Понеділок, 21 серпня 1876 (9 серпня) і вівторок, 22 серпня 1876 (10 серпня) — Полтава

Тутешнє життя далеке від щирої гостинності Етьєна й Марі, які поступилися мені своєю кімнатою і прислуговували мені, мов невільники. Але ж і різниця велика. Там я була у дружньому краю, у себе; сюди ж я приїжджаю, кидаючи виклик усталеним стосункам і топчучи своїми маленькими ніжками сотні сварок і мільйони прикрощів.
Мій батько — людина суха, виснажена, зім'ята й приплюснута ще змалку грізним генералом, його батьком. Ледь здобувши волю й багатство, він пустився берега й наполовину розорився.
Весь надутий самолюбством і дитячою пихою, він воліє здаватися чудовиськом, ніж показати, що відчуває, — надто коли його щось зворушує; і в цьому він схожий на мене.
Навіть сліпий побачив би, як він радий, що я в нього гостюю, і він навіть трохи це показує, коли ми наодинці.
О другій ми вирушили до Полтави. Батько, я і Паша, потім Поль і малий князь.
Уже сьогодні вранці в нас сталася сутичка з нагоди Бабаніних, а в екіпажі батько дозволив собі ображати їх в ім'я свого втраченого щастя, в усьому звинувачуючи бабусю. Кров ударила мені в обличчя, і я різко сказала йому дати мертвим спокій у їхній могилі.
— Дати мертвим спокій! — вигукнув він. — Та якби я міг узяти прах тієї жінки й...
— Замовкніть! Ви зухвалий і невихований!
— Зухвалий, може, Шоколад, а не я!
— Ви й усі ті, кому бракує делікатності й вихованості! Я не хочу, щоб так говорили. Якщо в мене стає делікатності мовчати, то смішно, коли інші скаржаться. Вам нема діла до Бабаніних, переймайтеся справами своєї дружини та дітей, а про інших не говоріть, як і я не говорю про вашу рідню. Цініть моє вміння поводитися й чиніть так само.
Кажучи це, я безмежно захоплювалася сама собою.
— Як ви можете казати мені такі речі!
— Кажу, повторюю й шкодую, що приїхала, бо ви не вмієте поводитися з тими, хто приїжджає в гості.
Я відвернулася від нього, бо задихалася від сліз і від люті, що плачу.
А коли батько засміявся, збентежений і розгублений, намагаючись поцілувати мене й пригорнути до себе, я подвоїла захоплення своєю особою й чинила йому найенергійніший опір.
— Годі, Марі, помирімося, ми ніколи про це не говоритимемо, я ніколи про це не заговорю, даю тобі слово честі!
Я повернулася до своєї звичної пози, але не виказуючи жодного знаку прощення чи прихильності, через що тато подвоїв люб'язність.
Дитино моя, янголе мій (це я кажу сама собі), ти янгол, безперечно янгол! Ти завжди знала, як поводитися, але не мала змоги; лише тепер ти починаєш застосовувати свої теорії на ділі! Ти гідна всього, я тебе обожнюю.
Ми випили чаю в готелі; у Полтаві мій батько — король, але яке жахливе королівство!
Батько неймовірно пишається цими двома кіньми масті ізабела; коли нам подали їх із міською коляскою, я ледь зволила сказати «дуже гарні».
Ми об'їхали вулиці — безлюдні, як у Помпеях. Як ці люди можуть так жити! Я тут не для того, щоб вивчати звичаї міста, тож облишмо це.
— Ах! — мовив батько. — Якби ти приїхала трохи раніше, тут було людно, можна було б влаштувати бал чи ще щось. А тепер — ні душі, ярмарок скінчився.
Ми зайшли до крамниці замовити полотно для малювання. Ця крамниця — місце зборів полтавських gommeux. Але там ми нікого не застали.
У міському саду — те саме. Батько, не знаю чому, не хоче нікому мене відрекомендовувати. Можливо, це страх перед надто гострою критикою. Я нетерпляче чекала на прихід Милорадовича; чекаючи обіду, я взяла Поля під руку, щоб пройтися садом і спитати, чи попередили Милорадовича.
— Я посилав до нього, — каже Поль, — і він зараз прийде, напевно, сюди, не заставши нас у готелі.
Я відвела брата вбік, щоб про це дізнатися, бо мені здається, що батько хмурить брови й думає, ніби в мене є плани... а це мені не до вподоби.

Примітки

Масть ізабела — блідо-кремова, жовтувато-біляста масть коня; за переказом названа на честь іспанської королеви Ізабелли.