому почорнілий ніс!!
Готель, де ми зупинилися, зветься Гранд-готель і виправдовує свою назву. Заклад, який тримає Андріє, пропонує всі вигоди; до того ж саме тут золота молодь вечеряє, снідає, обідає, напивається, братаючись із господарем, який, попри це, не забувається, що мене дивує. Дивні тут звичаї!
Я мало спала, і келих шампанського за сніданком так мене запаморочив, що я ледве змогла покататися в екіпажі з батьком і Шоколадом, а повернувшись, роздяглася й сподівалася заснути, але марно: самі лише паломництва з номера 1 до номера 2.
Кавуни, Паша, Поль, Мішель, батько, Амалія, двоє російських слуг, Шоколад — усе це ходило, ходило. Усі метушаться; я була присутня, коли зачісували князя, а мене зачісував Луї, ще один французький здирник. Потім чай, пряники... Ах так, я ходила до звіринця, ці бідні звірі в клітках мене засмутили.
Я бачила свого дядька Миколу, наймолодшого в родині, який удає, що вивчає медицину. Бідолаха колись допомагав мені гратися в ляльки, а я його била й смикала за вуха.
Мені стало його шкода.
Батько не дуже любить Бабаніних; перед тими, хто незалежний, він мовчить, але бідолашний Микола... одне слово, це негарно, ох! дуже негарно. Я бачила його перед собою в найкращому вбранні, геть збентеженого й присоромленого, я його заспокоювала, говорила про минуле, але він лише помалу оговтувався, коли прийшов Поль і — чи то з дурості, чи то з наївності — разів десять повторив мені, що на мене чекають снідати. Уявіть моє становище.
— Між нами, — сказала я, — жодних церемоній, що моє, те й твоє, я все та сама, тільки трохи підросла, от і все. Любий Миколо, я не запрошую тебе на сніданок, я не сама, там усілякі сторонні люди, але неодмінно приходь завтра.
Я поцілувала його, ледь не розплакавшись... Я охоче відлупцювала б сама себе, але що я могла вдіяти? Запросити його, влаштувати скандал і терпіти співчутливі погляди цього шибеника князя!
Усе, що накипіло, дісталося Полеві: я обізвала його всіма можливими словами й прийшла до їдальні (окремої) геть розпалена.
— Нема чого сердитися, — сказав батько, — якби ти хотіла, то запросила б його, я тільки втік би під якимсь дотепним приводом, ти ж знаєш мої стосунки з Бабаніними.
— Батьку, ви вдаєте, ніби не розумієте, що я серджуся через неввічливість Поля; ви хочете мене розлютити, але вам це не вдасться.
— Я вже й так розлючена; тепер нема чого більше про це говорити, досить!
Батькова несміливість поступилася перед моєю киплячою сухістю, і на тому все скінчилося.
Андріє, як і годиться корчмареві, республіканець; його покликали, і він наговорив нам лихого про Кассаньяка. Князь палко потиснув йому руку й з радощів заліз під стіл.
Я хотіла почитати, але, здолана втомою, заснула, і розбудив мене батько тільки о шостій вечора
А зараз я така роздратована, що нічого не можу написати; допишу завтра.