Четвер, 8 червня 1876

— Та саме в цьому й є зло, — вигукнула Діна, — ти сама собі вигадуєш безпросвітну меланхолію, справді! — Я зовсім нічого не вигадую, я сиджу вдома й нікому не заважаю — чого ж іще від мене хочуть? І, засунувши крісло в нішу вікна та підсунувши інше крісло перед собою, я занурилась у якесь заціпеніння — з очима нерухомими, відкритими й повними сліз. Так залишалась довго: шия моя вся змокла, потім висохла, й очі теж, а о другій я пишу цей монотонний щоденник.
Ах! Яка спека. Креші приходив, і ми визначили дні й години моїх уроків співу. Філософські книги мене дивують. Це приголомшливі витвори уяви. Читаючи їх багато й з часом, я звикну — але зараз задихаюсь. Що ви скажете про Фур'є? А ще ця система Жуффруа: «Душа поширюється назовні під тиском відчуття, потім повертається в себе, притягуючи об'єкт». Це дивовижно, але безглуздо, — зовсім як Еміль д'Одіффре [sic]. Коли на мене нападає лихоманка читання — я роблюсь шалена: мені здається, що ніколи не прочитаю всього, так хочеться знати, і голова тріщить — і знову я оповита, мов серпанком попелу й хаосу.
Поки що — я щойно повернулась, провела годину з тіткою, Діною й Валіцьким, говорячи про Рим, про кардиналів. Діна розповідає мені про месу, яку вона чула з матір'ю в Соборі Св. Петра. То було велике свято, і там був молодий кардинал — дуже гарний і великий позер. Валіцький грає італійський марш, я співаю католицьку молитву латиною й так захоплююсь, що зрештою кажу: не можна по-справжньому кохати просту людину — хоч би який він був принц. «Щоб я кохала як слід — треба короля чи прелата. Від монсеньйора до Папи».
Валіцький заговорив про П'єтро *. — Дивно, — кажу я, — що він не приїздить і не пише. — Але він думає, що ти в Генуї. — Ні, він прекрасно знає, що я не можу місяць пробути в Генуї. — Завтра напишу йому у відповідь на листа, якого ви мені від нього привезли. — Гаразд, любий, пишіть же — принаймні щось дізнаємось. — Напишу. Який Антонеллі дурний, — кажу я через деякий час, — якби він пішов у священики, він вже був би монсеньйором, а незабаром — кардиналом. — Щодо нього, — каже тітка, — він точно стане священиком за кілька років. — Так, — каже Валіцький, — один із трьох синів — інакше бути не може. І то буде П'єр. Його завжди призначали для Церкви: коли він був зовсім малий, кардинал надсилав йому замість іграшок кадильниці, хрести й медалі. А одного разу прислав повний священицький одяг для служіння меси. Досі ці спокуси погано вдавалися — але, мабуть, він нарешті поступиться. До речі, мені це б надзвичайно сподобалось — думаю, я вже казала про це тут.
Я мчу, мов несамовита, читати Горація. Пані де Вейкерслот застала мене за малюванням, а Коліньйон за позуванням. Ця дама від'їжджає через два дні до чоловіка в Бельгію. Мені її жаль — вона ненавидить його, як я ненавиджу Брускетті.
О! Коли я думаю, що є обранці, які розважаються, клопочуться, одягаються, сміються, танцюють, пліткують, кохають — словом, віддаються всім принадам світського життя, — а я гнию в Ніцці!! Валіцькому добре: він проводить життя, полюючи на кажанів із сарбаканом і на щурів із Віктором і Баґателью. Ці три грації іноді застигають хвилинами нерухомо, мов мисливські пси. О! Коли я думаю, що є щасливці, які живуть — поки я тут мертва!!
Я залишаюсь ще досить смиренна — поки, поки не думаю, що живуть лише раз. Адже подумайте: живуть лише раз, і це життя таке коротке! Коли я думаю про це — я роблюсь несамовитою, і мозок мій перевертається так, що аж до розпачу. Живуть лише раз — і я гублю це дорогоцінне життя, ховаючись вдома, не бачачи нікого, сама, нещасна, сумна! Живуть лише раз — і мені губять це життя! Живуть лише раз — і змушують мене марнувати час, ганебно! І ці дні, що течуть, течуть, щоб ніколи не повернутись, — вкорочують моє життя! Живуть лише раз! Невже це й без того коротке життя має ще вкорочуватись, псуватись, викрадатись — так, викрадатись ганебними обставинами. Ах! Господи!