Неділя, 10 вересня 1876 (29 серпня)

Моя Величність, мій батько, мій брат і двоє моїх кузенів вирушили нині до Полтави.
Мені лишається тільки тішитися: мені поступаються, мені лестять, а головне — мене люблять. Батько, який спочатку хотів скинути мене з трону, майже цілком зрозумів, чому мені віддають монарші почесті, і, за винятком кількох дитячих шорсткостей своєї вдачі, віддає їх мені й сам.
Цей сухий чоловік, чужий будь-якому родинному почуттю, має зі мною такі пориви батьківської ніжності, що дивують усіх довкола. Поль пройнявся до мене подвійною повагою, та й інші особливо мене шанують, а що я, хоч батько й мій, добра до всіх, то всі мене люблять.
— Ти так змінилася відтоді, як я тебе бачив, — сказав він мені сьогодні.
— Як це?
— Та... гм, тобто якщо ти позбудешся кількох дрібних, незначних різкостей (утім, вони є і в моїй вдачі), то будеш досконалістю і справжнім скарбом.
Тобто... словом, лише ті, хто знає цю людину, можуть оцінити вагу цих слів.
Щоранку він приходить мене будити, і ми розмовляємо: він у кріслі, я в ліжку.
І сьогодні ввечері він знову обійняв мене і, ніжно цілуючи (річ нечувана, як каже Поль), сказав:
— Дивись, Мішелю, дивіться всі, яка в мене донька. Ось донька, яка заслуговує на любов. Так... гм, — додав він, знову мене цілуючи.
— Правда ж, тату? Я скарб. Мішелю, і у вас буде така донька — у вас!
— Мішелю, — вела я далі, — обіцяю видати за вас свою доньку; подумайте лишень, яка честь: можливо, це буде принцеса крові.
— І справді, це думка: Мішель буде моїм зятем, йому ще нема вісімнадцяти, а за вісімнадцять років йому буде тридцять шість.
Пишу в Полтаві. Від самого ранку йде дощ, і коли треба було вибратися на ту диявольську гору, що на півдорозі, коні мало не відмовилися слухатися; батько сів на козли, кучер зліз і біг поруч по багнюці, шмагаючи коней, яких довелося пустити чвалом, щоб винести екіпаж нагору й не дати їм часу замислитися над труднощами. Дзеленчання дзвіночків, ляскання батога, крики лакея, кучера й тата, німе здивування Шоколада — це було захопливе видовище, воно нагадувало мені запеклі перегони, що наближаються до фінішу.
До міста приїхали о восьмій, просто до князя, який виїхав сьогодні о пʼятій ранку, щоб підготувати свій дім. Маленький будиночок, зовні дуже простий, там ще нічого не було закінчено; за кілька годин (подробиці я знаю від Поля, а той — від Василя, княжого кухаря) постелили килими, поставили лампи, дзеркала, ліжка, купили й розставили вина. У всіх російських домах за передпокоєм іде зала; ця зала вся біла; далі чарівна каштанова вітальня і спальня для мене, повна всіляких потрібних і милих дрібниць, на кожному кроці делікатна увага... уявіть, я знайшла на туалетному столику білила й румʼяна!
Але все це забрало час до сьомої, а о сьомій помітили, що нема чого їсти! І коли ми приїхали, князь удав, ніби вже нас не чекав, дуже незграбно збрехав і, безжально атакований нашими кпинами, сидів геть збентежений увесь обід, який принесли з клубу близько десятої вечора. Позолочені срібні келихи ввели мене в спокусу, я випила два, що мене прикрасило й напрочуд розвʼязало мені язика — якраз настільки, щоб бути жвавою, а втім, я така від самого ранку. Це чудовисько Капітан надумав вихваляти Ґамбетту і пророкувати йому президентство. Жах! Тоді я поклялася стати другою Шарлоттою Корде. Я поклялася і зроблю це, бо, вбивши цього смердючого циклопа, здобуду собі вічну славу і можу бути певна безкарності.
Поки запрягали коней, я розповідала, як усе це станеться, княгині й Паші, які дивилися на мене серйозно, сміялися, знову ставали серйозними й знизували плечима. Я відшмагала його смичком і посмикала за волосся.
Батьків план — пиши пропало. Ті, кому він хотів мене показати, на селі; він пішов спати, а я сіла на його ліжко, посадивши Мішеля біля своїх ніг, щоб мати його волосся під рукою. Собаки в мене тут нема.
Оскільки ніжки в мене маленькі, білі й без жодної плямки, я дозволила Полеві мене роззути й показала їх, вихваляючи їхні переваги. А коли Мішеля відіслали, ми заговорили про дурість Гриця.
— Який він дурний! — вигукнула я. — Ні, послухайте, справді: щоб я, з моїми честолюбними думками, я, що вчилася, читала, бачила світ, пішла заміж за пана Милорадовича!
— Гм, — мовив батько, — так, звісно, він дурний.
І він дивився на мене, не знаючи, чи йому, захопившись моєю впевненістю, зневажливо відмахнутися, чи сказати, що думає, а думав він, напевно, ось що: Милорадович — бажана партія навіть для тебе. Якби він думав інакше, то не поводився б так, як поводився від самого початку: дивився б на Гриця, як на всіх інших, і не турбувався б тим, як я поводжуся з ним, а він зі мною. Зрештою, він не був би такий різкий із цим юнаком, щоб навіяти йому велику пошану й вибити з його дурної голови всяку думку про власну вагу. Але з першого ж дня я помітила в пана Костянтина певний намір щодо Гриця, і його манери ясно мені це доводили. Уся ця зневага, усі ці тонкощі, ця суворість і це перебільшене самолюбство. Для мене це було ясно як день. Але він каже мені: Гриць — дурень, і я не зроблю ані кроку, щоб вас зблизити. А я йому відповідаю: Ще б пак, Гриць — дурень, і я не захотіла б його, навіть якби він прийшов пропонувати себе навколішки
А тепер ляжмо в ліжко, яке постелив сам пан князь.
— Він вам сам постелив ліжко, — вигукувала Амалія. — Князь. Боже! Ви справжня королева!
Цієї хвилини чую пронизливий вереск... це кричить Амалія, бо Поль відчинив вікно на галерею й дивиться, як вона купається. Оце хлопець! Паша й князь давно сплять.
У мене ледве є місце для зошита: стіл заставлений флаконами, пляшечками, пудреницями, щітками, саше тощо, тощо... Поль де Кассаньяк...
Спʼяніла від свого дочірнього успіху, я вигукую подумки: Ті, хто мене не любить, — тварюки, а ті, хто любить мене погано, — мерзотники!

Примітки

Шарлотта Корде (1768–1793) у липні 1793 року заколола у ванні революціонера Жан-Поля Марата й через чотири дні була гільйотинована. «Циклоп» — глузування з республіканського лідера Леона Ґамбетти, який ще хлопцем утратив око. Президентом Республіки Ґамбетта так і не став; він був головою Палати депутатів (1879–1881) і недовго премʼєр-міністром (1881–1882). ↩
В оригіналі італійською: «Le ha fatto il letto» та «Un principe. Dio! Lei è proprio une regina!» (une — французьке слово, що вплелося в Амаліну італійську). ↩