Четвер, 31 серпня 1876 (19 серпня)

Поль, зовсім збентежений, прийшов сказати мені, що тато не хоче, щоб ми їхали обідати в ліс.
Я накинула пеньюар і пішла сказати йому, що ми поїдемо. За три хвилини він уже був у мене.
— Зрештою, — сказала я, — усе це погано влаштовано; якби це було для когось іншого, було б інакше. Це справжня гидота! — І я пішла до своєї спальні. Я скупалася й наполовину вдяглася, а батько тим часом усе чекав у моїй вітальні.
— То ти, — сказав він, — вважаєш, що це гидота?
— Аякже.
Після купи досить кумедних непорозумінь ми вирушили. І я — всупереч усім сподіванням — у чудовому настрої. Річ у тім, що Гриць простий, як у перший день, і тих напружених, неприємних стосунків більше немає.
У лісі нам подали все, як удома. Усі зголодніли, їли з великим апетитом і водночас потішалися з Мішеля. Бо це ж він мав улаштувати прогулянку, але сьогодні вранці ганебно від неї відмовився, і провізію привезли з Гавронців.
Потім усі порозлягалися на великому килимі в тіні дерев... Панове грали в карти, тож мимоволі мені довелося складати товариство Милорадовичу, який тільки й робив, що висловлював бажання заснути, кажучи, що й мені цього хочеться.
— Як, Милорадовичу! — вигукнув мій батько з тим напівглузливим, напівсерйозним виглядом, який так бентежить. — Вам хочеться спати!
— Марі, що ж то за історію ти розповідаєш Григорію Івовичу? Мабуть, дуже кумедну, але на твоєму місці я б мовчав.
Для бідолахи це був справжній удар, але мою увагу тієї миті привернули муки Капітана, який борсався під вагою Поля й Мішеля, що спокійнісінько сиділи в нього на плечах і на сідницях і грали в карти в нього на спині. Такі Капітани бувають тільки в Росії. Я вмирала зі сміху, дивлячись, які штуки з ним витинають, бо для мене це було зовсім нове видовище.
Назад я їхала господарським возом, сама з батьком. Ми говорили про все, що мене цікавить, і він сказав мені чимало дуже слушного про Милорадовича. Ми з батьком добре ладнаємо.
Удома я знайшла газети й листи від мами. Вона переказує мені компліменти Кассаньяка, які їй передала Музе.
Кардинал при смерті. І я голосно оголосила про його смерть, посилаючись на свідчення своїх пасьянсів.
Я була весела, говорила за всіх, а Гриць був невимушений і любʼязний.
Запустили кілька ракет і змусили одного єврея розповідати всякі дурниці. Єврей у Росії — це істота, що стоїть посередині між собакою й мавпою. Євреї вміють усе і на все годяться. У них позичають гроші, їх бʼють, їх напоюють, їм довіряють справи, ними розважаються.
Коли Гриць поїхав, а інші полягали спати, я пішла писати до батькової кімнати, а закінчивши, спитала, чи він спить; він відповів, що ні, тоді я ввійшла до його спальні й потроху розповіла йому про все: про справи, про процес — пояснивши йому, як усе є насправді, — про гроші, про свої прикрощі, про Тютчевих, яких я сміливо звинуватила, про Жоржа, якого я нещадно прокляла. І, розпалюючись, розчулюючись, обурюючись, я сміялася, я плакала — і вийшла, спʼяніла від враження, яке справила на батька.
Замість ворожості й недовіри до моїх рідних він виявляє тільки... тобто він розтуляв рота, але я так добре випереджала й пояснювала те, що він збирався сказати, що він казав зовсім інше, — одне слово, я була зачарована й у захваті. А чому я була переконлива? Бо я була пройнята тим, що казала. Ось де джерело справжнього красномовства!
Батько говорив мені про бездіяльність моїх рідних.
— Бо зрештою, — сказав він, — якщо тебе люблять так, як ти кажеш, то мали б приїхати сюди й позбутися всіх цих гидот; це було б так легко, навіть публіки не було б, я влаштував би це тихо, і справі кінець.
Тут він говорив про безглузду справу братів Бабаніних, у яку мама й тітка незбагненним чином виявилися втягнуті. Не справа, а сміх.
— Щодо іншого, — вів він далі, — то це грошовий процес.
— Так.
— Але добре було б його завершити. Бо все це кидає на тебе тінь. І слухай мене уважно: я бачу, що ти варта іншого життя, ніж те, яке ведеш.
— Ще б пак!
Повернувшись до своєї кімнати, я була така знервована, що проплакала б від розчулення всю ніч, якби Амалія не завела балачок, які спрямували мої думки в інший бік.
Настрій завжди треба перебивати: це запобігає сценам, сльозам, лежанню на підлозі.
А я ненавиджу, коли влаштовую такі сцени.
Бідолашний Гриць! Тепер мені його шкода. Він поїхав трохи хворий.
Ми пили чай, і він підійшов увиватися коло мене, тоді як я, навпаки, поводилася з ним із тим «безтурботним і байдуже-любʼязним виглядом, який відтепер матиму з усіма молодими людьми», з цією загальною масою, яку треба тримати на відстані.
— Тільки нічого йому не розповідай, — гукнув мій батько з-за своїх карт, — бо він засне. Правду кажучи, я трохи ображений: люди засинають, коли говорить моя донька.
— Це ви, це ви, — вигукнув Гриць, — це ви таке сказали! Тепер усе пропало, мадемуазель! Костянтин Павлович розповість це всім, про це говоритимуть у Полтаві, це стане анекдотом! А це ж неправда, я й на думці не мав спати! Боже мій!
на полях
І подумати лишень, що я не знала інтриг усієї цієї наволочі: добре відсторонити від себе. Милорадович.
Я його заспокоїла, але сміючись. Не розважає він мене, цей хлопець: у нього вада вимови, через яку його слова спотикаються.
Але ви розумієте, що вчорашнє недомовлене непорозуміння було неприємне. Його більше немає, і я знову стала невимушеною й веселою:
Чим пояснити ці два дивні дні? Гм... «дуже добре», як каже мій батько, — облишмо.
Бог ніколи не покидає тих, хто на Нього покладається.

Примітки

Гавронці, маєток її батька під Полтавою, лежали в межах смуги осілості — західних губерній Російської імперії, якими в 1791–1917 роках здебільшого обмежувалося проживання євреїв. Євреї там часто були шинкарями, орендарями й позикодавцями поміщиків — саме в тих ролях, які перелічує Марі. Велика хвиля погромів на півдні імперії прокотилася в 1881–1884 роках. ↩