П'ятниця, 11 серпня 1876 (30 липня) — Субота, 12 серпня 1876 (31 липня 1876)

Все було готово, Іссаєвич попрощався зі мною, Сапоженікови проводили мене на вокзал, — але... о досада! — грошей не вистачило. Ми погано порахували. Довелося чекати в Ніни до сьомої вечора, поки Етьєн дістав гроші в місті.
О сьомій я вирушила, досить приниженою цією пригодою, — але приємно зворушеною у момент від'їзду появою десятка гвардійських офіцерів у супроводі шести солдатів у білому з прапорами. Ця блискуча молодь прийшла проводити двох офіцерів, які з дозволу уряду від'їжджають до Сербії. Сербія викликає справжнє дезертирство: оскільки Імператор не хоче оголошувати війну, вся Росія підписується й серцем підіймається за сербів. Тільки про це й говорять, прославляють справді героїчну загибель полковника й кількох російських офіцерів. Не можна не зворушитися жалем до наших братів, яких спокійно дають різати й шматувати цим жахливим дикунам Туреччини, — цій нації без генія, без цивілізації, без моралі, без слави.
І подумати, що я навіть підписатися не можу!
За годину до прибуття я відклала книжку, щоб гарно роздивитися Москву — нашу справжню столицю, справді руське місто; Петербург — це німецька копія, але оскільки копія зроблена росіянами, він все одно кращий від Німеччини. Тут же все руське: архітектура, вагони, будинки, селянин, що стоїть на узбіччі дороги й дивиться на потяг, маленький дерев'яний місток через якусь ріку, болото на дорозі — все руське, все сердечне, просте, побожне, чесне.
Церкви з куполами у формі й кольорі перевернутої зеленої смоківниці справляють приємне враження при підступі до міста. Носій, що прийшов брати наш багаж, зняв кепку й привітав нас, як друзів, широкою усмішкою, сповненою поваги. Це далеко від французького нахабства й німецької поважності — такої тупої й обтяжливої.
Я не переставала дивитися у вікно карети, що подали нам, аби їхати до готелю.
Свіжо, але не тією вологою й нездоровою свіжістю Петербурга. Місто — найбільше в Європі за площею — стародавнє; вулиці вимощені великим нерівним каменем, самі нерівні: весь час піднімаєшся, спускаєшся, повертаєш серед будинків у небагато поверхів — часто лише в один, — але високих і з широкими вікнами. Розкіш простору — річ настільки звична тут, що на неї не звертають уваги й не знають, що таке нагромадження поверхів, кімнат, мешканців, один на одному.
«Слов'янський Базар» — готель на зразок паризького «Гранд-Готелю»: тут є навіть великий круглий ресторан, що його бачиш із першого поверху, наче з балкона, і зала для вистав. Але хоча, можливо, й не такий розкішний, як «Гранд-Готель», «Слов'янський Базар» незрівнянно чистіший і незрівнянно дешевший, — особливо порівняно з готелем «Демут». Воротарі будинків одягнені в чорну куртку, штани, заправлені в чоботи до колін, і каракулеву шапку.
Загалом помітно багато національних костюмів: весь народ вдягнений у свій строй, і не видно огидних німецьких піджаків; німецькі вивіски рідші — але вони є, кажу про це з жалем, є.
Вибираючи фіакр, я розчулилася: кучери так ревно благають сісти, що, надаючи перевагу одному, боїшся смертельно образити іншого. Нарешті ми сіли в якийсь надзвичайно вузький фаетон — і почалася гонитва з перешкодами. Бруківка, рейки трамваю, пішоходи, екіпажі — ми мчали крізь усе це, швидкі, як вітер, щомиті трясучись і часто мало не вилітаючи з воза. Етьєн стогнав від занепокоєння, а я сміялася — з нього, із себе, з нашої скаженої їзди, з вітру, що піднімав мені волосся й рум'янив щоки; я сміялася з усього — і коло кожної церкви, кожної каплиці, кожної ніші з образом я побожно хрестилася, наслідуючи добрих людей на вулиці. Що мене неприємно здивувало — то босі жінки. Я пішла в пасаж Солодовникова купити білий рюш; там я ходила, задерши голову, звісивши руки й усміхаючись, — наче вдома. Хочу їхати завтра, нічого купити не можу — маю рівно стільки, щоб доїхати до Етьєна.
Тріумфальна арка Катерини ІІ пофарбована в червоний колір із зеленими колонами й жовтими прикрасами. Попри екстравагантність кольорів, ви б не повірили, наскільки це гарно; до того ж це в гармонії з дахами будинків і церков, майже всі з яких із зеленої або темно-червоної жерсті. Ця наївність зовнішніх прикрас сповнює вас утіхою, даючи відчути добросердну простоту руського народу. А нігілісти вже підривають її! Мефістофель спокушає Маргариту. Пропаганда робить свою ганебну роботу, і день, коли цей добрий народ, збуджений і ошуканий безумними Ґамбеттами, підніметься... — це буде жахливо: бо якщо в мирний і спокійний час він лагідний і простий, як вівця, то повставши, він стане лютим аж до сказу, жорстоким аж до марення.
Але любов до Імператора ще велика, Богу дякувати, і пошана до релігії — теж. Є щось зворушливе у відданості й вірності народу.
На площі Великого театру прогулюються цілі зграї сірих голубів; вони анітрохи не лякаються екіпажів, і колеса проїжджають за два пальці від голуба, а той не звертає уваги... Знаєте, росіяни не їдять цих птахів — бо у вигляді голуба зображують Святого Духа.
Ми поцікавилися Плевако — нашим адвокатом: він уже два тижні в Парижі. Я довідалася про Боткіна — Боткін у Петербурзі.
Цього разу я нічого не хочу оглядати — Москва варта тижня. Повернувшись із грошима, побачу всі історичні пам'ятки. Я лише мигцем побачила Кремль — бо саме в цей момент мою увагу поглинув фіакр, зовні розфарбований під малахіт.
Серед імен у вестибюлі я прочитала прізвище принцеси Суворової. Я одразу послала Шоколада запитати, чи прийме вона мене, і Шоколад повідомив, що її світлість принцеса вийшла до сьомої години.
Етьєн спить, а я пишу в салоні.
Отже, я не побачу Плевако — це жахливо нудно. Побачитися з ним було однією з цілей мого приїзду. Втім, особисто мені байдуже.
На звороті рахунку за сніданок надруковано відчайдушний заклик до руського народу й духовенства від московського слов'янського комітету. Ця відозва, що роздирає душу — (не грайте на словах, це надто сумно), — була передана мені зранку, при прибутті. Зберігаю її тут: через сто років це, мабуть, буде цікавий папір, а зараз він має замало значення, щоб хтось думав його зберігати.
[додаток]
Цей заклик підняв мені душу. Чому ж не йти просити в Імператора війни? Якби вся нація, піднявшись, упала на коліна перед Імператором, благаючи його піти на допомогу братам, відданим на розправу дикунів, — хто наважився б сказати «ні»?
Але нігілісти — ось де лихо. Щойно війська відійдуть, вони підіймуть усіх каторжників і пройдисвітів і влаштують маленьку Комуну для початку.
Якби я була Імператором, я звеліла б збудувати трибуну посеред петербурзького Марсового поля і з цієї трибуни говорила б особисто до свого народу; пояснила б йому всі лиха, що загрожують йому, якщо він дасться спокусити мовами, покритими золотом і повними бруду, — мовами революціонерів; просто сказала б, що заважає війні: острах побачити свої будинки спаленими й пограбованими, жінок і дочок убитими, — одне слово, ті самі жахи, що чинять там турки, чинилися б тут — але росіянами проти росіян, християнами, під огидним прикриттям доброго наміру. Грабіж під крики Братерства й вбивства під виття Свободи! Бо зрештою, припустивши, що добродії прогресисти діють сумлінно, — як припустити, що ті, хто приєднується до них у момент дії, є чесними людьми? Ні, це неможливо; більшість із них — ті, що без честі й закону, хто бере свою частку свята в революції, як у війні або пограбуванні серед лісу. Всі ці жахливі істоти, що не наважуються показатися вдень і з'являються лише вночі при заграві пожеж і криках вбивств.
Бачите — бути тут, у серці своєї країни, такої прекрасної й такої надійної, — і відчувати, що їй загрожують всі ці жахи!.. Я хотіла б узяти її в обійми й забрати далеко — як дитину, якій заплющують очі й затуляють вуха, щоб не чула блюзнірств і не бачила бруду.
Але я казала... Ах, так, я казала, що якби Імператор звернувся до свого народу в Петербурзі, Москві, Нижньому Новгороді й Києві так, як я сказала, — сам, особисто й просто, — вся Росія поклялася б йому у вірності й дотримала б обіцянки! Але крім розчулення й лояльності — достатньо було б сказати купцям (а їх у Росії не меншість), що чекає на їхню торгівлю, — і інтерес з жадібністю зробили б те, чого не зуміло б зробити почуття.
Боже! Як я могла поцілувати його в уста! Я першою! Безумна, мерзенна, зіпсована істота! Ах! Ось що змушує мене плакати й тремтіти від люті! Turpis, execrabilis!
Він вирішив, що для мене це було цілком просто, що не вперше, що це звичка! Ватикан і Кремль, — я задихаюся від люті й сорому!
Чашка консоме, гарячий калач і свіжа ікра. Ось незрівнянний початок обіду. Калач — це вид хліба, але треба поїхати до Москви, щоб скласти про нього уявлення, і московський калач майже такий відомий, як його Кремль. На порцію осетрини мені дали два величезні шматки, які за кордоном поділили б на чотири. Крім того, мені подали телячу котлету розміром п'ятнадцять сантиметрів у квадраті в оточенні горошку й картоплі, цілого курчати, — і блюдце, наповнене ікрою, вважалося «половиною порції». Етьєн розсміявся й сказав слузі, що в Італії цього вистачило б на чотирьох. Слуга — великий і худий, як Джанетто Доріа, нерухомий, як англієць, — відповів, не поворухнувшись і не змінивши виразу обличчя, що ось у чому причина маленького зросту й худорлявості італійців, але росіяни, додав він, люблять добре їсти, тому вони й сильні. Після цього нерухома тупа тварина зволила посміхнутися й вийшла, мов дерев'яна лялька.
Кількість — не єдина перевага тутешньої їжі: вона найвишуканішої якості; коли добре поїси — гарний настрій, коли гарний настрій — дивишся на щастя з більшою радістю, на нещастя з більшою філософією й відчуваєш приємне прихильність до ближнього. Надмірне ласунство — потворність у жінці, але трохи ласунства необхідне, як розум, як кокетство, як туалет, — не кажучи вже про те, що тонка й проста їжа підтримує здоров'я, а отже, молодість, білість шкіри й округлість форм. Свідком — моє тіло. Марі має цілковиту рацію, кажучи, що для такого тіла треба б обличчя в двадцять разів красивіше (і зауважте, що я далека від потворності). Думаючи про себе в двадцять років, я клацаю язиком; коли стану більш сформованою... У тринадцять я була надто повна, мені давали шістнадцять, жалкуючи, що я більше не виросту. Тепер я струнка, цілком сформована, помітно вигнута — може, надто; я порівнюю себе з усіма статуями і не знаходжу нічого настільки вигнутого й широкого в стегнах, як я. Хіба це вада? Але плечі потребують ще трохи округлості. Я казала ж — так, я попросила чаю; мені подали самовар, двадцять чотири шматки цукру й вершки на п'ять чашок чаю. І те, і те — вишукане. Я завжди любила чай, навіть поганий. Я випила п'ять чашок (маленьких) із вершками і три без. Справжня росіянка. Мій стан від цього не став грубшим. Знаєте, груди в мене замалі й такі тверді, що... ви не повірите, але байдуже, скажу все одно: крізь сорочку й сукню з товстого кашеміру, підбитого фланеллю й шовком, форма кінчиків проступає так, наче вставили дві зламані пластини на кінці — як у кокоток. Це не корсет, бо мій корсет закінчується якраз нижче грудей. Це дивовижно, але настільки правда, що, аби уникнути непристойності цих двох... як сказати? — що спотворюють мій корсаж, — я змушена класти зверху батистову хустинку, складену вчетверо. З зимовою сукнею на фланелевій підкладці цього достатньо; з літніми сукнями я складаю хустинку у вісім шарів.
Справжні росіяни й обидві їхні столиці для мене цілком нові. Перш ніж виїхати за кордон, я знала з Росії лише Малоросію й Крим. Рідкісні руські селяни, що приходили в маєток як мандрівні торговці, здавалися нам майже чужинцями, і ми насміхалися з їхнього одягу й мови.
Хоч що кажи, незаперечно правда, що уста почорніли після того блюзнірського поцілунку.
Мудрі люди, цинічні жінки, — прощаю вашу зневажливу посмішку за мою награну відвертість. Але справді, я вважаю, що принижуюся до визнання недовіри? Чи ще треба клястися... Ах! ні, мені здається, що достатньо того, що кажу свої найменші думки, — особливо не будучи зобов'язаною. Я не вважаю це заслугою, бо мій щоденник — це моє життя, і серед усіх задоволень я думаю: скільки маю розповісти сьогодні ввечері! — наче це обов'язок.

Примітки

Сербсько-османська війна 1876 року: Росія ще не втрутилася офіційно, але тисячі російських добровольців — зокрема й уславлений генерал Черняєв — перейшли кордон, щоб воювати на боці Сербії; цей епізод є одним із центральних тлів «Анни Кареніної» Толстого.
Цибулясті бані московських церков, помальовані в зелений, золотий та інші кольори, — характерний контраст із західною класичною архітектурою Петербурга.
Фр. toque en astrakhan — кругла шапка з кучерявого каракулю, характерна для російської ліврейної та традиційної одежі.
«Мефістофель спокушає Маргариту» — аналогія Марі з «Фауста» Ґете: нігілісти грають роль диявола, розбещуючи невинний руський народ, як Мефістофель розбещує Гретхен.
«Ґамбетти» — Леон Ґамбетта (1838–1882), політик-республіканець і творець Третьої республіки, був для консерваторів і монархістів синонімом небезпечного республіканства й демагогії.
Федір Плевако (1842–1909) — один із найуславленіших російських адвокатів тієї доби, знаменитий своїм красномовством; вочевидь причетний до судової справи родини Башкирцевих.
Лат. Turpis, execrabilis! — «Ганебно, огидно!» — самозасудження Марі.
«Ватикан і Кремль» — Марі прикликає два верховні священні простори свого світу — один католицький, другий православний — як свідків свого обурення; це зіставлення стає своєрідною клятвою.
Калач (фр. calatch) — традиційний російський білий хліб із добірного пшеничного борошна, випечений у характерній формі замка; московський делікатес.
Осетрина (фр. assetrine) — м'ясо осетра, один із найбільших делікатесів російської кухні.