Середа, 23 серпня 1876 (11 серпня)

Я написала мамі майже стільки ж, скільки пишу в щоденнику. Це піде їй на користь більше, ніж усі ліки на світі. Я маю захоплений вигляд, хоч ще не захоплена; я розповіла все точно, але не певна щодо кінця цієї історії. Зрештою, побачимо. Бог дуже добрий.
Батько кудись відлучився, а коли повернувся, я спитала:
— Де ви були?
— У лісі, — відповів він.
У лісі будується будиночок, біля якого мешкає його коханка, схована там з огляду на мій приїзд.
— Ти добре зробив, тату, ліс — це та частина маєтку, за якою найбільше треба наглядати: селяни крадуть деревину й нищать ліс, пасучи там свою худобу.
На початку цієї фрази він підвів очі в очікуванні, майже здивовано, але я говорила з рідкісною добродушністю, і він сказав мені:
— То правда, так.
Я каталася верхи з Полем і Пашею, а Ерістов та Капітаненко, якого називають Капітаном, їхали слідом у тильбюрі.
Паша — мій справжній кузен, син батькової сестри. Цей чоловік мене інтригує. Сьогодні вранці ми розмовляли: він тримав мені пʼяльці, а я вишивала. Зайшлося про батьків, і я сказала, що сини завжди судять учинки батьків, а опинившись на їхньому місці, чинять так само, щоб потім і їх самих судили власні діти.
— Це цілковита правда, — мовив юнак, — але мене мої сини не судитимуть, бо я ніколи не одружуся.
А за мить я сказала:
— Не було ще таких юнаків, які не казали б того самого.
— Так, але зі мною — інша річ.
— А чому ж?
— Бо мені двадцять два роки, а я ще ніколи не був закоханий, і жодна жінка не впала мені в око.
— Це цілком природно, до цього віку й не слід бути закоханим.
— Як це? А всі ті хлопці, що кохають уже з чотирнадцяти років?
— Це потворність, та й усі ті закоханості не мають жодного стосунку до Кохання...
— Можливо, але я не такий, як усі, я незграбний, я гордий, тобто я маю на увазі своє самолюбство, а ще...
— Але ж усе це — риси, які ви мені перелічуєте...
— Добрі?
— Авжеж.
Потім, не знаю вже з якого приводу, він сказав мені, що якби його мати померла, він би збожеволів.
— Так... на рік, а потім...
— О! ні, я збожеволів би, я знаю.
— На рік, бо все стирається, коли бачиш нові обличчя.
— То ви заперечуєте вічні почуття й чесноту?
— Цілком.
— Як дивно, Мусю, — сказав він мені [Слово викреслено], — як швидко зближуєшся, коли немає манірності.
Позавчора ввечері я казав Марія Костянтинівна, учора — панна Муся, а сьогодні...
— Муся, та й годі, і я так вам звеліла.
— Мені здається, ніби ми завжди були разом, такі прості й привітні ваші манери.
— Чи не так?
Я бавилася тим, що заговорювала до селян, яких ми зустрічали на дорозі та в лісі, і — уявіть собі — я говорю малоросійською вельми пристойно. Ворскла, річка, що тече через батькове село, улітку така мілка, що її переходять убрід, але навесні це справжня ріка. Мені заманулося, щоб мій кінь поплюскався у воді, і, високо підібравши амазонку, я вʼїхала в річку. Це приємно відчувати і чарівно бачити. Коневі вода була по коліна.
— Це правда, — сказав мій кузен, — у вас дивовижний стан, я ще ніколи такого не бачив.
А Поль із братньою наївністю вигукнув, що я дуже повна... порівняно, — мовляв, я не ношу ні спідниць у складки, ні турнюра.
Розпашіла від сонця та їзди, я спробувала свій голос, який потроху повертається. Я заспівала «Lacrymosa» із заупокійної меси, як у Римі.
Батько чекав на нас під колонадою.
— Ну що, чи обдурила я вас і чи погана я в амазонці? Спитайте Пашу, як я їжджу верхи. Чи гарна я?
— Правда, так, гм... дуже добре, справді.
І він розглядав мене із задоволенням.
Я аж ніяк не шкодую, що привезла тридцять суконь. Мого батька має охопити марнославство, і я мушу показуватися в усій своїй красі.
Мішель привіз мені сьогодні вранці лікаря з Полтави, якого я вчора викликала через свою гортань, і цей добродій уже був у вітальні, коли я ввійшла, високо підібравши спідницю на одну руку, у чоботях до колін, на сталевих підборах із моїм гербом, вигравіруваним золотом, і з тим самим гербом, вишитим шовком угорі халяви.
За своїм звичаєм, я стала посеред кімнати і звідти брала участь у розмові, відповідаючи на всі боки.
Цієї миті приїхав Милорадович із валізою та слугою. Коли він привітався, я відповіла на належні любʼязності й пішла перевдягтися, сказавши: «Я зараз».
Я повернулася в сукні зі східного газу з двометровим шлейфом і шовковим ліфом, відкритим спереду на манір Людовика XV і... завʼязаним великим білим бантом. Спідниця, звісно, зовсім гладенька, а шлейф квадратний.
Гриць, звичайно, завів зі мною мову про туалети, милуючись моїм і доводячи своєю розмовою, що він на цьому знається. Він обожнює старовинні костюми, бронзу й порцеляну і колекціонує їх. Його мають за дурного, а він говорить про все — про музику, мистецтва, науки. Щоправда, це я говорю, а він тільки й каже: «Ви маєте цілковиту рацію, це слушно».
Я мовчала про свої студії, боячись його відлякати, але за столом мене підбили процитувати латинський вірш і розводитися з лікарем про класичну літературу та сучасні наслідування. І Гриць сприйняв це дуже добре.
І всі вигукнули, що я дивовижна і що немає на світі речі, про яку я не могла б говорити, жодної теми для розмови, у якій я не почувалася б вільно.
Тато докладав героїчних зусиль, щоб стримати проміння своєї гордості, а Гриць дивився на мене, роззявивши рота. Потім курка з трюфелями викликала кулінарну промову, у якій я виказала такі гастрономічні знання, що Гриць, ласун, як і його батько, ще дужче вирячив очі й роззявив рота.
А тоді, перейшовши до мудрування, я заходилася пояснювати всю користь доброї кухні, доводячи, що вона робить людей доброчесними.
Гриць раз у раз схвально підтакував, і, запевняю вас, він доволі вродливий хлопець.
Я піднялася на другий поверх. Зали дуже великі, надто бальна, фортепіано внесли туди лише вчора. Я грала. Бідолашний Капітан розпачливо жестикулював, силкуючись утримати Поля від балаканини.
— Боже мій! — вигукував добряга, — слухаючи, я забуваю, що ось уже шість років іржавію та цвілію в провінції! Я оживаю!
Граю я погано, часто змазую, проте є речі, які виходять у мене непогано. Та байдуже, я добре знала, що бідолашний Капітан був щирий, і втіха, яку я йому дала, була втіхою й для мене.
[Капітан] ліворуч від мене, Ерістов і Поль позаду, а Гриць праворуч дивився на мене й слухав із захопленим виразом обличчя — він, Гриць; бо інших я не бачила. Здавалося, він задоволений, що віднайшов мене наділеною всіма світськими талантами й усіма фізичними принадами.
Коли я скінчила «Le Ruisseau», усі поцілували мені руку, а коли Гриць зробив рух, щоб узяти її, я простягла йому її з особливою втіхою, і він, поцілувавши, стиснув її.
Тато, лежачи на канапі, кліпав очима. Княгиня мовчки сиділа за рукоділлям, але вона добра жінка.
Я дихаю вільно, тамтешнє прокляття не тяжіє наді мною тут. Я в домі свого батька, одного з перших людей у губернії, і не боюся ні браку поваги, ні легковажності.
Подали чай, і за столом мені довелося наспівати весь репертуар Оффенбаха та зображати модних актрис, щоб викликати захоплення моїм «французьким» виглядом і моєю памʼяттю.
О десятій тато подав знак розходитися, доручивши Полеві молодиків, які всі мешкають разом із ним у червоному домі. Я зайшла до них у портретну кімнату, щоб попросити Милорадовича не давати їм там пиячити. І він пообіцяв мені, ніжно поцілувавши руку. Коли вони пішли, батько зі свічником провів мене до моєї кімнати. Він грає роль справжнього батька. Він не зводить із мене очей, а якщо я зникаю бодай на мить, іде мене шукати.
— Знаєш, — сказав він, поки Амалія подавала мені халат, — я, може, надто суворий (ми говорили російською), але що гідніше себе тримаєш, то більше поваги здобуваєш від тих, кого називають «молодиками». Треба бути не таким метеликом і...
— Я! Та зовсім ні. Я тут вільніша, але ж чужих немає, а Гриць — давній друг.
— Так, так, усе це чудово, але я справжній батько і виконую свій обовʼязок.
— Це дуже мило з твого боку, я ціную такі речі.
— Знаєш, у вас, там, такий звичай; пригадую, коли я залицявся до мами, нас лишали самих, до пʼятої ранку засиджувалися за чаркою, влаштовували такі гулянки, що... словом, ти розумієш, це погано для дівчини, бо завжди є купа дармоїдів або легковажних людей, які шукають самих розваг. А тут я хочу, щоб усе було пристойно, і повір мені, тебе тільки дужче за це цінуватимуть. До того ж була десята, коли ми розійшлися. Саме час.
— Так, це правда і це добре.
Я описувала йому наші меблі, а коли скінчила:
— Але, — сказав він, — усе це чудово, та чи думала ти, як усі дівчата... зрештою, що ти маєш вийти заміж...
— Так, безперечно.
— Ну, а чи думала ти про своє становище і чи зрозуміла його двозначність? Усі ті люди, що приходили до вас, — це не те, що треба, і...
Словом, він сказав мені достеменно все те, що я сама казала собі сто разів. Але сказав це, щадячи мене й нічим не зачепивши моїх почуттів; навпаки, згладжуючи й обережно минаючи небезпечні протоки. Він випереджав мої бажання, мені не довелося ніяково заводити цю розмову самій, а коли він скінчив, я цілком невимушено сказала:
— Та коли інакше не може бути, то нічого не вдієш.
— Правда, нічого не вдієш. Але добре обміркуй усе, що я сказав.
— Я вже думала про це сто разів. Але нічого не вдієш, тож годі сушити собі голову.
— О! сушити голову — справді не варто, але...
— А чому б тобі не приїхати цієї зими до Рима?
— Тепер уже надто пізно, у Римі ви були... і про вас наводили довідки. Невже ти гадаєш, що чоловік, хіба тільки він сам-один, чоловік із серйозними намірами, не пошле розпитати — сам чи його родина... зрештою, невже ти гадаєш, що якби Поль одружувався, я не спитав би, хто ця особа, що в неї за родина? І все таке? Тепер ви зіпсували Рим.
Я не сердилася, я бачила, що він поступиться.
— Аж ніяк. Якби ви приїхали зі своїми дітьми, хто посмів би глянути на вас косо? Надто на вас, чоловіка такого пристойного, із таким гарним становищем.
І так було б краще для вас і для мене. До нас виявляли б саму лиш любʼязність і шанобу.
— Над цим треба подумати, та й, бачиш, твоя мати мене покинула, а ти знаєш — «у кожного чоловіка свої маленькі справи».
— Про це не говорять, і я про це не розпитую.
— Зрештою, попри це, я вільний, як вітер. Над цим треба подумати.
— Над цим не треба думати. Треба поїхати зі мною. Ви ж бачите, яка я; я чогось варта. Ось як ми зробимо: коли я поїду за кордон, ви поїдете зі мною.
— Я подумаю, так, можливо.
Я була задоволена, запала тиша, потім заговорили про інше, а коли він пішов, я подалася до княгині, і за чверть години вона вже показувала мені портрет свого італійця, а я казала їй, що це її коханий, і вона сміялася, мов Ніна. Цієї миті ввійшов мій батько, що саме повернувся з червоного дому, і маленька горбата княгиня сіла на портрет — і коли пан Башкирцев пішов, ми реготали з того, як божевільні.
Я сказала батькові, щоб він запросив сюди Олександра, і він написав йому вельми любʼязного листа. Що ви на це скажете?
Я кажу, що я янгол. Аби лиш Бог і далі був добрий.
Не смійтеся з моєї набожності, варто лиш почати — і все в моєму щоденнику здасться смішним. Якби я взялася судити себе як письменницю, я б на це згаяла все життя.

Примітки

В оригіналі англійською: «expectation». ↩
Тильбюрі — легкий двоколісний відкритий екіпаж. ↩
«Малоросійська» (фр. petit-russien) — застарілий термін XIX ст. на позначення української мови. ↩
Турнюр (фр. tournure) — мʼяка накладка під сукнею, що створювала модний у 1870-х роках силует ззаду. ↩
Lacrymosa (лат. «Сповнена сліз») — частина католицького Реквієму. ↩
Стиль Людовика XV вирізнявся низьким квадратним викотом і шнурованим чи відкритим спереду ліфом. ↩
Le Ruisseau («Струмок») — модна салонна пʼєса; у Марі: «Le russieau». ↩
В оригіналі французькою: «comme il faut» — світський вираз: пристойний, доброго тону, з гарного товариства. ↩