Четвер, 7 вересня 1876 (26 серпня)

Щоденне вбрання малоросіянки складається з сорочки з грубого полотна з широкими пишними рукавами, вишитими червоним і синім, і шматка чорного сукна селянського виробу, яким обгортаються від пояса. Ця обгортка коротша за сорочку, бо внизу має бути видно вишивку. Тримається це сукно лише на кольоровому вовняному поясі.
На шию надівають купу намиста, а голову повʼязують стрічкою. Волосся заплітають в одну косу, з кінця якої звисає одна чи кілька стрічок.
Я послала купити таке вбрання в селян, вбралася в нього й у супроводі нашої молоді пішла селом. Селяни мене не впізнавали, бо я була [не] перебрана, як панночка на маскараді, а по-справжньому вбрана селянкою, дівчиною, — заміжні жінки вбираються інакше. А на ногах у мене були чорні черевички на червоних підборах.
Я віталася з усіма, а діставшись шинку, ми сіли коло дверей.
Хто вже здивувався, так це батько... але й був у захваті.
Їй усе личить! — вигукнув він і, посадивши нас усіх чотирьох у свою прогулянкову бричку, повіз нас вулицями. Я реготала, на превеликий подив добрих людей, які питали одне одного, що то за молода розпусниця, яку катають «старий пан» і «молоді панове».
Заспокойтеся, тато не старий.
Китайський там-там, скрипка й музична скринька — на них і тримався весь вечір. Мішель бив у там-там, я грала на скрипці (грала, Господи Боже!), скринька грала сама.
Замість того щоб рано лягти, як звик, мій родитель сидів із нами до півночі. Якщо я й не здобула інших перемог, то здобула батька. Говорячи, він шукає мого схвалення, уважно мене слухає, дозволяє казати про цю Тютчеву що завгодно і погоджується зі мною.
навскоси
Оце так єзуїт!
Музична скринька — його подарунок княгині, ми всі щось подарували, в неї іменини.
Моє вбрання дозволяло мені бути вільною і навіть розвʼязною, і я цим скористалася.
Пускали ракети, я запалювалася, дивлячись на вогонь зблизька, верхи стріляли з гармати — між батьковою лисиною і місяцем на небі.
Потроху, нічого для цього не роблячи, я стаю господинею дому. Слуги в захваті, що їх звільнили від «французів»; потроху я розпоряджаюся... навіть обідом.
І подумати, що я боялася батька! І подумати, що мені здавалося, ніби я в чужому домі, і я боялася тутешніх звичаїв, твердого розкладу!
Мене чекають, як у Ніцці, і це я встановлюю розклад.
Там-там і скрипка викликали в Паші нервові здригання, з чого я сміялася до сліз, і мої веселощі передавалися всім. Батько обожнює веселощі, а свої рідні його до них не привчили.
Опівночі він провів мене до сходів.
Справжній тато! — вигукнув Мішель.
Еге ж, мій любий, така донька, як я, заслуговує на шанобливість.
Ще б пак, — мовив батько, — якби вона не була тим, чим є, мені б не було начхати, але я справжній батько, бо вона красуня і... гм, усе, зрештою, так, це правда.
Олександр Македонський, Наполеон Перший, архітектура й внутрішнє оздоблення — це речі, від яких у мене мороз по шкірі й захват до сліз. Кажу це, щоб ви знали: захопившись віршем нашого поета Лермонтова про Наполеона, великого і мученика, я прочитала й вірші Пушкіна — і ось я вже задумала їх перекладати.
Ах! чи зможу я? Я складала пісні, але це зовсім інше; що ж, побачимо.
Дивно: вже понад три дні я думаю про Кассаньяка.
Мені наснився поганий сон про маму й інших. «Фігаро» нічого не пише про кардинала, якого я ненавиджу, якого проклинаю, якого хотіла б стерти на порох! Отже, він не помер, він проживе ще два роки й шість місяців. Він стане Папою.
А я лютуватиму.

Примітки

Кардинал Джакомо Антонеллі (1806–1876), державний секретар папи Пія IX і дядько Пʼєтро Антонеллі, папою так і не став: він помер у Римі через два місяці, 6 листопада 1876 року. ↩