Середа, 16 серпня (4 серпня 1876)

[Вісім рядків закреслено] Сила-силенна сусідів і сусідок, вершки цих шляхетних місць. Одна дама, яка бувала в Римі, любить античність і має доньку, яка не говорить. У спосіб раптовий, а також несподіваний до нас завітали три ангели. Судовий слідчий, нотаріус і секретар. Мій дядько, який уже сім років мировий суддя, постійно має справу з цими чиновниками.
За два роки він стане статським радником і згорає від бажання отримати орден. Я вбралася в блакитний шовк і черевички-цукерниці.
Ці красені панове не розсердили мене, як ті запорошені люди, — вони лише змусили мене сміятися від щирого серця. Утім, вони не наважилися підійти, ми милувалися одне одним на відстані.
Гемслі — єдиний, хто більш-менш пристойний... порівняно.
Сестра Іссаєвича, заміжня за грошовитим грубіяном, — дуже мила особа; її звуть Діна.
Сестра Доменіки дуже мені її нагадує: та сама вада мови, тобто природжена неправильна вимова, той самий мідний колір обличчя й волосся з сивиною, але вона міцна й кремезна як на свої шістдесят пʼять.
Мама пише мені зі Шланґенбада; я вже почала непокоїтися, але вона мене заспокоює і навіть повідомляє добрі новини. Здається, Льоббеке дуже старанно упадає за Діною. Отже, це вона, а не я, — наші сумніви розвіялися, і я дуже щаслива. Я так хотіла б цього шлюбу. Льоббеке багатий, з доброї родини, гарний хлопець, якщо хочете, чудове серце, досить розумний, одним словом — славний хлопець, це з одного боку; з другого — Діна була б лагідною й люблячою дружиною. Їй так треба змінити життя. Яка була б щаслива пара! Знаєте, Діна зовсім не погана, у парадному вбранні вона навіть справляє враження, і неабияке.
Батько телеграфом питає, коли я приїду. Він не захотів приїхати до Петербурга, тож ось кілька слів, які я йому пишу:
«Я затримую Поля тут до суботи: ці кілька днів мені потрібні і щоб відпочити, і щоб подякувати дядькові, який був такий добрий, що супроводжував мене від самого кордону, покинувши всі польові роботи серед літа, аби зробити мені приємність, і ризикуючи таким чином спричинити великий безлад у своєму господарстві. У неділю ми будемо в Полтаві».
Дама, яка бачила Рим, і її донька, з якою я марно намагалася завʼязати розмову, поїхали рано, і, залишившись у родинному колі, я спробувала співати під фортепіанний акомпанемент Діни — тутешньої Діни. Але мій голос був такий самий норовливий, як донька дами, яка бачила Рим.
Отож я засмучена й нещасна.
Я лягла, не роздягаючись, і Поль прийшов розповісти мені найдивніші речі про те, як залицяються до Марі Занковської. Виявляється, упавши на коліна перед красунею, він почав з імпровізованого освідчення, від якого за десять верст тхнуло Ксавʼє де Монтепеном у російському перекладі.
— Я вже навіть не памʼятаю, що казав, але це було дуже гарно сказано, я був наче натхненний, бо закохався до нестями.
— І тоді ти поцілував її в обличчя? — спитала я під тягарем власних брудних спогадів.
— Пхе! І навіть голі коліна.
— Як?
— Голі.
— Що?
— Голі.
— Сину мій! І як же?
— Я підняв їй спідницю й поцілував коліно між панчохою і панталонами.
— А вона?
— Ніби це була не вона.
— А спідниця?
— Так і лишилася піднятою.
— Що вона сказала?
— Нічого, я так і залишився милуватися її коліном. До речі, Яковлев розповів мені те саме, а коли я сказав про це Гришкові, він відповів, що робив те саме щоразу, коли проводжав її з Міського саду.
— І він теж!
— І він теж, і в нього навіть є дуже практичний метод щодо жінок. «Розумієш, — каже він мені, — щоб переконатися, як жінка налаштована, я роблю ось як. Сідаючи з нею в екіпаж, я кладу руку на подушку, куди вона має сісти; якщо вона сідає на неї й нічого не каже — чудово; якщо робить рух — я забираю руку й дуже щиро перепрошую.
— Чудово! Але скажи, коліно було гарне?
— Не знаю, було темно.
Залишившись сама, я розгорнула свій зошит і побачила прикріплений до сторінки лист Антонеллі.
Я прочитала й перечитала його двадцять разів, потім повторила його напамʼять, наголошуючи на «Я тебе кохаю», і спитала себе, що він міг думати, пишучи ці слова.
Змилуйтеся, не уявляйте мене у вічній ролі ошуканої жінки — немає нічого смішнішого. Він мене кохав, це певно, але жалюгідно, втім, кожен кохає відповідно до свого характеру. І досить про це. Він слухняний син, як майже всі римляни, — ну от, здається, ми знову за своє... ні, це просто для того, щоб не подумали, ніби я скаржуся чи оплакую «невірного».
Було б дурно вигукувати: — «Ах! він мене обманув, він мене не кохав». Звісно, він мене кохав, але недостатньо..., недостатньо. І того дня, коли він покохає настільки, щоб начхати на свого батька, — якщо захочете побачити дуже принижену особу, вам досить буде подивитися на мене.
Мені байдуже, які причини його неввічливості, тим паче що я не можу переконатися, чи ці причини справжні; я знаю лише — і ви теж знаєте, — що маю право бути страшенно ображеною й розгніваною; і я така — ще й як.
Який miser! «Фатальні хвилини! Я не можу себе перемогти, я змушена вам сказати: я вас кохаю, і мені потрібна розрада — хоч одне ваше слово».
Замість презирства, яке я хотіла викликати, я, пишучи ці рядки, відчула лише розчулення й любов, тож мусила кілька хвилин посидіти в кріслі, щоб заспокоїтися й пригадати.
То я його кохаю? Хто знає? Не я.
Справді, серце в мене чутливе. Моє серце переливається через край... на що? На Камені.
Але якщо воно завжди наповнюється з невідомих джерел — хай собі переливається.
Грубіян!
Алекто.
Каструччо.
викреслено[Вісім рядків закреслено]
кореспонд. сербська. людські втручання. душа в Сербії.
Я мушу видати цей твір! Про кохання, про Бога, про монархію чи про душу... Джирофли.

Примітки

В оригіналі італійською: «Ti amo». ↩
miser — так у Марі; можливо, лат. «нещасний, жалюгідний» або англ. «скнара» (скупий навіть на слово розради). Слово лишено в оригіналі, бо мова неоднозначна. ↩
Гра слів: фр. pierres — «камені», а Pierre — французька форма імені Пʼєтро (Антонеллі). ↩