Понеділок, 21 серпня 1876 (9 серпня) — Гавронці

У Харкові ми чекали дві години. Олександр опинився там. Попри мої депеші, він мало не остовпів, побачивши мене; я помічала в його манерах збентеження, але трималася добре. Він геть не знає, хто я й навіщо приїхала; він лестить мені, він кланяється. Це лиха каналія, і якщо мені й доведеться з кимось мати клопіт, то саме з ним. [Слова закреслено: Він] розповідав про велику тривогу мого батька, який страшенно непокоївся, думаючи, що я до нього не приїду. Той приходив просити Олександра не супроводжувати мене, щоб послати Поля по мене до Гавронців; він тільки те й робив, що випитував депеші, які я слала дядькові, щоб знати, де я в дорозі. Одне слово — щонайбільше прагнення мати мене в себе, як не з любові, то бодай із самолюбства. Олександр пустив кілька шпильок на його адресу, але моя політика — лишатися нейтральною.
У понеділок він буде в Полтаві, і ми поговоримо. Він роздобув мені купе, відрекомендувавши мені полковника жандармів Мензенканова, який поступився мені своїм. Я почуваюся у своєму краю: тут усі знають мене або моїх; нічого двозначного в становищі — і ходиш, і дихаєш вільно. Але жити тут я б не хотіла, о ні!
Сьогодні о шостій ранку ми прибуваємо до Полтави. На вокзалі — нікого.
Приїхавши до готелю, я написала такого листа — різкість часто має успіх:
«Приїжджаю до Полтави й не знаходжу навіть екіпажа. У фіакрі! Приїздіть негайно, чекаю вас опівдні. Далебі, мене зустрічають не як годиться.
Марі Башкирцева».
Не встиг лист піти, як батько вже вривався до кімнати, і я кинулася йому в обійми зі шляхетною повільністю.
Він був явно вдоволений моїм виглядом, бо найперше з якоюсь поспішністю оглянув мою зовнішність.
— Яка ж ти висока! Я й не сподівався. І гарненька, так, так, добре, дуже добре, справді.
— Ось як мене зустрічають — навіть екіпажа немає! Ви отримали мого листа?
— Ні, але я щойно отримав телеграму й примчав; сподівався встигнути на потяг, я весь у пилюці — щоб приїхати швидше, сів у трійку малого Ерістова.
— А я написала вам гарного листа.
— Такого, як остання депеша?
— Майже.
— Дуже добре... так, дуже добре.
— Я така: мені прислуговують.
— Як і я, але, бачиш, я примхливий, мов чорт.
— А я — як два чорти.
— Ти звикла, що за тобою бігають, мов цуцики.
— І за мною мусять бігати, інакше — ніяк.
— Ну ні, зі мною так не вийде.
— Хочете — беріть, не хочете — лишайте.
— Та навіщо звертатися до мене на «батьку»? Я гультяй, я молодик, ось хто я!
— Чудово, тим краще.
— Я не сам, я з Мішелем Ерістовим і Полем Горпінченком (сином його святої сестриці).
— Хай заходять.
Ерістов — справжнісінький gommeux, нестерпно кумедний, дурний, сміховинний, низько вклоняється, потонулий у штанях утричі ширших за норму й у комірі по самі вуха.
Другого звати Паша, його прізвище надто складне. Це міцний, кремезний хлопець, світло-русявий, гладко поголений, із російською зовнішністю, плечистий, прямий, серйозний, приємний, але мовчазний — чи, може, чимось заклопотаний, ще не знаю. Я познайомилася з ним років десять тому, коли мене возили побачитися з батьком.
Князя Ерістова — блазня й бруталя, проте багатого — чорт знає як підбили сім чи вісім років тому одружитися з Наталі, другою сестрою мого батька, горбатою, негарною, але доброю. Він помер за півроку, лишивши своїй княгині двох синів і доньку від першого шлюбу. Князь Костянтин — коханець моєї тітки Тютчевої, а князь Мішель — вісімнадцятирічний шибеник, який проїдає татові гроші й розповідає про любовні походеньки свого брата.
Я одразу повелася як родичка й давня знайома. Але приїхала вже по ярмарку. Місто спорожніло, нудно. Мене чекали з величезною цікавістю [три рядки закреслено]

Примітки

Фр. gommeux — паризький жаргон 1870-х: чепурун, фертик; гладенько випещений, але порожній молодик. Слово стане предметом гри й жарту далі в цьому зошиті.