Вівторок, 5 вересня 1876 (24 серпня)

Я повернулася з Полтави й щойно простояла двадцять хвилин перед портретом Антонеллі. Його очі й губи мене розпалили, і я знову вигукую, як раніше, як завжди: сором мені, що я себе заплямувала, і сором йому, бо він боягуз!
Розмова з Олександром мене роздратувала, і я прийшла покликати батька кудись поїхати, але він почав допитуватися, куди я хочу їхати, кажучи, що його одяг для візитів при ньому. Ми просто поїхали до крамниці Трепке купити подарунки на іменини княгині.
викреслено[Два рядки закреслено]
Щодо візитів... ті, кого я могла б бачити, не в місті, а бачитися з дружинами чиновників — ні, відмовляюся!
Я повіз би тебе до пані Милорадович, — сказав батько, — але там були всякі чвари, наробили дурниць.
Що? Як?
Поки ти не приїхала, Поль тільки й робив, що... ну, наче це було... і так, і сяк.
Замість того щоб поводитися з ним, як з іншими... ну... гм, а тепер він і не показується!
І він почав люто міряти кроками кімнату.
А якщо ми поїдемо тепер, — вів він далі, — скажуть, що раз він не приходить, то ми самі їдемо його шукати, кланятися!!
Мішель приїхав із пʼятьма коробками петербурзьких цукерок.
Оскільки ми нікуди не виїжджали, я дозволила собі невинну втіху — кидати шматочки льоду за комірці Мішелеві й Паші, від чого вони підскакували. Мішель подарував мені мʼяча, і ми всі гралися так, що розбили канделябр.
Ми виїхали вночі, і оскільки Паша сидів навпроти мене, я почала з того, що обізвала його негідником, твариною, кретином, бевзем, а закінчила розлогим міркуванням про Все; а позаяк хлопець висловлював люті теорії та невиразно юні й дуже дурні ідеї, я сказала йому, що мозок у нього ще зелений і що наразі йому слід лише добре закарбувати мої слова в памʼяті, щоб зрозуміти їх років за десять.
Місяць як в Італії, повітря чисте, як у раю, — і нікого!!!
Знаєш, про що я себе питаю? — спитав раптом щасливий смертний, якому випало мати мене за доньку.
Про що?
Чи маю я любити тебе безмежно, як мені того хочеться, чи ні?
Звісно, любити; а втім, любові не накажеш.
Ще й як накажеш — у певному віці й за певних обставин.
Мій любий батьку, ти кажеш дурниці! Почати любити чи перестати любити! Цього собі не накажеш. Людина вигадує собі химери. Коли наказуєш собі більше не любити, то віриш, що скорилася сама собі, — а от і ні! Бо любиш, думаєш, страждаєш, і любов іде лише тоді, коли їй заманеться, — так само, як пішла б, якби ти не уявляв собі нічогісінько, — а тобі здається, що це ти її прогнав!
З якого боку не підʼїжджай до Гавронців, доводиться спускатися з гір страхітливої крутизни. Коли подумаєш про гори Швейцарії та Італії порівняно з цими, дивуєшся, як це там на них піднімаєшся з найбільшою легкістю [Один рядок закреслено], тоді як тут щоразу ризикуєш скрутити собі вʼязи.
Ця фраза заплутана, але облишмо це й дістаньмося... куди? До портрета кардинальчика.... фе!

Примітки

Tchinovnick — написання Марі російського чиновник: державний службовець, що має чин у цивільній службі; слово часто мало зневажливий відтінок щодо дрібного бюрократа, як і тут. ↩