❦
Vendredi 16 juin 1876J’ai oublié de dire que hier a été célébré le mariage de Lacroix avec Saetone, qui avait pour témoins M. Guiglia et M. Émile d’Audiffret [sic].
Аби тільки вони були щасливі!
Pourvu qu’ils soient heureux !
— Ти вчора дуже пізно лягла, — каже мені мама.
— Tu t’es couchée bien tard hier, me dit maman.
— Так, як щодня.
— Oui, comme tous les jours.
— Ти себе вбʼєш.
— Tu te tueras.
— Мені байдуже.
— Ça m’est égal.
— Коли їдеш? — питає дідусь.
— Quand pars-tu ? demanda grand-papa.
— О! скоро; я пробуду десять днів у Парижі.
— Oh ! bientôt, je resterai dix jours à Paris.
— Потрібні гроші, — каже тітка.
— Il faut de l’argent, dit ma tante.
— Небагато; мені потрібні лише одна-дві сукні.
— Pas beaucoup, j’ai besoin d’une ou deux robes seulement.
— Це замало, — каже дідусь, який дбає про те, щоб показати мене добре одягненою в Росії.
— C’est trop peu, dit grand-papa, jaloux de me montrer bien fournie en Russie.
— Ні, дідусю, у мене багато суконь, пошитих для Рима; але оскільки в Римі я нікуди не їздила, сукні залишились у скринях.
— Non, papa, j’ai beaucoup de robes que je me suis faites pour Rome, mais comme à Rome je ne suis allée nulle part, les robes sont restées dans les coffres.
Цього виявилося достатньо: мама заплакала, і коли ми залишились самі — першою заговорила зі мною про неприємне, плачучи й жаліючись на свого чоловіка та Тютчевих, які переслідують її й зводять на неї найжахливіші наклепи. І люди вірять охоче. Пан Тютчев — маршал дворянства, сам великий пан. А моя мати — ніхто.
J’en avais dit assez, maman se mit à pleurer et quand nous fûmes seules commença la première à me parler des choses désagréables, pleurant et se plaignant de son mari et des Tutcheff qui la poursuivent et racontent sur son compte les plus atroces noirceurs. Et on croit facilement. M. Tutcheff est maréchal de noblesse, et grand seigneur lui-même. Et ma mère n’est rien.
Я спочатку досить холодно сказала, що мені байдуже до її докорів, оскільки не я видала її заміж за мого батька. Але оскільки вона все плакала, я підійшла її обійняти, — і під тим поцілунком ховалась погана, егоїстична думка: показуючи себе покірною й доброю, я подвоювала її горе і, може, підштовхнула б до чогось.
Je dis d’abord d’un ton assez froid que je n’avais que faire de ses reproches attendu que ce n’était pas moi qui l’avais mariée à mon père. Mais comme elle pleurait toujours j’allai l’embrasser et sous ce baiser se cachait une vilaine pensée égoïste, car en me montrant résignée et bonne je doublais son chagrin et l’amènerais peut-être à quelque chose.
— Я недостатньо багата, — казала вона, — щоб вражати й брати блиском, та й сама я — ніхто.
— Je ne suis pas assez riche, disait-elle, pour éblouir et prendre par l’éclat et je ne suis rien moi-même.
Вечір минув у суперечці про різницю між фаталізмом і вірою в Божу волю в усьому.
La soirée se passa à discuter sur la différence qu’il y a entre être fataliste et croire à la volonté de Dieu dans toutes choses.
Мама плутає одне з одним і доводить мене до нестями. «Все написано наперед»3. Ось фраза, якою вона виводить мене з себе. Якби все було написано наперед, були б лише доброчесні люди — бо Бог — засада Добра — не писав би життів, сповнених злочинів.
Maman confond les deux et m’exaspère. Tout est écrit d’avance. Voilà la phrase avec laquelle elle me pousse hors de moi. Si tout était écrit d’avance il n’y aurait eu que des hommes vertueux attendu que, Dieu étant le principe du Bien n’écrirait pas des vies pleines de crimes.
— Ні, — не відступала мама. — Якщо є злочини, то тому, що Бог хоче карати ними гріхи батьків.
— Non, s’obstinait maman, s’il y a des crimes c’est que Dieu veut punir par ces crimes les fautes des pères.
— Ет, пані, але Бог так само створив батьків, як і синів. Йому не було потреби наказувати злочини першим, щоб мати задоволення карати других.
— Hé, Madame, Dieu a aussi bien créé les pères que les fils. Il n’avait pas besoin d’ordonner des crimes aux premiers pour avoir le plaisir de punir les seconds.
— Святий Павло сказав, що жодна волосина не впаде без волі Божої.
— Saint Paul a dit que pas un cheveu ne tombe sans la volonté de Dieu.
— Погоджуюсь: я визнаю Волю Бога і схиляюся перед нею; але Воля не означає: «припис наперед». Якби все було написано наперед, не було б ні заслуги в чесноті, ні провини в злі — бо такою була б Воля Божа.
— D’accord, j’admets la Volonté de Dieu et m’incline devant elle, mais la Volonté ne veut pas dire : prescription d’avance. Si tout était écrit d’avance, il n’y aurait ni mérite dans la vertu ni faute dans le mal, puisque telle eut été la volonté Divine.
— Хоч би що ми робили — якщо щось має статися, воно станеться.
— Quoique nous fassions, si telle chose doit arriver elle arrivera.
— Але, пані, ми не знаємо, що має статися, — як же ми можемо щось робити за або проти?
— Mais, Madame, nous ne savons pas ce qui doit arriver, comment pouvons-nous donc faire quoique ce soit pour ou contre ?
Генерал намагався доводити це разом зі мною, але, бачачи, що це означає розбивати лоба об скелю, ми змінили тему — і вона зійшла на Рим і римлян.
Le général tâchait de prouver avec moi mais, voyant que c’était se briser le front contre un rocher, nous avons changé de conversation, et elle roula sur Rome et les Romains.
Я розповідала про хибне становище двору спочатку — коли до палацу запрошували дружин офіцерів і писали на картках, що парадний одяг обовʼязковий.4
Je racontais la fausse position de la cour au commencement, quand on invitait au palais les femmes des officiers et quand on écrivait sur les cartes que la toilette était de rigueur.
— Тепер, — кажу я, — краще; але до двору їздять всі, ще не перебирають.
— A présent, dis-je, cela va mieux, mais tout le monde va à la cour, on n’est pas encore difficile.
— І це весело? — питає Біховець.
— Et c’est amusant ? demanda Bihovetz.
— Кажуть.
— On dit.
— Ви ніколи не їздили?
— Vous n’êtes jamais allée ?
— Ніколи, мама завжди хворіла.
— Jamais, maman était toujours malade.
І я почервоніла — мама й тітка побачили цей румʼянець, і я була рада передати їм трохи свого страждання.
Et je rougis et mes mères ont vu cette rougeur et j’ai été heureuse de leur passer un peu de ma souffrance.
Після півгодинної розмови з Амалією5 я відпустила її і, піддавшись тій самій спокусі, що й учора, відчинила свій комод і дістала портрет Антонеллі — той, що він подарував тітці.
Après une demi-heure de causerie avec Amalia, je l’ai renvoyée et cédant à la même tentation que hier j’ouvris mon chiffonnier et en tirais le portrait d’Antonelli. Celui qu’il a donné à ma tante.
Я б не пішла його брати, якби Амалія, лестячи мені на всі лади й кажучи, що мене, певно, просять багато панів, не попросила показати їй портрети. Я показала їй пʼять-шість; побачивши кардинальчика*6, вона вигукнула, що я маю взяти саме цей.
Je n’aurais pas été le prendre si Amalia en me flattant de toutes les façons et en disant qu’il y avait sans doute bien des messieurs qui me demandaient, ne m’eût priée de lui montrer des portraits. Je lui en montrai cinq ou six, en apercevant celui du Cardinalino * elle s’écria que je devais prendre celui-là.
Тож, ледве залишившись сама, я негайно пішла взяти його... до рук.
Aussi, à peine seule, fus-je immédiatement à le prendre... en mains.
Дивно: я не могла відвести від нього очей, і, дивлячись знов і знов і знов, я наближала його так близько, що мої уста прилипли до цього картонного зображення — і той картон здався мені живим. Я відкинула його від себе й опустилась на коліна біля кушетки, ховаючи голову в руках.
C’est étrange, je ne pouvais en détacher les yeux et tout en le regardant encore et encore et encore je l’approchais si près que mes lèvres se collèrent sur cette image de carton et ce carton me parut vivant. Je le jetais loin de moi et m’agenouillai auprès de la chaise-longue en cachant ma tête dans mes bras.
Чи дивиться він хоча б на мій портрет? О! ні — навіщо дивитися на портрет, коли достатньо було написати!
Regarde-t-il mon portrait au moins ? Oh ! non, pourquoi regarder un portrait, quand on n’avait qu’à écrire !
І проте він мене не обманював. Але навіть у його ніжності було досить недбалості, щоб дати мені привід замислитися. Я хотіла більше поваги, більше боязкості, а понад усе — більше тривоги. Я тривожилася про те, де він, — він — ніколи. Він ніколи не..., ніколи, зрештою, не був таким, яким треба бути, коли по-справжньому кохаєш. Він робив це наче знічевʼя. Замість обурюватись поцілунками в руку — я посміхалася; замість відштовхнути його в останній вечір — я... я ледь не йшла йому назустріч.
Et pourtant il ne me trompait pas. Cependant il y avait dans sa tendresse même assez de nonchalance pour me faire rêver. J’aurais désiré plus de respect, plus de timidité, plus d’inquiétude surtout. Je m’inquiétais où il était, lui jamais. Jamais il ne..., jamais enfin il n’a été comme on doit être quand on aime vraiment. Il avait l’air de faire comme ça. Au lieu de me révolter des baisers sur la main, je souriais, au lieu de l’écarter le dernier soir je... j’allais presque au devant de lui.
Ах! слабкість! слабкість! Коли ж я тебе викоріню?
Ah ! faiblesse ! faiblesse ! Quand donc t’extirperais-je ?
Я люблю його й зневажаю його — і мені соромно за свою шалену поведінку.
Je l’aime et je le méprise et je suis confuse de ma folle conduite.
Примітки
Саетоне (Альфонс Андріо Саетоне — так називає його покажчик видання) — ніццький юнак із кола Одіффре і його постійний товариш, якого Марі висміювала в попередніх зошитах; його наречена — мадемуазель Лакруа. Одіффре — один зі свідків на їхньому весіллі. ↩
У Марі: M. Émile dʼAudiffret [sic] (так у тексті). ↩
Tout est écrit dʼavance — «усе наперед визначено»: форма жорсткого фаталізму, який Марі тут заперечує на користь тлумачення Провидіння через вільну волю. ↩
Відсилання до перших років італійського королівського двору в Римі після 1870 р. — коли новостворений двір, непевний щодо свого етикету, розсилав запрошення надто широко. ↩
Амалія — нова італійська покоївка Амелі, тут названа італійським імʼям. ↩
Cardinalino — «кардинальчик»: прізвисько, яке Марі дала Пʼєтро Антонеллі, небожеві кардинала Джакомо Антонеллі. ↩