Середа, 9 серпня 1876 (28 липня)

Я без гроша. Приємне становище. Етьєн — чудова людина, але він завжди ображає мої тонкі почуття. Вранці я розсердилася, але через пів години вже сміялася, наче нічого й не було, — в Сапоженікових. Доктор Чемічев був там, і мені хотілося попросити в нього ліків від хрипоти, але грошей у мене не було, а цей пан нічого не робить задарма. Дуже незручне становище, запевняю вас. Але я не плачу наперед — неприємність досить набридлива, коли вже настає, щоб ще й заздалегідь її оплакувати. О четвертій Ніна й Три Грації поїхали в кареті до петергофського вокзалу. Усі троє в білому під довгими пильовиками.
Потяг ось-ось мав відправитися; ми сіли без квитків, зате під ескортом чотирьох гвардійських офіцерів, яких, певно, спокусило моє біле пірʼя й червоні підбори моїх Грацій. Отже, ось ми з Жіро — мов шляхетні військові коні під звуки музики: вуха насторожені, очі блищать, настрій веселий.
Їх це заінтригувало: ми говорили по-російськи, по-французьки й по-англійськи, вдягнені як іноземки. Наші рожеві щоки й жваві язики впали їм і в око, і у вухо.
Побачивши це, я піднялася на два тони: всю дорогу — лише анекдоти, дотепи, каламбури, від яких мої Грації непритомніли, а наших попутників дедалі дужче розбирала цікавість.
Вони поїхали за нами на фіакрі; щойно ми опинилися в Петергофі, мені шалено захотілося видати нас за дам півсвіту й запросити їх вечеряти... до пана Сапоженікова. Картина. Петергоф — справжній рай зелені, вілл і озер. Острови — зачаровані: з кущами плюща, будинками, ніби перевезеними з Помпеї, з порфіровими вазами і малахітовими столами. Все це належить Імператорові, звичайно. Ольга вже говорила, що закохана в блондина, я — в брюнета; інших двох великодушно віддали Ніні й Марі. Ми зупинилися біля острова, але переслідувачі поїхали далі, — і ми з півгодини сиділи задумані. Але Жіро запевняла, що так це не може скінчитися й що ввечері вони поїдуть об одинадцятій тим самим потягом, що й ми, — адже ми сказали це досить голосно, щоб вони почули.
О шостій запустили тисячу петергофських фонтанів. Нічого прекраснішого годі й уявити.
викреслено[Пʼятнадцять рядків закреслено]
Канал, обрамлений гігантськими водяними струменями, — що здаються маленькими порівняно з Самсоном, що поборює тигра, — з розкритої пащі якого вода бʼє майже так само високо, як дві накладені одна на одну тераси, на вершині яких стоїть палац Імператора: будівля жовта й непримітна, якби не спогади про Петра Великого й Катерину. Цей Самсонів канал і палац у перспективі справляють рідкісний ефект. У Петергофі живуть Імператор, великі князі й великі княгині. Кожен має тут свій літній притулок, свою віллу. В алеях зустрічаєш лише імператорські екіпажі. Серце наповнюється повагою й обожнюванням до Імператора й царського дому — такого привітного, такого доброго до всіх, попри притаманну йому велич, яка для цих осіб — лише неодмінний атрибут.
Ніна, ще вся в сльозах сміху від прощання на березі озера, відвела нас до генерала Ростовцева — начальника двору великого князя Миколи. Ростовцев — родич Сапоженікових, які цим дуже пишаються. Генерал і його дружина познайомилися з мамою і тіткою чотири роки тому в Ніцці. Виявляється, вони навіть памʼятають мене. Цей візит — трохи холодний, на відміну від Ніниних сподівань, — накрив нас наче сірою вуаллю, і тільки коли повз нас проїхав великий князь Костянтин, брат Імператора, — ми привіталися з ним і отримали чарівну посмішку, — ми знову перетворилися на чотирьох навіжених. О сьомій два військових оркестри зібрали безліч пішоходів і екіпажів; повітря, яким дихають у Петергофі, — це повітря королів і двору, і численні мундири надають цьому краю зелені та води характер веселощів і елегантності, який рідко де побачиш.
Ми стояли [пробіл] перед античним храмом, мармурова колона [Один рядок закреслено], поставлена на мармурове підвищення з двома левами при вході й жіночою статуєю посередині, що зображає джерело; примітна вона тим, що, дивлячись на неї ззаду, вода, що тече з урни на її плечі, [вона (?)] схожа на те, що не роблять на людях. Отже, ми стояли перед цим храмом — увесь у потоках води й срібному пилу, — коли один із чотирьох, блондин, проїхав у дрожках, запряжених чудовим вороним конем. Це викликало в Жіро сумʼяття — і раптом ми почали згадувати Ніццю.
— Памʼятаєш день, коли ми вклонялися всім без розбору?
— А коли ми перевдяглися?
— А коли я прийшла до тебе...
— Так, і ми провели день, плюючи в ціль.
Але музика замовкла, ставало пізно й холодно; на їжу в нас був лише один рубль — про це й думати годі.
— Що ж робити до одинадцятої вечора? — питає Ніна.
— Блукати лісом.
— І вмирати з голоду.
— Цілком імовірно.
Жіро вже бачила нас простертими на траві, а чотирьох офіцерів — на горизонті, в хмарі води або полумʼя.
Але насправді ми були в кумедному становищі: ліс спорожнів і потемнів, лише наш екіпаж возив чотирьох жінок, напівбожевільних від сміху й базікання по-французьки, — кучер нічого не розумів.
Ніхто нас не знав, і я почувалася як вдома; офіцери давали нам тему для розмови. Бо справді — вони були чарівні й надзвичайно вишукані. Мій брюнет — особливо.
Кучер привіз нас на вокзал на півтори години раніше. Уявіть собі задоволення від того, що тебе переслідують усі місцеві військові. Ми тільки й робили, що мінялися місцями, тікаючи від переслідування. За кілька хвилин до відправлення зʼявилися всі четверо; я хотіла зайти в одне купе — блондин пішов за нами; я перейшла в інше — той самий маневр... Я повернулася в перше, і блондин влаштувався там теж.
— Моя собака вам не заважатиме, мадам? — запитав він.
— Ні, мосьє, анітрохи, — відповіла я з крижаною усмішкою.
Собака ліг мені в ноги; молодик прогнав його — на мою досаду, бо звіряка мене грів, — але я нічого не сказала.
— Які вони нестерпні, — знову спробував офіцер після десятої спроби [Півтора рядка закреслено] жахливого рудого маленького чоловіка, — бачать, що місць немає, а все одно лізуть.
У мене рот був напіввідкритий — я закрила його з якоюсь подобою усмішки або гримаси.
— [...] кликнув [Слово викреслено] собаку, обернувшись [...] навʼязників.
Але після цієї третьої спроби я задовольнилася тим, що заплющила очі й сказала Ользі жалібним голосом:
— Жіро, моя люба, йди сідай поруч зі мною — будемо ділитися враженнями.
Жіро сіла поруч зі мною — і з цієї миті ми дали повну волю веселощам, таким самим скаженим, як нахабним і розкутим, — зберігаючи для нещасного військового пронизливі погляди й підібгані губи. Він не знав, яку вдати міну; а я казала дуже смішні речі, мої Грації і Ніна вмирали від сміху, — молодий блондин кусав губи, дивився у вікно й зрештою зайшовся сміхом, закриваючи обличчя й примушуючи себе до серйозності, такої комічної, що ми ще нахабніше сміялися, ще вільніше жартували й ще суворіше та неприступніше на нього поглядали. Він уже зовсім не знав, з ким має справу; ця суміш безтурботності й гордості збивала його з пантелику, а я насолоджувалася його збентеженням. І тоді я мимохідь назвала кількох людей вищого світу, з якими мама познайомилася вісім років тому, — Ростовцева, мою княгиню й багатьох інших, — і одразу по тому розповіла супутницям (наче вони й не знали), як нас переслідували військові.
— Які вони дурні, — кажу я величаво, — і хіба досить білого капелюха, щоб жінок переслідували всілякі люди?
Я розводилася про це й про те, що то за люди ці переслідувачі, з такою грацією, що... гарненький блондин почервонів і посерйознів, — і на першій станції покликав собаку й вийшов із вагона разом із трьома своїми друзями. Після їхнього виходу запала мертва тиша, яку змінив шалений сміх, що тривав хвилини три, — весь час, що потяг стояв на цій станції, а наші військові стояли навпроти нашого вікна, освітлені крижаним місяцем.
Вигнавши його, я почала жалкувати про свою жорстокість і, переходячи до великої жалості, вибухнула сміхом ще сильнішим, ніж перший; Ніна й Грації хрипіли у своєму кутку, а я, трохи опанувавши себе, дивилася у вікно, не розуміючи побаченого: густий туман або роса спускався з неба й укривав землю, мов срібна вода або прозорий сніг. Видно було, як шари повітря, освітлені місяцем, — блакитні, прозорі, — опускаються немов вуаль... немов сон; я ніколи нічого подібного не бачила — я завмерла зачарована, і з цього приємного почуття народилася раптова ідея. Я завʼязала вузол із мотузки, яку Марі тримала не знаю чому в руках, і кинула його до ніг вродливих офіцерів у мить, коли потяг рушив.
Усі визнали це чудовим: Жіро засипала мене поцілунками, Марі стиснула голову руками, Ніна закурила цигарку. Мій хрипкий голос надавав особливої барви всьому, що я говорила; Жіро вторила мені, як янгол; Ніна час від часу кидала влучне слово й здавалася такою ж веселою, наче Юркова ніколи й не існувало.
Ледве в екіпажі — знову вигуки; Ніна зовсім марила; ми з Жіро співали військовий марш і [Слова викреслено] від вокзалу до готелю — цілу годину. Вона вже не могла, мої руки горіли, але я дала обітницю і жалібно благала її продовжувати.
Повернувшись, я знайшла вечерю, Етьєна й гроші, що прислав Олександр. Я поїла, відправила Етьєна й сховала гроші.
І тут, дивна річ, — я відчула велику порожнечу, якийсь смуток; я поглянула на себе в дзеркало — очі в мене були, як у той останній вечір у Римі; чоловік, істота, що взяла мої перші поцілунки, повернувся в серце й у голову; я безумно захотіла побачити його в цю мить і відчути, як він стискає мене в обіймах. Тоді увечері він просив мене залишитися ще на день — я заплющила очі й уявила себе тоді і там.
— Я залишуся, — прошепотіла я, наче він був поруч, — залишуся заради мого кохання, заради мого коханого! Я тебе кохаю, я хочу тебе кохати, ти цього не вартий — мені байдуже, мені подобається тебе кохати... тільки люби мене добре; але я відчуваю, що ти не любиш мене так, як я розумію кохання, — але я тобі це поясню... Я тебе кохаю!
І раптом зробивши кілька кроків по кімнаті, я заплакала перед дзеркалом: трохи сліз мене таки прикрашає.
Розпаливши себе з примхи, я заспокоїлася від утоми й почала писати, тихо сміючись із себе.
Отак я часто вигадую собі героя, роман, драму — і сміюся й плачу над власною вигадкою, наче все це насправді.
Я захоплена Петербургом, але тут не спиш: вже день, ночі такі короткі.

Примітки

Великий каскад Петергофа налічував 64 фонтани й 255 статуй; його центром був фонтан «Самсон», описаний у наступному абзаці. ↩
Фонтан «Самсон» (1735) — центральний струмінь Великого каскаду, що зображає Самсона, який роздирає пащу лева (тут описаного як тигр), — символ перемоги Росії над Швецією під Полтавою. ↩
В оригіналі італійською: «turbamento». ↩