Четвер, 24 серпня 1876 (12 серпня)

О девʼятій я була в батька. Я застала його в самій сорочці, він ніяк не міг завʼязати краватку. Я завʼязала йому її, поцілувавши в чоло.
— «Знаєш, — сказав він, — якщо лиха доля колись штовхне тебе піти в актриси до театру-буф, за пʼять років у тебе буде мільйон. Це так само певно, як те, що зараз надворі день».
Панове прийшли пити чай, Паша теж; учора ввечері його не було, і слуга прийшов сказати, що він «лежить, ніби хворий». Інші підсміювалися з його ведмежих любʼязностей до мене, а він так глибоко переживає кожну дрібницю, що сьогодні вранці з нього й слова не можна було витягти.
Ерістов виписав мені для розваги кеглі, крокет і мікроскоп із колекцією бліх.
Стався такий собі скандал, а втім, судіть самі. Поль вийняв зі свого альбому фотографію батькової актриси, а той достойний добродій, помітивши це, забрав свій портрет.
— Чому ти це робиш? — спитав геть здивований Поль.
— Та так, боюся, що ти викинеш і мої портрети.
Я не звернула на це жодної уваги. Та сьогодні Поль, відвівши мене вбік, провів до кімнати й показав свій порожній альбом, де лишився тільки портрет тієї жінки.
— Я роблю це, щоб догодити батькові, але мені довелося повиймати з альбому всі інші портрети, ось вони, до речі.
— Дай-но мені поглянути.
Я вибрала всі фотографії дідуся, бабусі, мами та свої й поклала їх до кишені.
— Що це означає! — вигукнув Поль.
— Це означає, — відповіла я спокійно, — що я забираю наші портрети, які тут опинилися в надто поганому товаристві.
Мій брат мало не заплакав, роздер альбом надвоє і вийшов. Я орудувала у вітальні, усі бачили, і батько про це дізнається.
Ми довго гуляли садом, Милорадович був моїм кавалером, допомагав мені підніматися й спускатися. Ми відвідали каплицю і склеп, де стоять труни мого діда й баби Башкирцевих.
Мішель ішов слідом, наче песик, що служить, із благальними, покірними очима, раз у раз розпачливо жестикулюючи в бік Гриця. Паша йшов попереду, а коли дивився на мене, то з такою ненавистю в очах, що я відвертала голову.
Ні, справді, я й не здогадувалася, але я страшенно кокетлива, а сільська воля та дружня невимушеність роблять мене просто нестерпною. Я стежу за собою, стежу, і сама собі дивуюся, і переконуюся, що жінка — це просто жах. Кажу це не з похвальби, це лише міркування, з якого не варто кепкувати.
Якби мама знала, що на вечері в Полтаві мені випадково дісталася остання крапля з пляшки шампанського і що, коли пили за моє здоровʼя, руки Надін, Олександра, мої і Гриця схрестилися, мов на весіллі. Бідолашна мама, яка щаслива вона була б!
Звісно, Гриць тане, але цього чоловіка дуже важко здобути. Обмежений, марнославний і з матінкою — справжнім дияволом.
Ми згадуємо наше дитинство, міський сад в Одесі.
— Я ж бо залицявся до вас!
Я відповідаю своїми найкращими усмішками, поки той фертик корчить благальні гримаси й просить дозволити нести мій шлейф. Учора він уже це робив і дістав прізвисько шлейфоносець.
Ми зіграли партію в крокет. Гриць зі мною, а я — кокетлива, мов чортеня, під простодушною личиною.
Приємно розпашіла, я повернулася до китайської вітальні (так названої через дві вази й кілька ляльок) і, сівши на підлогу, заходилася впорядковувати пензлі та фарби. Батько не вірить у мої таланти. Я посадила Мішеля в одне крісло, Гриця в інше, а сама, влаштувавшись біля Грицевих ніг, за пʼятнадцять хвилин намалювала карикатуру на Мішеля на дошці, яку Гриць тримав мені замість мольберта. І, кладучи мазки то праворуч, то ліворуч, я відчувала, що мене пожирають очима, надто через мою шию, відкриту в цій сукні-ампір.
Батько був задоволений, а Мішель поцілував мені руку.
Ах! знаєте, Капітан утік уночі, сказавши перед тим Полеві, що він лише нещасний чоловік і що в нього вже паморочиться голова через мене.
По сніданку я запропонувала партію в крокет, але князь і Гриць, по-дурному всміхаючись, сказали мені, що мусять відлучитися години на дві у важливій справі. А тоді ввійшов Поль і погрозливо заявив їм, що коли вони підуть, він розповість мені все.
— Вони хочуть піти в ліс, — шепнув він мені на вухо. — Я сказав їм, що це образа для тебе, але вони не тямлять ніякої делікатності й вважають, що нечемно не піти провідати ту жінку.
Я навіть не змінилася на обличчі, але відчула щось на кшталт розчарування в Грицеві і, узявши Мішеля за рукав, провела його до кімнати, замкнула там на два оберти ключа й заборонила тікати через вікно.
Унизу мене чекало тильбюрі, щоб я правила сама. Послуга від Поля, тільки мені здавалося, що тут щось криється, тож я запросила Пашу сісти зі мною.
— Та що ж сталося? — спитала я.
— Що?
— Та всі мають таємничий вигляд, справді, стільки таємничості дивує мене в російському селі.
— То ви нічого не знаєте?
— Нічого, та кажіть же.
— Поль вам не сказав?
— Ні.
— Тоді я не скажу, це паскудства, які мене не стосуються.
— Знову загадки! Ви мене спантеличуєте.
— Знаєте, Мусю, я подумую купити хатину в Гавронцях, — раптом мовив він.
— Це так гарно, коли тебе замело снігом: нічого не чути, нікого не бачиш, можна вільно мріяти.
— Та що це за думка — себе ховати!
— Мені тільки й лишається, що поховати себе.
— А чому ж?
— Бо моє життя розбите.
— Та де там, і хто ж його вам розбив, юначе?
— Мій батько і те виховання, яке мені дали; мені скалічили вдачу, і ось бачите — я ніщо і ніколи нічим не буду.
— Що за думки! Та ви самі себе калічите.
— Ні, я вже такий.
Я заговорила про коня.
— Як це дивно, — сказав мій супутник, — ви вмієте говорити про все, і ось учора за обідом, коли ви процитували латинські вірші, ніхто з присутніх нічого не зрозумів і, певно, навіть імені автора не знав, а проте всі загукали: «Ах! так, це слушно, ви маєте цілковиту рацію!» Отакі речі, отака брехня мене обурюють!
Повернувшись, я застала батька на канапі, Гриця, що сидів у капелюсі, і Мішеля, який порпався у своєму мікроскопі.
— Ну що, — мовила я весело, — звідки ці невдоволені чи меланхолійні міни? Що сталося? Невже моя відсутність так вас засмучує? Розумно було б це сказати.
Гриць зняв капелюха, а Мішель і далі розглядав блоху. Нарешті батько сказав, кинувши суворий погляд на обох:
— Нічого, але я не люблю, коли роблять дурниці, тут хтось хотів накоїти дурниць, і це мені не до вподоби.
— Гаразд, отже, усі, дедалі таємничіше! Чудово.
Я піднялася нагору й сіла за фортепʼяно; Паша слухав мене здалеку. Невдовзі прийшли й інші та розсілися, як і вчора. Але від музики перейшли до розмови, і Гриць із Мішелем заговорили про зиму в Петербурзі.
— А я уявляю собі, що ви там робитимете, — сказала я. — Хочете, я розповім вам зараз ваше життя, а ви потім скажете, чи я помиляюся?
— Так, так!
— Спершу ви обставите квартиру найчуднішими меблями, які вам продадуть так звані антиквари, і і прикрасите найзвичайнісінькими картинами, проданими за оригінали. Бо пристрасть до мистецтва й старовини — річ обовʼязкова. Потім ви заведете коней і кучера, який дозволятиме собі жарти, з яким ви радитиметеся і який навіть устряватиме у ваші сердечні справи. Ви виходитимете з моноклем на Невський, побачите гурт приятелів, зійдете, щоб дізнатися новини дня, і сміятиметеся до сліз із дотепів одного з тих приятелів, чиє ремесло — казати дотепні речі. Ви спитаєте, коли бенефіс Жюдік і чи були в пані Дамʼє. Ви кепкуватимете з княжни Лізи й захоплюватиметеся молодою графинею Софією. Ви зайдете до Банееля, де, певно, є якийсь Франсуа, Батіст чи Дезіре, що вас знає; він підбіжить, кланяючись у три погибелі, і розповість вам про вечері, які були і яких не було, про останній скандал князя Пʼєра і пригоду Констанції. Ви з жахливою гримасою ковтнете чарку чогось міцного, питаючи, чи те, що подавали на останній вечері князя, було приготовано краще, ніж те, що їли на вашій власній вечері, і Франсуа чи Дезіре відповість вам: «Ваша світлосте, куди тим панам до вас!» Він скаже вам, що виписав для вас індичку з Японії та трюфелі з Китаю. Ви кинете йому два карбованці, озираючись довкола, і знову сядете в екіпаж, щоб їхати за жінками, молодецьки перехиляючись то праворуч, то ліворуч від коня й перекидаючись заувагами з кучером, товстим, як слон, і відомим серед ваших приятелів тим, що випиває три самовари на день.
Ви підете до театру, наступаючи на ноги тим, хто прийшов раніше, обмінюючись потисками рук чи радше простягаючи кінчики пальців приятелям, які розповідають вам про успіх нової актриси, поки ви розглядаєте жінок із найзухвалішим виглядом, гадаючи, що справляєте враження. І як же ви помиляєтеся! І як же жінки бачать вас наскрізь!
Ви розоряєтеся, плазуючи перед паризькими зірками, які, погаснувши там, приїздять сяяти у вас; ви вечеряєте і засинаєте на килимі, але ресторанні служники не лишають вас напризволяще: вам підкладають подушки під голову й накривають ковдрами поверх вашого просякнутого вином фрака та зімʼятого комірця.
Уранці ви повертаєтеся додому спати, чи радше вас приводять. І які ж бліді, поморщені ви тоді! І як же вам самих себе шкода! А потім, потім... десь у тридцять пʼять чи сорок років остаточно закохуєтеся в танцівницю й одружуєтеся з нею. Вона вас бʼє, а ви граєте найжалюгіднішу роль за лаштунками, поки вона танцює!
Тут мене перебили: Гриць і Мішель обидва впали навколішки і просили дозволити поцілувати мені руку, вигукуючи, що це казково і що я говорю, як по писаному.
— Тільки, — сказав Гриць, — останнє... усе правда, окрім танцівниці. Я одружуся лише зі світською жінкою. А я людина сімейна, я страшенно хотів би мати свій дім, дружину й товстих галасливих немовлят! Я від цього шаленію. Я одружуся з особою з товариства, і в тридцять один рік, через девʼять років.
— А може, ви одружитеся за місяць, — запекло мовив Паша. Він не зронив ні слова, але я стежила за грою його обличчя. Дивовижний чоловік: він накоїть у житті страшних речей і скінчить погано. Мені здається, він себе вбʼє; він здатен зробити це з цілковитим спокоєм. Або ж когось убʼє.
Ми знову грали в крокет, тато наглядав за нами. Він помічає Грицеву запопадливість. А як же не бути запопадливим, коли я тут сама.
Він мав їхати о четвертій, але о пʼятій спитав мене, чи можна йому лишитися на обід, а по обіді заявив, що волів би не вирушати в дорогу вночі.
Я говорила про меблі, екіпажі, лівреї, про те, як ведуть дім. І мені приємно було бачити, як батько ловить кожне моє слово й розпитує мене про те й про се, забувши свою гордість і стриманість. Якщо я потребую його, то й він гадає, що потребує мене.
Гриць багато говорив, як хлопець не надто дотепний, але світський, який знає всіх.
Увечері я трохи поспівала, а потім сіла біля батькових ніг, і Гриць поповнив наш гурт своєю кремезною особою; Мішель розпростерся на паркеті.
Здається, я подобаюся Грицеві, я помічаю це з того, як він цілує мені руку; я дала йому свій портрет, усі ці фотографії були в мене в руках, а він так просив. Я не вмію відмовляти... до того ж давній друг.
Але я відмовила йому в маленькій картці-медальйоні, за яку він ладен був віддати «два роки свого життя».
Ах! Боже мій. Усе це ще нічого серйозного.
Поки я сиділа за фортепʼяно, підійшов Поль.
— Подивіться, мадемуазель, — сказав Гриць, — який він сумний. Це через фотографії.
— Так, я знаю, але він не мав би вміщати мене в альбом, де були пані Тео, Жюдік, Анжель тощо.
— Зовсім не в тому річ! — вигукнув Поль. — А ти, Грицю, коли вже кажеш, що це правда, то навіщо хотів піти до тієї самої актриси, чий портрет у мене був?
— Полю, брате мій, ви з глузду зʼїхали! Як міг пан Милорадович піти до актриси? Тут навіть театру немає. Де ви бачите актрис? Далебі, я нічого не розумію!
— І добре робиш, — сказав Поль.

Примітки

В оригіналі французькою: «gommeux». ↩
В оригіналі італійською: «Dio mio». ↩