Четвер, 22 червня 1876

Цікаво, чи тітка розповіла мамі про мою вчорашню вихватку.
Щоразу я думаю, що з цим покінчено і я більше не думатиму, — і думаю, думаю про цей проклятий скандал!
Я з живим інтересом читаю один англійський роман: Mademoiselle Mari. Дія відбувається в 46-му році, йдеться про Пія IX, який ще не був папою, і про політику. А любовна історія починається точнісінько як моя. Театр і погляди молодого графа, небожа монсеньйора, якого ніколи не бачать удень, так що його приймають за міраж. Тільки героїня інша: бідна сирітка шістнадцяти років, яка помирала з голоду зі своїм хворим братом, поки її не прийняла до себе багата англійська вдова. На мене вона схожа лише голосом і бажанням стати співачкою. У цій книжці йдеться про Рим, про його вілли, про кампанью... і серце моє бʼється, я підводжуся схвильована і вигукую, що немає нічого величнішого, нічого поетичнішого у своїй дивності, нічого розкішнішого, ніж Рим.
Я глузувала, коли мені вихваляли Італію, і дивувалася, чому роблять стільки галасу через цю країну і чому говорять про неї як про щось особливе. Та це ж правда! Там інакше дихається. Там інше життя — вільне, фантастичне, широке, шалене й томливе, палке й ніжне, як її сонце, її небо, її кампанья. Тому я злітаю на своїх поетичних крилах (іноді я поетка цілком, а майже завжди — хоч якоюсь своєю стороною) і готова вигукнути разом з Міньйон: «Італіє! Небесний краю! Сонце благодатне...»
Ви скажете мені, що Італія мені подобається, бо я люблю в Італії — ні: коли я їхала до Флоренції і приїхала до Генуї, я закохалася в неї «з першого погляду». Я люблю Ніццу, але Ніцца — це Італія... в масці.
Знаєте, Джирофла підійшов учора до мами в Монако зі всілякими чемностями, вибачаючись за те, що ще не завітав. Тітка поїхала до Монако ввечері, і обидві мої матері насолоджувалися товариством цього чарівного зухвальця, а також Лоренті і пана Лакруа, банкіра, якого нещодавно представили. Вони кажуть мені, що Джирофла поблід, ніс уже не такий гострий, взагалі покращав — «гарний хлопець, гарний, гарний, як картинка, і блідий». Вони сподіваються, що він мене розрадить. Я знаю, що він гарний, але не це мене обходить.
Я вийшла — мала примху задовольнити, бажання побачити Ґотьє. Я зійшла з екіпажа і пішла з Коліньйон пішки; проходячи повз купальню Жоржа, зупинилася поговорити зі старою і подивитися, що є на пляжі. Ґотьє, обернувшись, вклонився мені і знову сів, думаючи, що я зійду й займу місце серед цих людей, як торік; але я задовольнилась тим, що подивилась з набережної, і знову сіла в екіпаж, задоволена, що побачила Ґотьє.
Я в жахливому настрої; я не дозволяла собі нічого говорити матерям — але, замість стримуватися, я даю собі волю, щоб вони знали, що я більше не можу. Після вечері, досить грубо, я сказала, що знову виходжу, і мене возили годину, а я жодного разу не розкрила рота.
Генерал приходить; я з ним розмовляю і навіть сміюся — на задоволення обох моїх матерів. Чи памʼятаєте — він ворожив мені ще до Рима і передбачив, що матиму справу з духовенством, навіть із кардиналами, і що я ледве не вийду заміж... за кардинала, — додав він зі сміхом.
Сьогодні ввечері він знову розклав карти, і справді змалював мені весь стан мого духу. Я багато думаю про одного добродія, який думає про мене ще більше, але якого переслідують найжахливіші невдачі на землі. До того ж цей добродій має маленьку дівчинку, і не знає, що з нею робити. Ось що дивно... а хто знає? Я неодмінно отримаю листа і якийсь подарунок, які мене скривдять, здивують, викличуть у мене злість і хвилювання. Це прийде від згаданого добродія. Вирішальна зміна ще далеко від мене, я не матиму щастя ні для духу, ні для серця, але стану дуже багатою.
— Тепер, кажу я, хто ж цей добродій? Генерале, розкладіть-но карти для цього короля — і тоді я побачу. — Думайте про кого хочете, — сказав він. Я думала щосили. Ну ось! Виявляється, якась блондинка, яка займає всі його думки, завдає йому горя, тривог, неприємностей. Вона з ним погано поводиться, — каже генерал, — він боїться, що вона утне йому... якусь штуку. — Майбутня герцогиня, це ви. Він каже це тому, що нічого не знає; але справжнє пояснення цих поганих чорних карт — те, що через мене він має неприємності. Ах! Тим краще!
— Є двоє старих, каже Бібі, що переслідують його, і ще двоє добродіїв; особливо один блондин, що завдасть йому чимало клопоту. І саме цей блондин найнебезпечніший для вас у майбутньому: він поводитиметься як чужий, дражнитиме вас своєю байдужістю і завдасть вам болю. Що ж до другого — того, для кого карти, — він приречений на невдачі й прикрощі; це ви погано з ним поводитеся. Ось — подарунок і лист, що спричинять вам це хвилювання; вони від нього; він нерішучий, не знає, чи писати. Але думки його, якщо не він сам, вже в дорозі — разом із листом і подарунком, які ви неодмінно отримаєте; дивіться — вже втретє це підтверджується. Може, він і сам приїде. Він багато розʼїжджає, він кинеться вас шукати — і ви не будете з ним злою.
Ще б пак, думала я, якби він тільки приїхав! Хай приїде — і я не скажу йому жодного поганого слова, і він знайде мене цілком своєю, зовсім своєю. — До того ж, продовжував генерал, для нього це скінчиться щасливим шлюбом, і маленька дівчинка зникла, дивіться. — Підсумуймо, генерале. — Отже, для вас є цей лист і посилка, які ви невдовзі й неодмінно отримаєте. Мені цікаво буде побачити, чи справдиться; карти так наполегливо кажуть, — і ще багато, багато грошей. — Це дуже добре.
— Щодо добродія — він приречений на нещастя, але скінчиться не надто погано; проте — велика туга. До того ж той, для кого я щойно розклав карти, — той самий, хто завжди замішаний у ваші справи, бо карти однакові для обох. Для вас більше доброго, ніж іншого; ви будете дуже щасливі, але досконалого щастя в цьому світі немає, і ваше матиме підкладку дещо сумну, дещо сіру.
Треба мати неспокійний розум, щоб вірити картам! Бібі завтра їде до Віші. Цей лист, цей подарунок, що мене скривдять, — генерал сказав «скривдять»? Це в дорозі, це станеться. О коли ж?!
викреслено[Чотири рядки закреслено]
Ну що ж! Герой роману — папістська каналія! Дедалі цікавіше. Він надсилає букети — через покоївку, — і всі ці інтриги, і всі ці манери, що так мене дивували, — от, виявляється, в Римі так прийнято! Я нічого про це не знала; це книжка навчає мене римським звичаям. Театральні вечори, ті погляди, кохання і шлюби — все відбувається саме так. А потім їдуть услід у екіпажі, приходять під вікно... такий там звичай.
І я згадую Рим, я обожнюю Рим. Римське життя створено для живої й романтичної уяви, як моя, для художнього — себто химерного — характеру, як мій. І я не в Римі, і я не буду в Римі! І цей чоловік мене не любить! Ось найбільший страх!
Ця книжка нагадує мені про те, що я забула. Безмежна влада, суто східний деспотизм батьків у Римі. Навіть сильні поступаються, — тим паче поступиться слабкий чоловік, як Антонеллі, як Пʼєтро. Цей страх відпадає — що він мене не любить; тоді я повертаюся до того, що казала вчора. Причина всього — наше життя!
О, зрозумійте ж мою лють! Я можу без сорому гніватися! Це не Пʼєтро мене покидає — це наша репутація, репутація моїх... тих, хто є моєю сімʼєю, — розлучає нас.
Дедалі більш романтично, але жахливо! О! Я волію це, ніж обман і підступність.
Я волію дивитися на нього як на істоту слабку, підкорену й пригнічену. Так я не зневажаю його; я почуваюся вдвічі сильнішою перед його слабкістю — і люблю його... краще, ніжніше, з якоюсь лагідною поблажливістю, з сумним співчуттям, з долею того ніжного почуття, яке мати відчуває до хворої дитини.
Але, заради Бога, хай він не намагається здаватися кимось іншим; хай не напускає на себе переможного вигляду; та й не може він напоказ виставляти своє злиденне становище — він гордий. І найменший доказ незалежності з його боку кинув би мене в прірву люті.
Тим часом він виходить у світ, розважається... О! Все, все, все, що завгодно; хай він буде і робить що завгодно — аби любив мене, аби не мав іншої думки, крім мене. Але в нього навіть немає снаги любити; він пристрасний, як італієць, — любить, коли бачить, а потім!...
Ні, бачите — мені не щастить у коханні. Коли я готова полюбити по-справжньому, віддати всю свою душу, — я знаходжу лише привиди або людей без характеру; я хотіла б бути безкорисливою, я шукаю підтримки, опори, чогось, що надало б мужності й сили моєму коханню, — тобто кохання рівного моєму або більшого, — і не знаходжу нічого! І опора гнеться під моєю рукою...
Тоді я випростуюсь на всю свою висоту, зневажаю весь світ, заперечую кохання таким, яким його описують, — бачу лише корисливість або тваринність. Тоді я почуваюся єдиною великою й сильною — і самотньою, самотньою, як Бог; та Бог є Бог, а я — нікчемна матеріальна істота, і часами я розумію всю безвихідь цієї моральної самотності, весь смуток цієї прихованої й марної вищості.
Тоді мені здається, що мені нічого робити в цьому світі, хіба що залишити імʼя нащадкам. Я не знаходжу нічого спільного між собою і моїми ближніми. Ні в ідеях, ні в принципах, ні в дружбі, ні в коханні. Та все ж мають бути порядні люди, шляхетні прагнення, чесні серця. На жаль, вони рідкісні, а я бачу так мало людей, що цілком природно — жодного не зустрічаю.
Шляхетні прагнення, чесні серця? Ось що не вʼяжеться з марнославством. Моє марнославство хоче величі, хоч би якою вона була; до того ж справжня велич, хоч би яка вона була, — завжди гідна поваги; і у великих справах маленькі докори сумління й маленькі чесні слабкості — лише смішні й гідні зневаги.
Кожна людина повинна шукати влади — і хай дістанеться вона їй через заслугу, через хитрість або навіть... через галантність, — байдуже. Слід бажати бути могутнім, хоча б лише для того, щоб більше не кривити душею і діяти чесно, нічого не боячись, — і от, щоб поважати свої маленькі докори сумління й маленькі чесні слабкості. На початку ними жертвують — але лише для того, щоб дійти до стану, коли більше не потрібно ними жертвувати.
Я поважаю великих шахраїв, — бо більшість із них стали такими лише для того, щоб досягти стану, коли більше не треба вчиняти підлостей, будучи вільними, могутніми, великими. Ось вам софізми, утопії, парадокси, скажете ви. Нічого подібного, любі мої, — моя думка, і все.
А якщо, щоб остаточно відлучити його від мене, його одружать? Ах, ха! Я не коментую. Мені спало це на думку — і я піду молитися Богу, щоб Він відвів від мене цей біль.

Примітки

Назва англійського роману, який читає Марі (у неї — французькою): «Мадемуазель Марі». ↩
В оригіналі італійською: «campagna» — римська Кампанья (рівнина навколо Рима). ↩
В оригіналі італійською: «Italia ! Reggio del ciel ! « sol beato...». Міньйон, героїня опери Амбруаза Тома «Міньйон» (1866), тужить за Італією в арії «Connais-tu le pays où fleurit lʼoranger ?»; італійських слів, які цитує Марі, не віднайдено. ↩
Girofla — Маріїне прізвисько для Еміля дʼОдіффре, взяте з оперети Лекока «Жирофле-Жирофла» (1874); зірочка — позначка друкованого видання, яка відсилає читача до його покажчика прізвиськ. ↩