Понеділок, 17 липня 1876

Ну що ж, а я стану небогою папи!
У спеку тридцять два градуси ми — я, де Музе й тітка — поїхали до пані Монгрюель, сомнамбули.
Там уже хтось був, нас попросили почекати, і Музе тим часом розповідала мені про магнетизм — про речі, які вона бачила й пережила сама.
Сомнамбула — англійка, білява й надзвичайно вродлива, хоча вже не в першій молодості. Магнетизером була товста й негарна жінка; вона приспала англійку й залишила нас із нею самих.
— Якщо ви хочете спитати про людей, яких тут немає, потрібна річ, що їм належить, — сказала жінка, перш ніж заснути.
Коли вона заснула, я вклала їй у руки портрет кардинала з його підписом, у конверті. Я взяла її за руку й почала розпитувати. Вона провела пальцями по конверту і, не виймаючи портрета, а притиснувши його до грудей, описала нам кардинала якнайточніше.
— Але яке його становище у світі? — спитала я.
— Надзвичайно високе — і владою, і імʼям, і статками.
— Ви його бачите?
— Так, я ж щойно вам його описала.
— Подивіться, що він робить.
— Він дуже заклопотаний якоюсь справою, він думає про вас... і в його думках ви поруч із молодим чоловіком, дуже йому близьким.
— Чи можете ви сказати точно, яке його становище, його сан?
— Його сан надзвичайно високий, він вищий за принців, і все ж він не король, але має над людьми якусь... таємну владу, він ними керує, і цього не видно.
— Яку зміну ви бачите в майбутньому цього чоловіка?
— Зачекайте...
— Та дивіться ж! Ну!
— Великий..., він стане ще могутнішим, він буде мов король, але це буде царство, яке нещодавно перестали визнавати, так би мовити... занепале... Нині в нього лишилося небагато вірних, але... але він переможе. Він матиме славу й могутність, він буде майже королем — не королем, але матиме владу іншого роду, та не меншу.
— Скоро?
— Так... але в нього є суперник... людина, що заважає йому стати тим, ким він хоче... Дивно... цей суперник зникає, ніби його вбито.
— Але він сам досягне свого?
— Так.
— Де ви його бачите?
— Він дуже далеко, у дуже спекотній країні, його оточують кольорові люди.
— Кольорові — за одягом?
— За одягом.
— Чи довго він проживе після свого тріумфу?
— Ні.
— Скільки?...
— Два роки.
— Але після того, як досягне свого?
— Звісно, я вже вам казала.
— Що ви на це скажете, пані де Музе? Перейдімо до іншого.
— Простежте за цим, — сказала я, даючи сомнамбулі листа Пʼєтро.
— Так...
— Дивіться ж, ну..., ви його бачите?
— Так, так...
— Де він?
— Далеко, треба перепливти море...
— Ну ж бо, ну ж бо...
— Бачу!
— Який він?
— Він гарний хлопець, молодий... Ах! та це ж той самий, що й щойно...
— Де?
— Той, про кого думає той, кого я щойно бачила...
— Він його родич?
— Так... він навіть... — і жінка всміхнулася.
— Що? — спитала я, пожираючи її очима й тримаючи за руку. — Що?
— Він йому майже син...
Я обернулася, усміхаючись, бо в Римі так і кажуть.
— Проте, — вела вона далі, — це не його син, але він дуже його любить, і в них спільні інтереси, обидва думають про вас.
— Але де той, чий почерк ви тримаєте?
— Він... у краю, схожому на Іспанію... там спекотно, гори... море... так, море... (це Террачина). Він не сам...
— Ах!
— Він із жінкою...
— Молодою?
— Не зовсім, їй за тридцять, каштанове волосся, повна.
— Ким вона йому доводиться?
— Вона не його коханка... і між ними немає кровного звʼязку, проте вони посвоячені, і його тримає біля неї... шанобливість. Він не сидить на одному місці, їде й повертається, я не можу добре за ним стежити.
— Чи має він намір приїхати сюди?
— Не зовсім, проте він до вас приїде, але його тримає біля цієї жінки, і тримає не любов...
— Правда ж, це графиня Антонеллі, уроджена Гарсія, це її портрет? — прошепотіла я на вухо пані де Музе.
— Точнісінько, — відповіла вона.
— Він чекає, — вела далі сомнамбула, — на приїзд іншої дами, старшої, це, здається, його мати. Він на неї чекає, і це не дає йому поїхати.
— Чи любить мене цей чоловік?
— Та...к.
— Дуже?
— Він любить... але так, що вас це не вдовольняє, що це за своєю природою не може вдовольнити, це чоловік хитрий, підступний, у його характері є щось макіавеллівське, характер честолюбний, похмурий, трохи користолюбний, ви потрібні йому для його честолюбства... У цьому чоловікові є щось від змовника, це характер замкнений, і таким він лишиться завжди, але він вас любить... по-своєму.
— Що повʼязує мене з ним?
— Поки що нічого, але ви поберетеся.
— Ах!
— Це буде не з кохання. Є такий спосіб любити, якого не видно... він стриманий, замикається в собі... коротше, ви незадоволені. Але ви вийдете за нього.
— Коли?
— Скоро... ближче до зими, наприкінці наступної зими, але це буде шлюб більше з розрахунку, ніж з кохання... до того ж з обох боків... Ви не залишитеся з ним.
— Будучи його дружиною, я не залишуся з ним?!
— Ви покинете його, але будете надзвичайно багаті.
— Завдяки йому?
— Ні, але через нього; ви будете багаті завдяки тому, кого я побачила першим.
— А він сам багатий?
— Тепер — ні.
— Скільки в нього? Точніше!
— Мало... мало, тисяч сто пʼятдесят франків, і ті не в його руках; зараз у нього нічого немає, але в майбутньому...
— Як?
— Він буде надзвичайно багатий, він успадкує статки першого, того, хто... хто йому мов батько.
— Ви кажете, що я не залишуся з ним?
— Так, але у вас будуть великі статки.
— Як я розбагатію, ну хоч приблизно, подивіться ж!
— М... мільйонеркою.
— Оце вже втішає.
— Цей чоловік думає приїхати до мене?
— Він до вас приїде.
— Коли?
— Найближчим часом.
— А точніше!
— На початку серпня... він проїде через Париж, щоб приєднатися до вас, а потім ви обоє опинитеся в одному місті біля моря, недалеко звідси.
— І там я вийду заміж.
— Ні! Ви вийдете заміж наприкінці цієї зими, дуже далеко.
Ми постукали у двері, і магнетизерка прийшла розбудити сплячу.
Я вийшла геть збуджена, смикаючи пані де Музе за руку, за сукню, за капелюшок, звертаючи її увагу на те, як влучно говорила сомнамбула, сміючись, розпалюючись, говорячи про змову, про революцію, про папство, про змовника Антонеллі, порівнюючи його з Рієнці... з..., словом, я наговорила стільки, що графиня з глибоким переконанням заявила: мені варто лише вийти за Пʼєра Антонеллі, щоб здобути в Римі досить впливу й домогтися, аби мого дядька обрали папою. Потім вона навела мені два приклади з історії, коли жінки мали такий великий вплив. Я пробула в неї до сьомої, розмірковуючи, будуючи плани, сміючись, і ми разом дивувалися таким дивним речам, які сказала сомнамбула. Бо, крім пророцтва про майбутнє, правдивість якого ми ще не можемо оцінити, вона сказала дивовижні речі.
Я наполовину божевільна!
Що зі мною..., не знаю, мені нестямно хочеться порадитися з іншою сомнамбулою.
Я задоволена, чи радше збуджена. Я приймаю відсутність Пʼєтро, так я пояснюю собі його мовчання. Я прощаю йому те, що він мене не любить, я згоджуюся на союз з розрахунку. Пʼєтро стане мені сходинкою. Я вірю в пророцтво — віриш у те, чого бажаєш. Вона страшенно запаморочила мені голову, а з такою жінкою, як я, речі стаються радше тому, що їх передбачили, ніж їх передбачають тому, що вони мають статися.
Увесь вечір я кричала тітці: «Небога папи!», малювала їй картини найблискучішого майбутнього, співала пісень про кохання й латинських гімнів; говорила про папу, про минуле й майбутнє, розпалювала себе так, що якби я зараз була сама, то лягла б на підлогу, бо я наполовину скажена, наполовину закохана і думаю про Пʼєтро з презирством, змішаним з любовʼю, честолюбством, примхою, докором і пристрастю.
Мені здається, що я маю тримати світ у своїх руках, що я підкорила б кардиналів і папу, що змусила б усіх себе любити [то] гнучкістю, то різкістю свого характеру, своїм честолюбством, своєю енергією!
Боже, скільки добрих почуттів пропадає марно! Якби мені дали засоби діяти, я б перевернула світ! Мужносте, енергіє, честолюбство, воле! Навіщо ви мені? Коли я вжию вас гідно? Коли ж мої палкі прагнення стануть чимось іншим, ніж мрія, ніж марення честолюбства, надто безмежного для тісного простору, в якому воно замкнене?
Небога папи! Збирати в себе всіх, одних підкупити, інших улестити, завоювати всіх, підготувати мить і зробити революцію.
Прогнати короля з Рима! Віддати папі належне, піднести його над земними владиками, як і годиться. Повернути Римові владу над світом, повернувши йому його папу, його релігійний вплив, його самобутність, його виняткове становище, раз ми вже не можемо дати йому панування над світом!
Марні мрії, безумство, химери розгнузданого розуму! О! так, але якби Божим дивом я здійснила ці мрії... [Слова викреслено]: натхнення з неба, пророцтва генія!
Найбожевільніша ідея, освячена успіхом, стає геніальною; наймудріша, якщо зазнала невдачі, стає безглуздим безумством. Такий суд і така природа людей.
Як правду вона сказала, ця жінка: він любить мене, але по-своєму, і я незадоволена.
Це правда, цієї любові мені мало, вона робить мене нещасною, я прагну любові, яка належала б лише мені, цілком віддана, вічна!
Але Бог не хоче, щоб мене так любили, не буде в мене цієї радості, цього незрівнянного, жаданого, єдиного щастя. Вінця всякого багатства, всякої слави, небесного променя, перлини життя... Але ця перлина мусить бути оправлена в золото, оточена діамантами, інакше вона губиться, падає в багнюку буденності, і її топчуть ногами ті самі люди, які захоплювалися б нею, якби вона була оправлена в золото.
Хай Бог задовольнить моє честолюбство, і я задовольню своє кохання. Честолюбства без кохання ще може вистачити... але кохання саме по собі, кохання, як у всіх, — це не кохання, це скотство.

Примітки

Кардинал Джакомо Антонеллі, державний секретар папи Пія IX з 1848 року, помер у Римі 6 листопада 1876 року, менш ніж за чотири місяці після цього сеансу; папою він так і не став (Wikipedia, «Giacomo Antonelli»). Про його смерть Марі дізнається з телеграми в Росії й відмовляється від пророцтва: «Оскільки з передбачення пані Монгрюель нічого не збулося, я більше ніколи про нього не говоритиму» (15 листопада 1876 року). ↩
Італійські війська взяли Рим 20 вересня 1870 року, поклавши край Папській державі; Рим став столицею Італійського королівства за короля Віктора Еммануїла II, а папа Пій IX відмовився визнати цю втрату й не виходив за межі Ватикану (Wikipedia, «Capture of Rome»). Мрія Марі вигнати «короля» з Рима — це справа папської партії, до якої належала родина Антонеллі. ↩