П'ятниця, 28 липня 1876

Берлін нагадує мені Флоренцію. Зачекайте! Він нагадує мені Флоренцію тому, що тут я з тіткою — як у Флоренції, і веду те саме життя.
Передусім ми відвідали музей. Я нічого подібного не чекала від Пруссії — чи то з незнання, чи то з упередженості. Як завжди, найдовше мене затримали статуї, і мені здається, що в мені є якесь додаткове чуття, якого немає в інших людей, — здатність, спеціально призначена для розуміння скульптури.
В головній залі є одна, яку я прийняла за Аталанту через пару сандалій, що, здається, вказують на головний смисл (але напис містить ім'я Психеї), — втім, однаково, Психея чи Аталанта, це чудова постать — і своєю красою, і природністю.
Після грецьких гіпсів ми рушили далі; очі й розум у мене вже стомилися, і єгипетський відділ я впізнала лише за тими густими й побіжними лініями, що нагадують кола на воді від падіння предмета.
Немає нічого страшнішого, ніж бути з кимось, хто нудьгує від того, що вас захоплює. Тітка поспішала, нудьгувала, бурчала. Щоправда, ми вже дві години ходили. Що справді цікаво — то це історичний музей мініатюрних скульптур, а ще старовинні гравюри й мініатюрні портрети. Я обожнюю все це. Я обожнюю портрети, і, коли я їх розглядаю, моя уява здійснює неймовірні подорожі, переноситься в усі епохи, вигадує характери, пригоди, драми... та годі.
Далі — картини.
Ми дійшли до тієї точки, яка вважається вершиною живопису, ідеалом мистецтва.
Починали з жорстких ліній, надто яскравих і не пов'язаних між собою кольорів — і дійшли до розмитості, що межує з плутаниною. Хоч би що казали і кричали, досі не було вірної копії природи. Треба заплющити очі на все, що зроблено між примітивним і сучасним жанром, і розглядати лише ці два.
Жорсткість, сліпучі кольори, грубо проведені лінії — ось перший. М'якість, кольори настільки злиті між собою, що втрачають рельєф, мало ліній. Ось другий.
Тепер треба було б ніби кінчиком пензля взяти надто яскраві кольори стародавніх полотен і перенести їх на блідість сучасних. Тоді б ми мали досконалість. Є ще зовсім новий жанр — писати плямами. Це груба помилка, хоча з її допомогою й досягають певного ефекту. У нових картинах конкретні предмети — меблі, будинки, церкви — не осмислені. Нехтують точністю декорацій і породжують якесь виродження ліній; розмивають занадто (можна розмивати й без розмивача), від чого постаті майже не контрастують і здаються такими самими мертвими, як предмети довкола них, — бо ті предмети позбавлені достатньої чіткості й ніби не стоять твердо й не завмерли на місці.
Ну що ж, дівчино, якщо ти так добре розумієш, що потрібно для досконалості... Будьте спокійні, я працюватиму — і, що краще, досягну успіху!
Я повернулася вкрай стомленою, купивши тридцять два томи англійською — частково перекладені з найкращих німецьких письменників.
— Вже тут бібліотека! — скрикнула тітка в жаху.
Чим більше читаю, тим більше хочу читати, і чим більше пізнаю, тим більше маю ще пізнати. Я кажу це не для того, щоб наслідувати якогось античного мудреця. Я відчуваю те, що кажу.
Ось я — Фауст. Старовинний німецький письмовий стіл, за яким я сиджу, книги, зошити, сувої паперу...
Де диявол? Де Маргарита? На жаль, диявол завжди зі мною — моє безумне марнославство, ось де диявол. О, невиправдане честолюбство!
Марні пориви до невідомої мети!
Я ненавиджу в усьому золоту середину. Мені потрібне або життя... галасливе! — або цілковитий спокій.
Не знаю, з чого це, але Антонеллі мені зовсім не подобається, і не тільки не подобається — я більше про нього не думаю, і все те здається мені сном. Але Рим мене притягує, я відчуваю, що тільки там зможу вчитися. Рим, шум і тиша, розваги й мрійливість, світло й тінь... а... зачекайте... світло й тінь — це ясно, де є світло, там є й тінь, і навпаки... ні! [слова закреслено] Але я таки з себе глузую — це певно! Є з чого. Скільки заманеться! Я хочу до Риму — це єдине місце у світі, що відповідає моїм схильностям. Єдине, яке я люблю заради нього самого.
Берлінський музей гарний і багатий — але чи завдячує він цим Німеччині? Ні, Греції, Єгипту, Риму!
Після споглядання всієї цієї Античності я сіла в екіпаж з найглибшою огидою до нашого мистецтва, нашої архітектури, наших мод. Якби хтось завдавав собі клопоту проаналізувати себе, виходячи з таких місць, то виявив би, що думає так само, як я. Навіщо хотіти ототожнювати себе з іншими?
Попри те що мені не подобається сухість і матеріалізм німців, треба визнати за ними чимало чеснот: вони дуже ввічливі, дуже послужливі. І що мені найбільше до вподоби — це їхня повага до принців та до своєї історії; це пояснюється тим, що їх іще не торкнулася зараза, яку називають республікою.
Ніщо не рівняється з ідеальною республікою, але республіка — мов горностай: найменша пляма її вбиває. Знайдіть же мені республіку без плям!
Ні, таке життя неможливе, це жахлива країна. Гарні будинки, широкі вулиці, але... але нічого для духу чи уяви. Найменше містечко Італії варте Берліна.
Тітка запитує, скільки я написала.
— Сто сторінок, здається, — каже вона.
Справді, я ніби пишу — але ні: я думаю, мрію, читаю, потім пишу два слова, і так цілий день.
Дивно, як я розумію блага Республіки відтоді, як стала бонапартисткою. Ні, справді, республіка — єдине щасливе правління, тільки у Франції це неможливо, та й Французька республіка збудована в бруді і крові. Ну, не будемо думати про республіку, — а то я думаю про це вже з тиждень; зрештою, поміркуймо: чи стала Франція нещасливішою відтоді, як вона республіка? Ні, навпаки. Ну то й що?
А зловживання? Вони скрізь. Потрібна добра вільна конституція й одна людина на чолі — яка правитиме мало й буде мов гарна вивіска: вона не збільшує вартість крамниці, але вселяє довіру і тішить зір. А ось президент не може бути таким. Але досить на сьогодні — іншим разом, коли більше знатиму, скажу більше.
Мене охоплює лють, коли я думаю про негідний спосіб, у який обійшовся зі мною Антонеллі.
Мої уста, мій перший поцілунок, моє перше Я вас кохаю!
Так, усі ці абстракції, такі дорогоцінні для того, хто трохи чутливий і гордий, були жахливо змарновані. Вони безцінні, бо не можна мати їх вдруге. І все це втрачено — кажу «втрачено», бо ця людина нічого не зрозуміла. Ось що мене мучить. Хіба ж він не поводився як негідник і хіба він не негідник? Мерзенний характер, — і я не розуміла... ні, розуміла, але завжди сподівалася змінити його, так хотілося помилитися, я чекала, що він стане людиною, а не жалюгідною, нікчемною твариною. І ось для такої істоти я заплямила себе! Господи милостивий!

Примітки

«Писати плямами» (фр. peindre par taches) — метод імпресіоністів, від якого Марі тут відмежовується.
Фр. en Faust — наче Фауст із драми Ґете: вчений у своєму кабінеті, оточений книгами й змучений межами пізнання.
«Мов горностай» — про горностая (ласку в зимовому хутрі) казали, що він радше загине, ніж заплямує свою білосніжну шубу; символ цілковитої чистоти, вжитий тут із навмисною іронією.