❦
Я мало не скрикнула, вʼїхавши на площу Згоди, — настільки вона велична й прекрасна. Я бачила Відень, Лондон, Рим, Флоренцію; я так само чітко памʼятаю Мілан і Венецію, хоч і бачила їх пʼять років тому, — і ніколи не бачила нічого подібного, нічого рівного площі Згоди, Єлисейським Полям і Булонському лісові. Ах! Хто бачив Париж, той мене зрозуміє. Широко, велично, чисто, граційно, художньо, мальовничо, гарно — дуже гарно, чудово.
J’ai presque poussé un cri en entrant dans la place de la Concorde, tant c’est grand et beau. J’ai vu Vienne, Londres, Rome, Florence, je me souviens aussi parfaitement de Milan et de Venise bien que je les eusse vues il y a cinq ans et je n’ai jamais rien vu de semblable, d’approchant à la place de la Concorde, les Champs-Elysées et le Bois. Ah ! qui a vu Paris me comprend. C’est large, c’est grand, c’est propre, gracieux, artistique, pittoresque, beau, très beau, admirable.
Проїжджаючи повз Тріумфальну арку, я трохи позаздрила — за Рим. Від Парижа дещо залишиться — і цим завдячать тому, кого французи ганебно зрадили, кого помалу вбивали, як і личить таким нікчемам. Тому, хто підняв їх із кривавої багни, в якій вони валялися, хто завоював для них світ, хто підніс їх так високо... надто високо — і в них запаморочилася голова, і вони покинули його, знущалися з нього, убили.3 Ганьба, вічна ганьба цій підлій і невдячній нації — терпимій лише тоді, коли з нею поводяться, як із рабинею, як зі скаженою негідницею, як із твариною, яка, ледь опинившись на волі, кинулася на все найкраще й усе спалила, поламала, знищила. Нації — як діти: вони уявляють, що батьки забороняють їм гратися з вогнем, кидатися в прірву навздогін за метеликом лише тому, що батькам так до вподоби; і коли їм велять одягатися тепло в холод або не виходити в дощ, вони плачуть і нарікають на тиранію. Так само нарікають на урядові заходи й гадають, що найбільше щастя й зиск короля — гнобити народ...
En passant près de l’arc de triomphe je fus un peu jalouse au nom de Rome. Il restera quelque chose de Paris et on le devra à celui que les Français ont trahi lâchement, qu’ils ont assassiné peu à peu en vrais misérables qu’ils sont. A celui qui les a relevés de la fange sanglante dans laquelle ils gisaient, qui leur a conquis le monde, qui les a tellement élevés... trop, et le vertige les a pris et ils l’ont abandonné, tyrannisé, tué. Honte, honte éternelle sur cette nation vile et ingrate, qui n’était supportable que lorsqu’on la traite comme une esclave, comme une misérable enragée, comme une brute qui, à peine libre, s’est jetée sur tout ce qu’il y avait de bien, a tout brûlé, cassé, anéanti. Les nations sont comme les enfants, qui s’imaginent que les parents leur défendent de jouer avec le feu, d’aller se jeter dans un précipice à la poursuite d’un papillon parce que ça fait plaisir aux parents ; et, quand on leur ordonne de mettre un habit chaud quand il fait froid, ou qu’on leur défend de sortir quand il pleut, ils pleurent et se plaignent de la tyrannie. De même on se plaint des mesures du gouvernement, on s’imagine que le plus grand bonheur et profit d’un roi, c’est d’opprimer le peuple...
Отак я роздумувала, коли карета зупинилася біля Біндера, знаменитого каретника.
J’en étais là de mes réflexions quand la voiture s’arrêta devant Binder, le célèbre carrossier.
Notre landau et mon panier sont très bien et Binder n’a pas manqué de dire : « Le duc de Montpensier, qui sort d’ici, a trouvé ce landau superbe et m’en a commandé un pareil », puis : « La reine Isabelle est enchantée de ce panier blanc et en a exigé un tout à fait semblable pour elle ».
Влітку вищого товариства в Парижі мало, але жвавості повно, як завжди.
En été il y a peu de beau monde à Paris mais l’animation est grande comme toujours.
Яке прекрасне місто! Які чудові крамниці, які будинки — великі, чисті, масивні!
Quelle belle ville, quels beaux magasins, quelles maisons grandes, propres, massives.
Рим можна порівняти з примхливою красунею та розумницею, але Париж — це досконала жінка.
Rome peut être comparée à une femme fantasque de beauté et d’esprit, mais Paris c’est la femme accomplie.
Ах! Пʼєтро забув мене! Боже мій, зроби так, щоб він ще кохав мене, — це мене тривожить.
Ah ! Pietro m’a oubliée ! Mon Dieu, faites qu’il m’aime encore, cela m’inquiète.
О! Якби він кохав мене, він написав би! Я напишу йому! Чому ні? Два слова, змінивши почерк... навіщо? Не насмілюся... та ні, насмілюся... але я надто горда.
Oh ! s’il m’aimait, il m’écrirait ! Je vais lui écrire ! Pourquoi pas? Deux mots, en déguisant l’écriture... à quoi bon? Je n’ose pas... mais si, j’ose... mais je suis trop fière.
Його лист при мені; він розвіяв усі принизливі припущення: він кохав мене, він страждав, що не може приїхати. А тепер я знову сумніваюся. Він забуває мене... Боже мій, так, моя люба. Ах! Це огидно. Ні, насправді я ображена. Хіба він не міг написати? Досить, досить. Я вже досить сказала на цю тему.
Sa lettre est avec moi, elle avait dissipé toutes humiliantes suppositions, il m’aimait, il était malheureux de ne pouvoir venir. Et, à présent, de nouveau je doute. Il m’oublie... Mon Dieu oui, ma chère. Ah ! c’est abominable. Non, vrai, je suis offensée. Ne pouvait-il pas m’écrire ? Assez, assez. J’ai déjà assez dit sur ce sujet.
Тітка щойно повернулася від пані де Музе. Ця дама, звичайно, одразу ж розпитала про Антонеллі й сказала, що Антонеллі — мільйонери, — словом, усе те, що вже казав Вісконті.
Ma tante revient de chez Mme de Mouzay. Cette dame a naturellement tout de suite demandé des nouvelles d’Antonelli, disant que ces Antonelli étaient des millionnaires, et tout enfin ce qu’a déjà dit Visconti.
А я, відразу спалахнувши від цих слів, вигукнула: — Тітко! Я напишу йому!
Et moi, montée de suite par ce discours, je m’écriai : Ma tante ! je vais lui écrire !
Але та сама гордість, що й на початку сторінки, мене стримала.
Et puis la même fierté qu’au haut de la page m’a retenue.
Нізащо в світі не хотіла б, щоб він подумав, ніби я прагну вийти за нього заміж.
Je ne voudrais pour rien au monde qu’il pensât que je désire l’épouser.
Усі ці сумніви, всі ці думки боляче ранять мене. І хто знає — чи Антонеллі не написав би те саме, і навіть більше, якби вів щоденника? Втішаймося цією думкою. Якби я могла побачити його хоч на годину, я б так добре говорила з ним, сказала б стільки всього, що мала б йому сказати. Але я побачу його лише через три місяці — і тоді, можливо, я вже не буду йому потрібна або ж сама перестану ним цікавитися.
Tous ces doutes, toutes ces pensées, me blessent. Et qui sait si Antonelli n’aurait pas dit tout autant, et plus même, s’il écrivait son journal ? Consolons-nous par cette idée. Si je pouvais le voir pour une heure seulement je lui parlerais si bien, je dirais tant de choses que j’aurais dû lui dire. Mais je ne le reverrai que dans trois mois, il ne voudra peut-être plus de moi alors, ou je ne m’intéresserai plus à lui.
Так воно буває у цьому світі.
C’est comme cela dans ce monde.
Розумієте, я звикла до думки, що я — майже королева... Я шукаю, я втрачаю терпіння, а я навіть не..., я — ніщо!
C’est que, voyez-vous, je me suis faite à l’idée d’être une quasi-reine... je cherche et je m’impatiente, et je ne suis même pas..., je ne suis rien !
Примітки
Ребу — знаменита паризька капелюшниця, яка шила для імператриці Євгенії Монтихо; Кароліна — відома паризька кравчиня. ↩
Фр. Le Bois — Булонський ліс; місце прогулянок паризького вищого товариства. ↩
«Той» — Наполеон I. ↩
Фр. Landau — чотириколісна закрита карета зі складаним верхом, названа на честь німецького міста Ландау. ↩
Фр. Panier — невеликий легкий екіпаж; буквально «кошик». ↩
Герцог Монпансьє — Антуан Орлеанський, син короля Луї-Філіппа; через дружину повʼязаний з іспанським королівським домом. ↩
Королева Ізабелла — Ізабелла II, скинута королева Іспанії (1868), що жила у паризькому вигнанні. ↩