18–19 червня 1876

Зараз друга ночі, я не знаходжу собі місця... послухайте — оскільки я кажу все, не обурюйтесь. Одну мить я подумала, що... добре, я зупиняюсь. Ви й так розумієте. Я вірила в це лише одну мить, бо... бо я бажаю не когось... Антонеллі, а саме Антонеллі.
Чому знову ця ганьба! Чому раніше ніколи не було так? Чи раптом це те, що називають коханням?
Я думала, що кохаю, — але обходилась без того, кого гадала любити, сумувала за ним, трохи нудьгувала — ось і все. Виключмо завжди герцога — котрий за своїм становищем і статком майже рівний королю, — виключмо його. Він вище за все це.
Я думаю — і не можу записати того, що думаю.
Ні, послухайте ж — чи це було б справжнє кохання? Тоді воно дуже погано обрало місце. Його не обирають за бажанням.
Послухайте — я не володію собою, я вже не думаю, я...
Ніколи не було так! Я думаю про нього, хочу бачити його... Я вже не живу. О! це дуже дивно, дуже дивно.
Боже мій, освітіть мій розум.
О! peccato — я думаю, що... що я кохаю його. Ні, ні, ні! Ах! зачекайте — це ж серйозна річ, яку треба сказати... І чому я казала це так часто, не турбуючись так, як цього вечора?.. Тому що цього вечора все інакше... Десять разів я кажу собі, що сплю, і десять разів ця невідома сила охоплює мене, і я змушена визнати, що це не як раніше, що це дивно.
Саме зараз я ще кричу «ні» — і за мить закричу «так».
Ось уже три дні, як я бачу — наче в дзеркалі — всі обставини нашого знайомства з тим хлопцем.
Я... я знаю лише, що це зовсім нове. Тому я не хочу оголошувати таке навмання. Я ще нічого не кажу, але... це дуже надзвичайно.
[примітка]
Ледь написала — і вже готова кричати, що це неправда!
Всі ці речі, що здавались мені дивними, здавались такими лише тому, що це було вперше або вдруге. Тепер я звикла до цих дурниць.
Я не можу пояснити цей стан; кажуть, що коли починаєш по-справжньому любити — буває так... Відчуваєш себе зовсім новою... Ах! Я витрачаю три чверті години, щоб написати сторінку.
О! це справді...... дивно.
---
Я пишу про вчора. Вчора був великий день для пана Шоколя [СЛОВА ЗАКРЕСЛЕНО], який прийняв перше причастя. Він отримав п'ятдесят франків і годинник із заводом на ланцюжку. Шоколь ходить із розстебнутою курткою, кидаючи на Тріфона торжествуючі погляди — бо Тріфон дорослий чоловік і не має годинника, продавши свій, щоб грати. Амбруаз, Фелікс, Марі, Анна, Тріфон [СЛОВА ЗАКРЕСЛЕНО] і кухар йому заздрять; Амелі ще не має права — і Шоколь торжествує. Шоколь — щаслива людина. Я остаточно прив'язую його до своєї особи.
Ми вийшли подивитися на процесії; у процесії Сен-Етьєн ішов Шоколь — з найтовстішою свічкою, яка тільки є. На концерті ми бачимо Хасфорда — і я повертаюся стомлена. Навіть Ґалули немає!
Я була стомлена й сумна, готуючись з'їсти полуниці зі збитими вершками, як раптом оголосили графа Лоренті — я не встигла сказати «ні», як він вже входив; я мала вигляд гірший, ніж у пеньюарі, й з геть розпущеним волоссям. Я відчинила вікно й стрибнула в сад. Він побачив лише дві ноги й кінець білого шлейфу.
Я побігла надіти свою сукню-олімп, яка ще гарніша без корсета; щодо зачіски — вона незмінна: волосся навколо голови й два великі локони, природно завиті спереду, — як у Капітолійської Венери.
Говорили про Саетоне. Мене змусили співати.
О півночі я піднялася до себе, і Діна прийшла вечеряти зі мною, поки Амалія розповідала історії. Ця дівчина запевняє, що у світі немає чоловіків, які б любили з такою постійністю, ідолопоклонством і повагою, як римляни.
Ви легко погодитесь, що я знаходила це надзвичайно цікавим. До речі, залишившись сама, я спочатку зачинила двері, потім відкрила комод і взяла портрет.
Це дедалі дивніше: я не можу відірватися від нього; ці такі ніжні й глибокі очі притягували мене нездоланно, і зрештою я притиснула до цього зображення закохані й тремтячі уста — з такою любов'ю і пристрастю, як ніколи, ніколи не наважувалась поцілувати його так; я боялась, — може, тому він і не зрозумів того, що я відчувала. Портрет здався мені живим; я дивилась на нього, відкинувшись у кріслі, захоплена, сп'яніла від кохання... Потім я заплющила очі, щоб перейти в інше життя: я добре знала, що не зможу написати жодного слова. Дві години, що вибив баштовий годинник, розбудили мене від цього екстазу.
[примітка]
Мої добрі друзі, засвойте раз і назавжди: коли кохаєш по-справжньому, не міняєшся залежно від погоди, години чи настрою.
На що ж тоді воля, симпатія, якщо я не можу притягнути його до себе! Невже він забув про мене! Як — це він любив, і це він забуває, покидає! О! але — якщо б він кохав, йому достатньо було б написати. О! Він весь час мене обманював! І, шалена від гніву, невпевненості й кохання, я впала на коліна перед своїм ліжком, звертаючись до Бога, з чотками в руках: я покладу шістдесят поклонів, як у Римі, я буду молитись... Але на п'ятому разі я різко зупинилась: чого я прошу Бога? Щоб Він повернув мені Антонеллі? Навіщо? Чи кохаю я його достатньо, щоб пожертвувати заради нього своїми майбутніми марнославними мріями? Ні, але... Ні, треба відповідати правду. Чи кохаю я його достатньо, щоб бути його дружиною й відмовитися від своїх планів? Ні. Тоді навіщо? Для забави? Щоб задовольнити примху? Я можу палко бажати його — але не повинна просити про це Бога. Бог покарав би мене. А моє самолюбство? Все одно — з цієї хвилини я вже не можу молитися. Я мала перед очима Євангеліє: «буде дано вам за вірою вашою». Так — Бог дав би, бо я вірила, але я сама не наважувалась просити. Я відчувала себе несправедливою і водночас страждала — але не могла більше молитись; і, простершись на килимі, я перебувала в стані морального й фізичного отупіння, що жахливо розбивало мене, знищувало.
Я лягла після того, як довго дивилась на спокусливий портрет.
Я бачила його уві сні всю ніч. Раніше — лише ввечері; сьогодні — вже з ранку; я сиділа в їдальні й крізь стіни та дерево комода бачила портрет у його шухляді.
Навіщо займатися цим? Навіщо говорити про кохання? Чому не жити спокійно? О! але я не можу, я вже не живу, я нічого не можу робити. О! біда над бідами! Я знищуюся тут, поки він там розважається!
Він ніколи мене не кохав — це була лише... тваринність! О! І це я кохаю його, це я так принижуюсь.
Це справжнє кохання чи уява? Самотність, нудьга, спогад про його палкі слова... — без сумніву, воно. Та й я заперечую кохання як серйозне почуття, яке зупиняє всі думки, всі дії, поглинає всі здатності, затьмарює всі радощі. Я зазнаю його впливу тому, що я сама, нудьгую, сумна. О! якщо це продовжиться в дорозі й у Росії — може, я й повірю, але так... Ні, це ганебно і..., до речі, цього немає.
Яка ймовірність, що я кохаю саме того, хто кохав мене і від кого я лише страждала... А якщо від першої хвилини я його любила? Я не відчувала цього, бо він мене ніколи не мучив — він одразу здався... Ось чому я не розуміла.
То це і є кохання? Ні, я не знаю — це лише ідея, розпалена уява. Побачимо, побачимо. Я б призналась у цьому, якби він дав мені час бажати його, — але ні, він відразу освідчився. Тож навіть якщо я зараз кохаю його — я не впевнена, бо є образа, тривога, самолюбство, гнів.
Я нічого не розумію з того, що пишу. Я сама не своя. Треба їхати.
О! я не довіряю собі. Я так часто помилялась — Одіффре, Торлонія, хто ще? Я боюсь помилитись знову. Та й хто примушує мене зізнаватись?
І в чому зізнаватись? Дурниця, дурниця — все як завжди, як раніше. Але ніколи я не відчувала нічого подібного... Гарна справа — я навіть не встигла, мені лише сімнадцять. Ні... до речі, я не розумію того, що кажу, а перо пише так погано, що це тортури.
«Amor otiosae causa sollicitudinis», — каже Публій Сір, тобто кохання — це предмет ледачої тривоги. Я б воліла перекласти так: кохання — це тривога, спричинена ледарством.
Сір каже багато дурниць, але ось дещо справжнє: «Amans ita ut fax agitando ardescit magis». Закоханий — як смолоскип: чим більше трясти, тим сильніше горить.
Сьогодні вранці я взяла всі відповідні коштовності мами й прикрасила себе ними. Діаманти, перли, смарагди, намисто із сибірських самазів, корали, лазурит, товсті золоті ланцюги. Я перенесла все це до себе й зайнялась до обіду приміркою суконь та фантастичним драпіруванням у золотопарчеві тканини, куплені в Бен Садума, — так що генерал прийшов, а я не зійшла його прийняти.
Коліньйон — дивна особа. Невже вона надумала тепер дутися на всіх!
Ольга пише мені листа, сповненого Бібі. Я їй не відповім.
Фостер теж пише.
Лише Антонеллі не пише. Та й я сподіваюсь, що вже не чекаю від нього листа.
Отже, так? Отже, все? Отже, ось чого варте кохання? Отже — я обманута... і скомпрометована.
Ні становища у світі, ні можливості його здобути!
Зараз друга ночі, я не сплю — і навіщо? Щоб дивитися на портрет.
Та й послухайте — хто штовхає мене думати про всі ці дурниці? Житимемо спокійно і думаймо про Росію.
Отже, мушу мовчати й забути Антонеллі! Не чоловіка — а пригоду. Житимемо, не думаючи про... про кохання. Але тоді чому з ранку думати лише про вечір, коли сама й вільна дивитися на те італійське обличчя й мріяти!
Ні, ось так. Ні про що не думаймо, не ходімо назустріч... дияволу. Якщо він прийде — терпімо його, якщо не можемо прогнати; але, Боже ради, не йдімо йому назустріч.
Добре. Але я так звикла мати завжди диявола в голові, що не можу його позбутися.
Ах! послухайте — ви думаєте, так легко ковтати образи, подібні до цієї. Добре, це образа; але це не причина вигадувати собі кохання... Безділля — що ж тут вдієш? Фе! Ганьба! Безділля!
Та й справді — про що ж ви хочете, щоб думала дівчина мого віку! Про те, щоб жити так, як хочеться. Так, це головне, але не можна... думаєш і про те, що забавляє, — а мене забавляє кохання, і я про нього думаю, — ну й гаразд!
І мене зневажають! І ніхто мене не кохає!
Виїжджати у світ — ось що головне. Коли я стану як усі, більше не наважаться мене ображати. Так, це загалом, — але зокрема є Антонеллі.
Ах! Боже! Дайте мені знати правду!
А ось я уявляю, що його замкнули. Що дивного. Хіба він не розповідав, що після виходу з монастиря за ним весь час ходили два агенти батька?
Але навіщо його замикати? Бо не хочуть, щоб він мене любив? Бо брати не хочуть, щоб молодший, одружившись, захопив прихильність батька й кардинала?
Хто знає?
Адже зрештою — не може ж він був весь час брехати? Він нічого б не сказав батькам, а ті, відповідно, не зробили б жодного кроку. Я повторюю це вже всоте.
О таємниця — бо я вперто бачу таємницю в усьому цьому.
Невже я не можу повірити, що відповіді з Ніцци виявились незадовільними, і ці прокляті попи заборонили йому кохати мене — а він їх послухався?
І проте це найімовірніше. То що ж це за кохання, що за чоловік?
Він думав через шлюб звільнитися від гніту своєї сім'ї — так, він мені це казав.
О! як мені не терпиться поїхати, струснути з себе все, скінчити з цим жалюгідним існуванням. «Es soda mords numini, vita ingla-ris». Знову П. Сір. О. Так, це правда. Життя непомітне, без блиску й без заслуг — гірше за смерть.
Так, це саме таке життя дає мені дурні думки. Кохати — чудово. Але кохати тих, хто тебе не любить і робить тобі капості! Кохати чоловіка, якого я не любила, коли він кохав мене, — кохати його, коли він так поводиться зі мною!
І — хто знає — може, я любила його весь час.
Марні міркування, втрата часу, чорнила й паперу.

Примітки

Іт.: peccato — «шкода», «який жаль» (вигук).
Шоколь (Chocolat), Тріфон, Амбруаз, Амелі тощо — члени домашньої прислуги. «Шоколь» — прізвисько, імовірно темношкірого молодого слуги. Тон Марі лагідний і власницький.
Капітолійська Венера — мармурова статуя в Капітолійських музеях у Римі, відома струмливим волоссям. Самопорівняння Марі з богинею відображає її захоплення Римом.
Вільний переказ Євангелія від Матвія 9:29: «За вірою вашою нехай буде вам».
Лат.: «Закоханий, мов смолоскип: що більше ним рухати, то яскравіше він горить» — сентенція Публія Сіра.
Лат. (спотворено в рукописі): приблизно «Краще померти, ніж жити без слави» — сентенція Публія Сіра; точна форма непевна.