Четвер, 24 серпня 1876 (12 серпня)

Я не знаю, що пишу, бо, ледь опинившись у себе, я пригадала одну батькову фразу, кинуту випадково чи навмисне, і, роздмухавши її в уяві, сіла в кутку й довго плакала, не ворушачись і не кліпаючи, а втупившись очима в одну квітку на шпалерах, — пригнічена, стривожена і, головне, у відчаї до байдужості.
Ось про що йдеться. Заговорили про Антонеллі й розпитували мене про всяку всячину; всупереч своїй звичці я відповідала стримано й не розводилася про свої перемоги, лишаючи здогадуватися чи припускати, — і тут, між іншим, батько сказав це з великою байдужістю:
— Я чув, що якийсь Антонеллі одружився три місяці тому.
А вже в себе я не міркувала: я пригадала цю фразу, лягла на підлогу й лишилася там — отупіла й нещасна, як у Римі перед Неаполем.
Я подивилася на його листа. «Мені потрібна втіха хоч одного вашого слова» — це сколихнуло мені серце, і я мало не почала звинувачувати — себе!
До Поля ставляться за заслугами, але з певною повагою, що належить синові Башкирцева, — єдиному й останньому нащадкові роду. У серці він, певно, відчуває різницю, але зовні він щасливіший: він єдиний син, спадкоємець.
[Навскоси: Рід не давній і не славетний.]
А я в Росії, хай їй чорт! Я плачу від люті, бо його тут немає й бо я не можу поїхати по нього, не наважуюся. Ах, якби я знову його побачила і якби він сказав мені тим голосом...
— «Щовечора я дивився на ваш портрет, я думав про вас, засинаючи».
Мені здається... мені здається... нічого!
Виправдань немає, і якщо я колись його зустріну, то не пробачу йому, — але тут, але цієї миті я кинулася б йому до ніг.
А потім... о, який жах — гадати, що кохаєш, і не могти! Бо я не можу кохати такого чоловіка, як він: майже невіглас, істота слабка, залежна! Тьфу! У мене навіть кохання немає — у мене сама лише нудьга.
Мені дали зелену спальню й блакитну вітальню! Чи не дивно це, коли подумати про мої мандри від самої зими! І відколи я в Росії, скільки разів я міняла провідників, помешкання, краї. То з Етьєном, то в Ніни, потім на селі, потім у Полтаві, нарешті в батька. Жодна зміна мене не дивує: я міняю помешкання, родичів, знайомих без найменшого подиву — через те дивне почуття, яке я відчувала раніше. Усі ці байдужі істоти, опікуни, знаряддя розкоші чи користі зливаються докупи й лишають мене спокійною та холодною.
Як же зробити, щоб привезти батька до Рима?
Хай йому грець, хай йому грець, хай йому грець!