Пʼятниця, 23 червня 1876

Герой роману зветься Пʼєтруччо, але Ірена його не любить — вона любить Леоне, ліберала, і він відповідає їй взаємністю. Пʼєтро, граф Клементі, небіж кардинала, що раніше змушував народ волати, а тепер уже нічого не важить під батьківським правлінням Пія IX (Мастаї Ферретті). Пʼєтро, кажу я, вдає ліберала — безперечно, щоб зрадити, бо він, я в цьому певна, — причина нещасть, що мають навалитися на Ірену, її нареченого, її брата тощо... і насамперед — на Італію.
Леоне каже, що любить Італію більше, ніж Ірену: «Італія передусім — понад тебе саму». Ось що казав мені мій власний друг — і це навіть гнівило мене.
— Я кохаю вас, — казав він, — я кохаю тільки вас, я вбʼю себе, якщо ви накажете, але перед вами — Італія! Якщо буде війна — я вас полишу; якщо я знадоблюся батьківщині — я пожертвую собою і пожертвую їй усім. — Перед мною Італія? — вигукувала я. — Так, передусім — Бог і батьківщина. — О!
Тоді він мені навіть не відповідав і, звівши очі невідомо куди, захоплювався, говорячи про свою батьківщину. Єдиний спосіб не сказитися — злитися з чоловіком в одне і почати любити цю батьківщину, як він. О, чоловіки! Вони це говорять лише з марнославства, з удавання — це лише поза! Я б дуже хотіла бачити чоловіка, поставленого між батьківщиною і коханою жінкою — справді коханою, — і подивитися, кого б він вибрав, якби на нього ніхто не дивився.
Коли всі їхали на вокзал проводжати Бібі, мені спало на думку поїхати теж — пококетувати, бо там завжди є хтось, хто приїжджає чи відʼїжджає. Було дуже спекотно; я вдягнула жовті черевики в стилі Людовіка XIV, спідницю з вишитою облямівкою і бурнус-«бедуїн», накинутий на туніський манер, — тобто рукою, перекиненою поверх капюшона, що звисає у вигляді довгої кишені під пахвою. Вигляд у мене був дуже незвичайний, але дуже гарний.
Потім я читала, потім плакала... дивлячись на портрет... Як! Я зволяю любити його, дивитись на нього, бажати його — а він цього не відчуває, і це не доводить його до шаленого щастя, і він не любить мене достатньо, щоб перевернути все догори дном або розбити лоб об стіну!
Знаєте, наскільки Антонеллі тримають своїх дітей у вузді, — а проте в Римі кажуть, що саме вони й дають найбільше свободи. Все це лише виправдання для того, щоб сказати мені: через чотири місяці я поїду до Рима.
І тоді... якщо він мене ще любить, я поводитимуся зовсім інакше. Мені нема кого щадити, і я хочу помститися священикам — не так, як хотіла помститися братові Емілю, — не по-дівчачому, а так, як личить мститися: тобто покарати римських священиків. Я не докорятиму, але розжаліюся над його становищем, скривджу його своїм співчуттям; водночас говоритиму про Італію, про Батьківщину, про майбутню велич цієї молодої країни, якій, щоб процвітати, потрібні єдність і спокій. Король — її голова; конституція — її запорука. Король потребує доброї волі, і передусім — майбутнє правління: принц Умберто, принцеса Марґеріта — ця принцеса, якою захоплюються, — така добра, така граціозна, — їй потрібне оточення справді відданих людей. Незабаром двір буде досить міцним, щоб не потребувати нікого; але наразі він не вкорінений у Римі, і того, хто б перейшов зараз до двору, — особливо якщо це людина значна родиною або звʼязками зі старим режимом, — прийняли б з розкритими обіймами й обсипали б милостями.
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Гарна помста! Священики були б у захваті, хоч для годиться й скривилися б.
І як, певно, пишаєшся, служачи такій королеві, як Марґеріта, — ліберальній, гідній, щедрій і чарівній. — Бути камергером принцеси Марґеріти! — неодмінно вигукнув би Пʼєтро, як він вигукував стільки разів, розповідаючи про свої переслідування.
— І, — сказав він одного дня на Пінчо, якраз у день скачок, — мені легко буде стати ним. Матимуть за велике щастя прийняти небожа сучасного Рішельє. Тільки ви розумієте — не відразу, бо я завжди надто погано поводився, і після місяця доброї поведінки не повірять у моє навернення. Та й потім, я такий молодий; але з часом мені стане досить лише захотіти. Ви розумієте, я не вихваляюся, мадам, — ви й самі добре бачите, як стоять справи; утім, все це завдяки моєму дядькові, — додавав він, сміючись.
Ви розумієте: людина, налаштована ось так, — людина, приваблена всім блискучим, збуджена всіма своїми ліберальними друзями, переслідувана й скручена священиками, стиснута батьками, — людина молода, легкозаймиста, дуже честолюбна, трохи лицемірна, навіть фальшива, — ви розумієте: мені не важко буде підштовхнути таку людину туди, куди вона сама тільки й мріє потрапити. До того ж, якщо він не вибере цей шлях — він досить розсудливий і глибокий, щоб вчинити ще краще, тобто піти в священики й успадкувати кардинала. Але ні: він занадто любить галасливе й широке життя для цього — він вибере перший шлях, до якого я його підштовхну... якщо він мене ще любить. Якщо не любить — зробімо вигляд, що я нічого не казала.
Коли я читаю про революції, змови, таємні товариства, інтриги — я стаю зовсім іншою; я хотіла б діяти! Яка шкода, що я не народилася на десять років раніше — я могла б бути свідком остаточного обʼєднання Італії. Французька революція надто далека, та й то була справа безбожна, кривава, проклята. Росія нічим не цікава; змовлятися проти Імператора — та годі вже! Це була б загибель країни. А те, що щойно сталося в Італії, — тобто приєднання Рима, а до того — обʼєднання інших держав, — це велика й шляхетна справа, і людина була б більш ніж щаслива, борючись за таку справу.
А це минуло — і мені більше нема чого робити. Було б багато чого робити, якби таких людей, як я, було багато; можна було б боротися проти цієї шляхетної справи, вигнати короля з Рима і відбудувати папський престол, примусивши захоплений натовп співати гімни Господу. Поринути у побожність, звеличити Понтифіка і знову зробити його Царем царів!
Слухайте, мені хочеться запропонувати себе на службу Святій Справі. Та що ж, хіба не чинили більших безглуздостей, ніж ця? Дурніші за мене наживали статки. Нічого особливого в мені немає — ні статку, ні імені. Достатньо багата, достатньо красива, достатньо розумна, достатньо художниця, достатньо музикантка. Таких багато, і нікому вони не цікаві. Щоправда, живопис обіцяє багато — подумати тільки: я малюю від січня, лише пʼять місяців, та ще й з якими перервами! Каторбінський дав мені загалом тридцять чотири уроки. А ще є спів. Але передусім подумаймо про те, щоб пристойно влаштуватися у світі. Від цього залежить мій спокій, а зі спокійним духом я можу зробити чимало. О! Я відчуваю в собі честолюбство. Це ж не може бути даремно!
Ну й ну! Цей роман мені догоджає. Там призначають побачення на сходах. Як я.
Я вже лягла спати, коли мені спало на думку: якби він справді любив мене — він міг би все ж таки написати. За найменшої трудності він від мене відмовився. Ненавидіти його — вже досить; треба ще й зневажати?

Примітки

Pietruccio — італійський зменшувальний від Pietro, «маленький Пʼєтро». Збіг імені з Пʼєтро Антонеллі не міг не впасти Марі в око. ↩
Родове імʼя папи Пія IX було Джованні Марія Мастаї Ферретті (1792–1878). На той час він іще правив, хоч і був тяжко хворий. ↩
Черевики в стилі Людовіка XIV: на підборах, з пряжкою або декоративним елементом — модне відродження стилю, популярне у 1870-х. ↩
В оригіналі італійською: «Patria» — священний термін Рисорджименто, італійська «Вітчизна». ↩
Кронпринц Умберто (згодом король Умберто I, правив 1878–1900) і принцеса Марґеріта Савойська (згодом королева Марґеріта), яка була надзвичайно популярна в Італії. ↩
Пінчо — громадський сад на Пінчіанському пагорбі в Римі, модне місце для прогулянок. Марі та Пʼєтро зустрічалися там під час її візитів до Рима. ↩
Кардинала Джакомо Антонеллі (1806–1876), дядька Пʼєтро й могутнього державного секретаря папи Пія IX, часто порівнювали з кардиналом Рішельє за його політичну владу. ↩
Рисорджименто — рух за обʼєднання Італії — завершилось у вересні 1870 р., коли італійські війська приєднали Рим, поклавши край світській владі Папи. Марі народилась 1858 р., тож мала б дванадцять років; «на десять років раніше» — наближено. ↩
В оригіналі французькою: «Bigre». ↩