Вівторок, 29 серпня 1876 (17 серпня)

Учора я почула, як Поль сказав Олександрові, показуючи на мене очима:
— Якби ти знав! Вона перевернула всі Гавронці! Вона переробила тата на свій лад! Усе перед нею схиляється!
Невже я справді все це зробила? Тим краще.
Я сонна й знуджена від самого ранку. Я ще не визнаю нудьги від браку розваг чи втіх, і коли мені нудно, шукаю причину, переконана, що цей більший чи менший неспокій походить від чогось і аж ніяк не є простим наслідком браку розваг або самотності.
Але тут, у Гавронцях, я нічого не бажаю, ні за чим не шкодую, усе йде так, як я хочу, а проте мені нудно. Невже треба просто повірити, що я нудьгую на селі? Не знаю. А, до біса!
Коли сіли за карти, я лишилася з Грицем і Мішелем у своїй майстерні. Але Гриць рішуче змінився від учора. У його манерах зʼявилася якась ніяковість, якої я не можу собі пояснити.
Завтрашню поїздку перенесли на четвер, і ось він збирається їхати в якійсь важливій справі й повернутися завтра ввечері. А Мішелеві я просто наказала лишитися. Гриць поїхав.
Я була заклопотана, і мені на це вказали. Втім, уже якийсь час я витаю між двома світами: до мене говорять, а я не чую. Мішель грав у карти в червоній вітальні, я заходила туди три чи чотири рази, перекидалася кількома словами з гравцями й із Мішелем і, ледве вийшовши з кімнати, забувала про це й казала собі: який гидкий хлопець, я ж йому сказала лишитися, а він поїхав, бо я його не бачу. І це лише зразок моєї неуважності.
Панове пішли купатися в річці — там, де купаються, вона гарна, глибока й затінена деревами, — а я лишилася з княгинею на великому балконі, що утворює критий підʼїзд для екіпажів. Маленька горбунка розповіла мені, серед іншого, цікаву історію. Учора Мішель приходить до неї й каже: Мамо, оженіть мене. З ким? З Мусею. Він наполягав так серйозно, що їй довелося послати його до біса.
— Тільки, — додала вона, — люба Мусю, не розповідайте йому цього, він мене зʼїсть.
Капітан (учора повернувся), Олександр, Поль, Мішель і Паша (який починає ставати мені неприємним) застали нас іще на балконі, де ми вдихали нестерпну спеку, бо про повітря годі й казати, а ввечері — ані найлегшого вітерцю. Зате краєвид чарівний. Навпроти — червоний дім і розкидані флігелі, праворуч — гора, на середині схилу якої стоїть церква, вся потонула в деревах, далі — родинний склеп; ліворуч — річка, поля, дерева, простір. І думка, що все це наше, що ми повновладні господарі всього цього і що всі ці будинки, ця церква, двір, схожий на маленьке містечко, усе, усе належить нам, і слуги — майже шістдесят, і все...
Я грала в крокет, Ерістов, смиренно манірничаючи, відмічав воротця.
Я з нетерпінням чекала кінця обіду, щоб піти до Поля й попросити його пояснити кілька слів, сказаних за крокетом, які мене неприємно стривожили.
— Ти не помітила, — сказав мені Поль, коли я прийшла до його кімнати, — що Гриць змінився від учора?
— Я? Ні, не помітила.
— Ну а я помітив, і це через Мішеля.
— Як це?
— Мішель добрий хлопець, але досі водився хіба з жінками, з якими вечеряють по ресторанах, і не вміє поводитися; до того ж у нього злий язик, доказ — та історія днями. Не знаю напевно, чи він спитав у Гриця, чи той... чи, може, сказав, що хотів би... словом, я тобі казав. Я говорив про це з Олександром, і Олександр каже, що мені слід було надерти йому вуха, тітка Наталі (Ерістова) теж такої думки.
— Але...
— Зачекай. Я казав тобі, що Гриця переконали — чи то мати, чи знайомі, чи вже не знаю що, — ніби його тільки й хочуть упіймати, щоб оженити. І він боїться панночок, уявляючи, що всі вони хочуть кинутися йому на шию. Ну от, до вчорашнього дня Гриць вихваляв тебе до небес, а вчора... звісно, я знаю, що він тобі не потрібен, тобі на все це начхати (вибач на слові), але це негарно. Учора він більше нічого не сказав, і я помітив, ну... от і все.
— Так, але що робити?
навскоси
Маленький єзуїт Мішель обробляв Гриця вже три дні.
— Треба — у тебе вистачить на це розуму, і навіть на більше, — треба сказати... натякнути, він дурний, але це він второпає, одне слово, треба... якось за обідом, я допоможу, а ти розкажеш якусь історію чи будь-що.
— Я й сама так думала.
— Побачимо, брате мій.
Проговоривши про справи дві години з Олександром — про орендарів, про пшеницю, ячмінь, овес, про чорта, про овець... — ми заговорили про батька і, заодно, про сцену, що сталася вчора на півдорозі до Гавронців. Його красуня прибігла зі свого лісу вся в сльозах, пан відвіз її до Полтави, там вона проплакала годину, а пан надів капелюха й поїхав розгніваний. Оскільки говорили по-французьки, слуга, який розповів про це, нічого не зрозумів, але запамʼятав слова, що їх пані весь час повторювала: «Я зовсім пропала!»
Ми мимохідь зачепили Милорадовичів. Стара живе тепер із таким собі Йоніною, суддею і нашим ворогом. Він кохав мою матір і просив її руки. Але на цю пропозицію дідусь відповів словами, яких цей чоловік так і не зміг йому простити: «Ви просите руки моєї доньки, — сказав він, — а за вами досі стоїть тінь вашої вбитої дружини!» — Після цього він покликав своїх численних слуг і наказав їм вимести пана геть, що ці добрі люди й зробили справжніми мітлами, слово честі.
Втім, ця історія всім відома.
Лизавета Іванівна дістала цього гарного коханця за посередництвом пані Беллі, брудної нігілістки, офіційної коханки красеня; красень мав славу Дон Жуана, а насправді був просто публічним чоловіком. Коли пані Потаська померла, йому знадобилися прибутки, і Беллі підсунула йому пані Милорадович.
Ось у чиїх руках Гриць. І саме це ті причини, які я навела Олександрові, щоб довести неможливість шлюбу, хоч мені й дуже хотілося, щоб мене заспокоїли. Олександр був у театрі після нас і чув розмови про приїзд «красуні Башкирцева, яка — велика красуня». Так висловилася жінка-чоловік, панна Бедряга.
У фоє Гриць відвів його вбік і говорив про мене із захопленням.
— Справу можна було б залагодити за кордоном, — сказав Олександр, — а вийшовши заміж, ти зуміла б дати собі раду; зрештою, я сам беруся послати до біса Йоніну й усю цю наволоч.
Олександр — головна сила в родині.
Говорячи про справи, я багато розпитувала — це спосіб не дати себе ошукати. А потім, замість ходити манівцями, я просто заговорила про все, сказавши, що він може бути спокійний.
— Кажуть, що ти крадеш, але я в це не вірю. Це дурниці й гидота. Просто ти щаслива людина, тобі все вдається.
Я вела далі в тому ж тоні. Не смійтеся. Доказ моєї проникливості — те, як старанно дядько намагається мене ошукати, чи радше лестити мені, заспокоїти мене, переконати в своїй безмежній відданості.
По суті, він не погана людина, але треба триматися насторожі. Мені вдається, коли я кажу все навпростець: це створює враження великої простоти, а тоді легше діяти.
Повертаючись до білого дому, я побачила біля дверей трійку Мішеля і Мішеля, готового їхати.
— Мішелю! Мішелю! — гукнула я здалеку, — ви їдете?
Він подав мені коробку моїх улюблених цукерок.
— Я щойно їх привіз... — сказав він.
— А! розумію, ця трійка привезла вас із Полтави.
— Але...
— Чудово, дякую, ходімо в дім...
І, взявши його під руку, я повела його, геть приголомшеного, до дому, кажучи візникові:
— Розпрягайте, князь не поїде.
Не знаю чому, але ця сцена вийшла така комічна, що я й сама розсміялася, а щодо інших — це був успіх. Княгиня, сміючись, пішла в дім, Поль онімів із червоним ліхтарем у руці, Олександр переводив погляд із мене на Мішеля, Паша почав кричати, а Мішель кинув розпачливий погляд на візника, який знизав плечима й повернув до стайні.
Я зробила це, щоб бодай на день вирвати Гриця з-під поганого впливу.
Ми спокійно сиділи у вітальні, коли Мішель зник, і за мить ми почули дзвіночки трійки, що чвалом віддалялася.
— Це жах! — подумала я.
Я хотіла це сказати, а тільки подумала, гадаючи, що сказала вголос. Такі хвилини неуважності трапляються зі мною часто.
— Як, — вигукнула княгиня, — вони поїхали, Мішель і Паша!
— Схоже на те, — сказала я.
Але цієї миті обидва влетіли до кімнати, тримаючись за боки від сміху.
— А! ха! ха! — кричав Мішель.
— Хо! хо! хо! — ревів Паша.
— Ах! Боже, Васака — безцінна людина, — кричав князь, — безцінна! Ото гонитва! Це він біг із дугою над головою. Селяни взяли його за божевільного, що вважає себе конем! Він би й зовсім не зупинився, але я так кричав!
І нещасний шибеник, утрачаючи голос, кашляв і бив себе в груди.
Княгиня пішла спати розлючена; заговорили про італійську трупу, про баритона, який просив грошей, щоб повернутися до Італії.
— Бачу, що це буде моя справа, — сказала вона.
І Мішель відповів, що якби цей італієць прийшов, він нацькував би на нього всіх своїх мисливських собак.
Полювання на італійця! це було б оригінально.
І він так розписував усі подробиці полювання, що маленька жінка вийшла, сказавши, що поїде до Італії полювати на італійців, яких там багато.
Я не могла втриматися, щоб не влаштувати живу картину на великих сходах. Я сіла посередині, панове, що піднімалися зі мною, сіли нижче, на сходинках, а князь став на коліна. Чи є у вас гравюра, що зображає Ґетеву Елеонору? Було саме так, навіть мій костюм. Тільки я ні на кого не дивилася, я дивилася на лампи. Якби Поль не погасив одну з них, ми ще довго так сиділи б. Я вважаю, що це чарівний спосіб вести свій салон. У своєму палаці я влаштую собі щось таке.
На добраніч. Ах! як мені нудно!

Примітки

В оригіналі латиною: «Nescio». ↩
Виноска у виданні: «Його дружина з ревнощів перерізала собі горло». ↩
Марі пише donga — рос. дуга, вигнута деревʼяна дуга над корінним конем у запрягу. ↩