Пʼятниця, 1 вересня 1876 (20 серпня)

Коли Олександр і Капітан поїхали, я малювала, грала в крокет і програла двісті карбованців, що разом з іншою сотнею становить триста. Але ви знаєте, що я не хвилююся через такі дрібниці.
А ввечері було ще й не таке: ми грали в баккара. Я відіграла все і ще двадцять пʼять карбованців у Мішеля, які знову програла батькові, а коли цей шановний пан пішов спати, ми грали далі до одинадцятої. Після чого я цілих півгодини сміялася без причини — ні, не без причини, бо Мішель виголошував промови перед Пашею, який, нерухомий і мовчазний, як статуя, сидів на канапі. Я благала його засміятися, а він від того ставав лише серйознішим, а Мішель усе не вгавав, звертаючись до нього то як до геніального мрійника, то як до фальшивомонетника чи змовника, і закінчив припущенням, що Паша мріє про переселення до Європи, яке спустошить Індію та всю Азію.
Я не пробула в себе й години й саме читала, коли почула своє імʼя під вікном; я відчинила його. Це були Поль і Мішель: налякавши євреїв і Шоколада, вони привели до мене цього останнього, якось дивно замотаного у свою ліврею.
Самі лише кпини й вибухи сміху — посеред ночі, при доволі гарному місячному світлі. Нарешті я почала кидати в них грушами, наказуючи Шоколадові схопити цих панів.
— Ну ж бо, Шоколаде, слухайтеся!
— Я не чиновник, — відповів Шоколад.
Вони ще побули, і Мішель виголошував один за одним уривки таких безглуздих трагедій, що аж любо було слухати.
Били в тарілки, але батько спить, як праведник, тож обмежилися тим, що пішли й вистрілили з двох рушниць під вікном євреїв, яких поселили в одному з маленьких флігелів.