Середа, 30 серпня 1876 (16 серпня)

Учора об одинадцятій я отримала великий кошик груш. Я подумала, що це Милорадович. Але ні, це був лише мій дядько, який, почувши вчора вранці, як я говорила про ці плоди, послав чоловіка до Полтави, щоб їх для мене дістати.
Га? Видно, мене треба задобрити.
Яка ж я зіпсована! Скрізь бачу розрахунок. Це брудно, але корисно. На жаль!
Поки молодь ганялася за гувернанткою, кидаючи їй під ноги феєрверки, княгиня, Олександр, я й Капітан розмовляли про папу й Рим.
Я вдавала стривожену, кажучи, що кардинал помер.
Мені наснилося, що Пʼєр Антонеллі помер. Я підійшла до його труни й наділа йому на шию топазові чотки із золотим хрестиком. Щойно я це зробила, як помітила, що мрець — не Пʼєтро.
— Хто ж це, Боже милий? — спитала я.
— Це оперний тенор, — відповіли мені.
Смерть уві сні віщує весілля, здається. Уявляєте моє роздратування, а в мене роздратування виявляється в цілковитій нерухомості й мовчанні, але хай стережеться той, хто дражнить мене або хоч змушує заговорити.
Заговорили про полтавські звичаї. Розпуста там дуже процвітає, і розповідають, ніби зустрічали пані Милорадович уночі на вулиці в халаті з Йоніною — як щось цілком звичайне. Панночки там поводяться трохи краще за дівок, і цим трохи краще завдячують лише страхові справжнього скандалу, бо вони беруть на себе зобовʼязання на час після заміжжя. Як бачите, дуже добре розраховано. Але коли дійшли до теми поцілунків, я теж узяла участь у розмові, та почала ходити туди-сюди по кімнаті.
Один юнак був закоханий у дівчину, яка його кохала, а згодом одружився з іншою, і коли його питали про причину такої зміни, він відповідав:
— Вона мене поцілувала, отже, вона цілувала й інших або ще цілуватиме.
— Слушно, — сказав Олександр, — усі чоловіки так міркують.
Міркування вкрай несправедливе, але через нього я тепер у себе, роздягнена й несамовита від сорому й досади.
— Легко кидають те, що легко дається, доказ — Марія Занковська. За нею упадають місяць чи більше, а потім тікають, — сказав іще Олександр.
Мені здавалося, що це говорять на мою адресу. То ось у чому причина... Але хіба я така вже легкодоступна?..
О! я нічого не знаю! Але заради неба дайте мені спосіб стерти... забути, виправити!
Уявляю, що про нас говорили в Римі! Бали-маскаради, а потім ще цей Антонеллі — йому тільки й лишається, що хвалитися й сміятися з мене! Що ж, я поїду до Рима, з батьком, поїду до Рима і... і не знаю. О Боже мій, невже я скоїла справжній злочин, що Ти мене так мучиш!
Ти добре робиш, Господи, і моє сумління, не даючи мені ні хвилини спокою, мене вилікує...
Чого ні виховання, ні книжки, ні поради не змогли б мене навчити, того навчив мене досвід.
Я дякую за це Богові й раджу панночкам бути в глибині душі трохи шельмуватішими і добре остерігатися будь-яких почуттів. Спочатку їх компрометують, а потім роблять посміховиськом.
Що прекрасніше почуття, то легше його висміяти, і що воно більше, то смішніше. І немає на світі нічого смішнішого й принизливішого за висміяне кохання.
Чарівна прогулянка! Трійка князя, попри вагу Олександра й Капітана, що лежав у мене в ногах, летіла, мов блискавка. Правив Мішель.
Я обожнюю швидку їзду; три коні понесли щодуху, і кілька хвилин у мене перехоплювало подих від радості й збудження.
Потім крокет затримав нас до обіду, на який приїхав Милорадович.
Я вже шукала «історію», коли княгиня згадала панночок Рословлевих.
— Вони дуже милі, але нещасні, — сказав Гриць.
— А чому?
— Та вони тільки й роблять, що подорожують у пошуках чоловіків, і не знаходять їх.
Уже почали переглядатися з усмішкою.
— Як це — у пошуках чоловіків, і з чого це видно? — спитала княгиня.
— Ну... вони намагаються їх упіймати, наприклад, вони хотіли упіймати мене.
Тут усі вибухнули сміхом, і я обмінялася з горбункою промовистим поглядом.
— Упіймати вас? — спитали його. — То ви їм подобалися?
— Ну, гадаю, що так, але вони добре побачили, що я не хочу.
— Ось як, — мовила я, — то ви, виходить, із тих, хто... я знала одного пана, який був такий, як ви; його переконали, що він перлина серед красенів і багатіїв, і він вірив, що всі панночки за ним бігають. Знаєте, це велике нещастя — бути таким, не кажучи вже про те, що для інших це нестерпно.
Але всі сміялися й перезиралися так, що це було аж ніяк не втішно для Милорадовича.
Я була в широкому вбранні з парчевого шовку, яке наділа для крокету. З-під нього виднілася спідниця сірої сукні «Марія-Антуанетта»; біла парчева тканина, обвита довкола мене, доволі погано до неї пасувала, але я добре остереглася знову вдягти ліф, який, бувши в найчистішому стилі Людовика XVI, здавався б надто чепурним, і Гриць подумав би, що я намагаюся його впіймати.
— Ах! ні, бачте, коли людина дурна — це дуже велике нещастя.
У його манерах цього вечора я помітила ту саму ніяковість, що й у манерах гарного Еміля з Ніцци, коли починали говорити про шлюб. Може, Еміль теж подумав, що його хочуть упіймати?
І все це — Мішель. Гриць наважувався ледве озиватися до мене з одного кінця вітальні в другий і тільки десь о пів на десяту зважився сісти біля мене, але так боявся й здавався таким ніяковим, що я зневажливо усміхалася. А коли Капітан прийшов попросити його попросити мене щось зіграти, бо Капітанові я відмовила, бідний Гриць обернувся весь наїжачений.
на полях
Пані Милорадович була ображена, що я не їздила до неї в гості. А її коханець Йоніна, який разом зі своєю коханкою пані Беллі до смерті боявся, що Гриця оженять і статки вислизнуть від них. Тож хлопцеві задурили голову, і всі хитрощі, всі провінційні підлоти пішли в хід.
— Чому я... як я можу просити більше, ніж ви, я...
— Я не послухаю ні того, ні іншого, — сказала я.
— Але кількість, може, переважить, — сказав Капітан.
— Кількість нічого не вдіє, запевняю вас, і якщо я не грала для вас, то не гратиму й для пана Милорадовича.
— Мадемуазель знає, — бурмотів цей молодий дурень Капітанові, — що зробить мені, нам, величезну приємність, але... словом... я кажу...
Боже, яка ж це дурість — бути дурнем.
Я була холодна й сувора і о десятій подала знак розходитися.
Я пішла до княгині, яка тримає зло на Мішеля за полювання на італійця і яка запевнила мене, що цей шибеник замишляє щось лихе.
— Знаєте, Мусю, обидва Ерістови — злостиві до краю. Наведу вам приклад.
До сестри Паші сватався барон (не знаю, який), і що ж — Костянтин Ерістов так інтригував і наговорив стільки гидот, що шлюб розладнався.
— Але тут нічого такого немає.
— Звісно, але ви навіть уявити собі не можете, які підлі ці Ерістови. І я відчуваю, що щось замишляється.
— Справді, мені було б дуже цікаво це дізнатися.
Цієї миті приїхав батько, йому все розповіли, навіть історію з моїм ліфом. Цей шановний пан повертається з Харкова, куди їздив заставляти свої землі. «Ще три роки — і він вилетить у трубу», як вульгарно кажуть у Росії.
Але цей Гриць! Я добре знаю, що Мішель напихає його всілякими дурницями, Мішель хитрий і злий, а Гриць цілком піддається його впливу. Яке нещастя — бути дурним!

Примітки

Марі перекладає російський вислів вылететь в трубу — «вилетіти в трубу», тобто розоритися. ↩