Пʼятниця, 14 липня 1876

Від самого ранку я якнайдбайливіше бережу себе: не кашляю жодного зайвого разу, не ворушуся, помираю від спеки й спраги, але не пʼю. Лише о першій випиваю чашку кави і зʼїдаю яйце, таке пересолене, що це радше сіль з яйцем, ніж яйце з сіллю. Мені здається, що сіль корисна для горла. Жорж у нас. Я вдягаю сіру батистову сукню, зовсім просту, чорну мереживну косинку й коричневий капелюшок. Але, вбравшись, я так собі подобаюся, що хотіла б завжди бути такою!
Нарешті ми вирушаємо, заїжджаємо по пані де Музе й підʼїжджаємо до дверей будинку № 37 на вулиці Шоссе-дʼАнтен — до пана Вартеля, першого вчителя Парижа.
Пані де Музе вранці була в нього й розповіла йому про дівчину, яку їй особливо рекомендували з Італії і чиї батьки хотіли б знати, чого чекати від її музичного майбутнього. Пан Вартель сказав, що послухає її завтра, пізніше. Де Музе наполягла, і лише насилу він погодився на це прослуховування о четвертій. Коли ми приїжджаємо, ще тільки третя; нас пускають до передпокою, ми хочемо пройти далі, але щось на зразок слуги заступає нам дорогу й пропускає лише тоді, коли йому кажуть, що це дами, на яких чекає пан Вартель. Нас проводять до маленької вітальні поруч із тією, де перебуває маестро, який саме дає урок.
— Це на четверту, пані, — каже, заходячи, молодий чоловік.
— Так, пане, — відповідає Музе, — але ви дозволите, щоб ця дівчина послухала...
— Звісно, пані.
Цілу годину ми слухаємо спів англійки: голос поганенький, але яка школа! Я ніколи не чула, щоб так співали, і з обуренням згадала Фаччотті, Фості, Креші.
Стіни вітальні, де ми сидимо, суцільно завішані портретами найвідоміших артистів із найсердечнішими присвятами.
Нарешті бʼє четверта, англійка йде, я відчуваю, що тремчу, і сили мене покидають. Вартель подає мені знак, що означає: заходьте.
Я не розумію.
— Та заходьте ж, панно, — каже він, — заходьте.
Я заходжу, а за мною обидві мої покровительки, яких я прошу повернутися до маленької вітальні, бо вони мене бентежили б, а насправді мені дуже страшно.
Вартель дуже старий, але акомпаніатор досить молодий.
— Ви читаєте ноти?
— Так, пане.
— Що ви вмієте співати?
— Нічого, але я заспівала б гаму або вокалізу.
— То візьміть вокалізу, пане... як вас там.
— Який у вас голос, сопрано?
— Ні, пане, контральто.
— Побачимо.
Вартель, не підводячись із крісла, подав знак починати, і я взялася за вокалізу — спершу тремтячи, потім підбадьорена і врешті задоволена, бо не зводила очей із довгого-довгого-предовгого обличчя маестро. Голова в нього завдовжки з метр — дивовижно.
— Ну що ж, — сказав він, — у вас радше меццо-сопрано, це голос, який піде вгору.
— То що ви скажете, пане? — спитали дами, заходячи.
— Скажу, що голос є, але, знаєте, треба багато працювати, цей голос ще зовсім юний, він тільки зростатиме, словом, він розвиватиметься разом із панною; є матеріал, є голос, треба працювати.
— То ви вважаєте, пане, що це варте зусиль?
— Так, так, треба працювати.
— Але ж голос гарний, правда? — питає Музе.
— Це буде гарний голос, — відповів цей чоловік своїм незворушним тоном, із тим своїм млявим і стриманим виглядом. — Але його треба розвинути, поставити, опрацювати, а це ціла справа.
— Але все-таки це варте зусиль?
— Ну так, треба працювати.
— Я дуже погано співала, — сказала я нарешті, — мені було так страшно.
— Ех, панно, але ж треба звикати, треба подолати цей страх, на сцені він був би зовсім недоречний.
Але я була в захваті від того, що сказав цей чоловік. Бо те, що він сказав, — це величезно для бідної дівчини, яка не принесе йому жодної вигоди; мені, звиклій до лестощів, цей серйозний, суддівський тон видався холодним, але я одразу зрозуміла, що він задоволений; він казав: треба працювати, є добрі задатки. Це вже величезно. Якби я була нездібна, він би цього не сказав. Тим часом акомпаніатор міряв мене поглядом, прискіпливо розглядав мій стан, руки, кисті, крижі, ноги, обличчя. Я опускала очі й червоніла і просила цих дам вийти.
Вартель сидів, а я стояла перед його кріслом.
— Ви брали уроки?
— Ніколи, пане, лише десять уроків, тобто...
— Так... словом, треба працювати. Ви можете заспівати романс?
— Я знаю одну неаполітанську пісню, але нот до неї в мене немає.
— Арію з Міньйон! — гукнула тітка з сусідньої кімнати.
— Дуже добре, співайте арію з Міньйон.
Щойно я заспівала, на обличчі Вартеля, де спершу була тільки увага, зʼявився легкий подив, потім здивування, і врешті він дозволив собі кивати головою в такт, приємно всміхатися й навіть сам підспівувати.
— Га? — озвався акомпаніатор.
— Так, так, — кивнув маестро.
Я співала, страшенно хвилюючись.
— Та стійте ж на місці, не ворушіться, дихайте.
— Ну що, пане? — спитали ми всі три разом.
— Що ж, добре.
— Але ж, пані, — сказала я, — не заходьте!
— Дайте їй зробити... (Ах, чорт, забула слово, яке він сказав.) Акомпаніатор змусив мене зробити... байдуже, як це називається, — він змусив мене пройти всі мої ноти.
— Аж до сі-бекар, — сказав він старому.
— Так, це меццо-сопрано, до того ж це набагато вигідніше, набагато вигідніше для сцени.
Я все ще стояла.
— Сідайте, панно, — сказав мені акомпаніатор покровительським тоном, оглядаючи мене з голови до ніг поглядом знавця.
Я сіла на край канапи.
— Отже, панно, — сказав суворий Вартель, — треба працювати, у вас дуже широкий діапазон, є матеріал, є голос, ви можете чогось досягти.
Він сказав мені ще дещо про театр, спів, навчання. Усе це — зі своїм незворушним, покровительським виглядом
Усе скінчилося, мої покровительки повернулися.
— Скільки часу треба, щоб виробити цей голос? — спитала пані де Музе.
— Ви ж розумієте, пані, що це залежить від учениці, є такі, що випереджають час, ті, в кого є тяма,...
— У цієї її більш ніж досить.
— А! тим краще, тоді все простіше.
— Але все-таки, пане, скільки часу?
— Точно я вам сказати не можу, але щоб як слід його виробити, щоб довести до кінця, треба цілих три роки, цілих три роки праці, так, цілих три роки.
Я мовчала й обмірковувала помсту підступному акомпаніаторові з його виглядом, який казав: «Ми тут усяких бачили, ця гарно складена, миленька, буде весело».
Ще кілька фраз — і ми підвелися; Вартель лишився сидіти й ласкаво подав мені руку. Я кусала губи.
— Послухайте, — сказала я вже біля дверей, — повернімося й скажімо йому правду.
Тітка подала свою візитну картку й адресу. Ми повернулися, і, щиро сміючись, я розповіла суворому маестро про свою витівку.
А яке обличчя зробилося в акомпаніатора! Ніколи цього не забуду. Я помстилася.
— Якби ви говорили трохи більше, — сказав Вартель, — я впізнав би у вас росіянку.
— Я це добре знаю, пане, тому я й мовчала.
Тітка й Музе пояснювали йому, що я хотіла почути правду з його славетних вуст.
— Як я вам і сказав, пані, голос є, треба мати талант.
— Він у мене є, пане, є, та ви й самі побачите.
Я була така задоволена, що погодилася йти пішки аж до Гранд-Отелю.
Потім ми поїхали до Булонського лісу з доброю графинею, яка сміялася з акомпаніатора й казала мені:
— Хай там як, моя люба, я з сусідньої кімнати стежила за обличчям маестро, і коли ви заспівали Міньйон, він дуже здивувався, правда ж, Надін? Він навіть сам підспівував — і це такий чоловік, як він! І перед якоюсь італієчкою, яку він сидів і судив з усією можливою суворістю... Потім вона заговорила про Париж, вихваляючи його, звеличуючи і мало не змушуючи мене його полюбити, але я все повторювала:
— Так важко належати до паризького світу.
А вона намагалася довести мені, що ні.
Ми вечеряли разом, я була задоволена й показала себе такою, яка я є, з усіма моїми дивацтвами, усіма примхами, усіма амбіціями, усіма надіями!
Після вечері ми довго сиділи на ґанку, насолоджуючись свіжим повітрям і незліченними мандрівниками, що снують туди й сюди подвірʼям.
Я мушу вчитися у Вартеля. А Рим? Про це ще подумаємо. Уже пізно, скажу про це завтра.