Пʼятниця, 25 серпня 1876 (13 серпня)

Милорадович і Мішель поїхали після сніданку.
Тоді батько запропонував прогулянку до Пасловська, свого другого маєтку.
Він для мене просто ідеальний, але сьогодні я нервова і говорила мало: найменша вправа в красномовстві довела б мене до сліз.
Але, подумавши, яке враження справить на маму ця цілковита відсутність свят і пишноти, я сказала батькові, що хочу товариства й свят, що моє становище видається мені дивним і навіть смішним, що він ніби ховає мене і що це ні приємно, ні пристойно.
— Ну що ж, — відповів він, — коли ти хочеш, так і буде. Хочеш, я повезу тебе до пані Мартинової (губернаторші)?
— Хочу.
— Ти цього хочеш?
— Так, хочу.
— Ну що ж. Гм... дуже добре.
Заспокоївшись щодо цього, я змогла спокійно оглянути господарські роботи на фермі й навіть вникнути в подробиці, що мене не дуже тішило, але могло знадобитися, щоб колись кинути слівце знавця про маєток і вразити когось, розмовляючи про засів ячменю та якість пшениці поруч із віршем Шекспіра чи тирадою про платонівську філософію, — бачите, я з усього маю користь.
Паша роздобув мені мольберт, а ближче до обіду я отримала два великі полотна, які прислав із Полтави Милорадович.
— Як тобі Милорадович? — спитав тато.
Я сказала, який він мені видається.
— А от мені, — сказав Паша, — він першого дня не сподобався, а потім я його полюбив.
— А я вам сподобалася з першого погляду? — спитала я.
— Ви? Чому ви питаєте?
— Ну ж бо, кажіть.
— Я вже сказав.
— Ні. То що ж?
— Ну що ж, ви мені сподобалися. Я не сподівався, що ви така.
— Тобто?
— Я думав, що ви не вмієте говорити російською, що ви манірна... ну... і таке інше... от.
— Дуже добре.
Учора він здавався мені вбивцею, сьогодні — добрим сільським хлопцем.
Я сказала, як село, поля, з яких уже зібрано врожай, мене сумно вражають.
— Так, — сказав Паша, — усе пожовкло; як летить час! Здається, ще вчора була весна.
— Завжди кажуть одне й те саме. Ах! які ми щасливі там, у нас немає таких різких змін.
— Зате ви й весною не тішитеся! — палко сказав Паша.
— Тим краще для нас. Різкі зміни шкодять рівновазі настрою. А життя куди краще, коли воно спокійне.
— Як ви кажете?
— Я кажу, що весна в Росії — пора, сприятлива для обманів і підлості.
— Як це?
— Узимку, коли все довкола холодне, похмуре, німе, ми й самі похмурі, холодні, недовірливі. Настають теплі, сонячні дні — і ми вже інші, бо погода має величезний вплив на вдачу, настрій і навіть переконання людини. Навесні почуваєшся щасливішим, а отже, й кращим, звідси й невіра в зло та людську підлість. Як це так: коли все таке гарне і коли я такий щасливий, такий захоплений і до спʼяніння схильний до добра, як може бути місце для лихих думок у серцях інших? Ось що кажеш собі. А в нас такого спʼяніння не відчувають, або принаймні відчувають куди слабше, звідки я й роблю висновок, що людина в нас перебуває в нормальнішому стані, майже завжди однаковому.
Учора в червоному будинку трапилася пригода. Поль поцупив у Гриця мою фотографію, і звідси мало не бійка, після якої Гриць заходить до Мішеля, а той каже йому, що я така гарно складена, що... Поль недочув і пішов порадитися з Пашею, а той запропонував піти набити Мішелеві пику й поскаржитися моєму батькові та дядькові Олександру. Але сьогодні вранці вони порозумілися, і все залагодилося якнайкраще. Я знаю це від Поля, який шибеник, але брат бездоганний.
Я нічого не могла сказати батькові про його актрису, але вставила в розмову кілька повчальних фраз.
Коли зайшлося про портрети, я сказала, що дарую тільки великі, бо їх не вкладеш в уже заповнені медальйони, щоб потім заступити іншими обличчями. А коли заговорили про Фанні Лір, я розповіла подробиці її скандалів в Італії, додавши, що знаю це від чоловіка, який мав бути добре обізнаний.
Звісно, він ніколи не наважився б вимовити при мені імʼя такої істоти, бо мусив вірити, що я не знаю або не хочу знати про такі гидоти, але я звеліла йому говорити, і він ледве-ледве послухався.
Батько нашорошив вуха.
Паша так розпалився, що попросив у мене портрет, щоб усе життя носити його в медальйоні.
— Бо я шаную й люблю вас, як ніхто!
Княгиня витріщила очі, а я сміялася і просила кузена поцілувати мені руку, бо коли я сказала, що це лише звичайний знак поваги, він пообіцяв цілувати її вранці й увечері. Але сьогодні ввечері мені ледве вдалося його до цього змусити. Він упирався, червонів і нарешті послухався.
Дикий і дивний чоловік: сьогодні по обіді я говорила йому про свою зневагу до людського роду.
— Ах! он як! — вигукнув він. — Отже, я боягуз і нікчема.
І, червоний і тремтячий, він щодуху втік із вітальні.
Учора батько вилаяв Поля.
— Ти розповів сестрі про ліс, — сказав він.
— Я сказав сестрі тільки одне: що ці навіжені хочуть піти з візитом, який був би для неї образою. Більше я нічого не казав, та й Марі мені не дозволила б. Вона не хоче нічого знати про всі ці справи, вона нічого не знає.