Понеділок, 12 червня 1876

Я закінчила волосся Коліньйон — вийшло справді дуже вдало; це вже дев'ятий сеанс. Уперше я пишу таку копицю волосся. Воно у неї всіх кольорів, і сьогодні, як навмисне, всі золоті пасма були зверху — так що загальний тон розкішний, теплий, золотий.
Знову надвечір я була цілком готова писати вірші — такі самі погані, як учорашні. Могла б писати кращі, якби не поспішала. Але у мене справжня лихоманка писати вірші майже так само швидко, як прозу. Надвечір думки мої плутаються, і я мимоволі повторювала про себе: я люблю його, так, люблю. Потім мені здалося, що герцог Гамільтон помер; і добре, — продовжила моя думка, — тим більше підстав любити того, хто живе, і розповідати йому про кохання до того, хто помер.
[примітка] Відтоді мені не раз траплялося говорити: я люблю його — тобто думати це. Це зізнання, яке ні до кого не звернене, це надмір душі. І оскільки Антонеллі опинився поряд, вважають, що все це спричинене ним.
І тоді мене охопило нездоланне бажання побачити Антонеллі і любити його. Потім я згадала, що він за чоловік, і думала вже лише про іншу панівну ідею: виїхати у світ. Мені сімнадцять років, я красива, легковажна. Зрозумійте ж мою муку. Тітка провела мене додому, а я не могла стримати сліз; вона наобіцяла мені купу всього. — Ви обіцяєте, щоб я лягла й сиділа тихо! Вона ж запевняла мене, навпаки, що наступної зими... Голова моя розколюється, коли я думаю про ці вічні обіцянки. Ах! Боже мій!