Понеділок, 5 червня 1876

Проїжджаючи вулицею Малий Сен-Етьєн, я на повороті побачила Антонеллі в екіпажі разом із паном де Баллором. Він навіть не дивився на мене. Не витримавши й не зважаючи на хвору ступню, я вистрибнула з ландо і, оскільки їхній екіпаж стояв, пішла до них, кличучи: «Граф Антонеллі!» Він рушив нам назустріч... і я прокинулась.
Ось і перший справді спекотний день.
Залишившись з мамою наодинці, я просила її поїхати до Росії; вона відповіла, що боїться вироку в справі. Я досить довго і, головне, виразно пояснила їй, що це дрібниці порівняно з тим, що я щодня терплю. Тоді вона завела своєї: спочатку казала, що ненавидить мого батька, потім — що я можу йти жити де захочу. Ось вам материнські слова, ось вам розради. Сама вона шаліє від моєї шаленості й замість того, аби постаратись влаштувати майбутнє й поговорити зі мною лагідно, — говорить мені найболісніші речі.
Я сіла в куток і заплакала. Щодня так само.
— Не розумію, чого такий відчай, — каже пані моя мати, — через те, що написали Антонеллі! Ці священики, мабуть, думали, що ти мільйонерка, а їм сказали, що ні, і...
Я нічого не відповіла — надто зневажала цей спосіб виправдовуватись переді мною.
Малювати я не змогла — читала вголос Діні «Двадцять років потому». Бо, прочитавши двічі, я вже не можу читати його знову сама — мені потрібна людина, яка читає вперше: я буду захоплюватись її захопленням.
Ми з Коліньйон і Діною залишались до десятої вечора на моїй терасі, при розкішному місячному сяйві, що відбивалось у зовсім гладкому морі. Торік ми галасували з Сапоженіковими; цього року я з Коліньйон сперечаюсь про дружбу й про те, якими мають бути стосунки між людьми.
Я виклала своє сповідання поглядів. Приводом стали Сапоженікови, від яких усе немає листів. Усі знають, як Коліньйон ними захоплюється. До того ж їй потрібно когось обожнювати — вона, найромантичніша й найсентиментальніша жінка у світі.
Вона доводила мені щастя дружби й довіри. Я — протилежне. Подумайте лише, як би я була нещасна, якби присвятила Сапоженіковим велику дружбу.
— Доброго вчинку, будь-якої люб'язності ніколи не шкодуєш, — каже вона.
— Доброго вчинку — ніколи; але люб'язності, привітності, пориву, що йде від серця, — шкодуєш, коли тобі платять невдячністю. О! Це великий біль для сердечної людини — знати, що симпатія, яку ти відчула, дружба, яку мала до когось, — пішли намарне.
— О! Ні, Маріє, я не вашої думки.
— Та ні, послухайте мене, мадемуазель: ось, наприклад, я — виснажуюсь, пояснюючи вам щось, знемагаю в доводах, і коли годину говорила, переконувала, запевняла — виявляю, що ви глухі!
— Це, мабуть, так...
— Я вас не звинувачую; я нікого ні в чому не звинувачую, бо нічого ні від кого не чекаю, — і здивувала б мене радше протилежність невдячності. Запевняю вас: краще дивитись на життя й людей, як я, — не відводити їм жодного місця в серці й користуватись ними як сходинками, щоб підійматися вгору.
— Маріє, Маріє...
— Що ж поробити — ви інша, ніж я; ось, наприклад, я впевнена, що ви говоритимете або вже говорили про мене досить несхвально з Сапоженіковими та іншими, — впевнена в цьому так само, ніби чула на власні вуха, — і проте бачите: я з вами така сама, як і раніше, і якою буду завжди.
— Це читання філософів дає вам такі погані думки. Ви нікому не довіряєте!
— Я не підозрілива — я просто нікому не звіряюсь: це велика різниця.
— Ні, послухайте, Маріє, — у вас немає дружби ні до кого.
— Але подумайте, що було б, якби вона в мене була. Припустімо, що замість того, аби сприймати Марію й Ольгу такими, якими вони були, — добрими дівчатами, що сміялись зі мною, не зважаючи на мене особливо, як і я на них [sic], — припустімо, що я б зав'язала з Ольгою ніжну дружбу. Я пишу їй з Риму — вона відповідає трьома словами через три тижні; я пишу знову — і цього разу вона взагалі не відповідає. Що ви на це скажете? І це не перший приклад.
— Але як ви можете щось вимагати від друзів, якщо самі нічого їм не даєте!
— Ми одне одного не розуміємо: я даю їм усі можливі люб'язності, готова зробити для них усе, що в моїх силах, — попросіть будь-що й я зроблю з радістю; але серця свого я друзям не даю, бо повірте — дуже прикро давати його задарма.
— Ніколи не можна почуватись ображеною, якщо вчинила добре, виконала свій обов'язок.
— Дружба — не обов'язок; ви не робите ні доброго, ні злого, даруючи свою дружбу. Дружба на кшталт вашої не ображається — бо для вас вона лише невпинна потреба; але коли вона іде від серця, дуже боляче бачити, що тобі платять невдячністю.
— Якщо хтось невдячний — тим гірше для нього!
— Ось це й доводить те, що я щойно казала: тим гірше для нього!
— Ось це егоїзм.
— Раніше я думала, що люблю всіх, але бачу: ця загальна любов — лише загальна байдужість. І саме через цю байдужість я маю найвищу доброзичливість до ближніх. Я бачу їх поганими — і це робить мене поблажливою до краю. Ви читали Епіктета? Я вважаю, що в питанні дружби треба бути стоїком. Ви отримуєте удар — і не можете стримати рух здивування, страху; це не залежить від вас, але залежить від вас — погодитись чи ні з цим першим почуттям. Не можна стримати певних симпатій, певних уподобань — але можна стриматися від того, щоб їм піддатись.
— Ці читання ведуть до атеїзму — ви зрештою ні в що не віритимете.
— О! Ні — якби ви знали мої думки, ви б цього не казали.
— Усі філософи шкідливі для читання.
— Аж ніяк — коли маєш міцний розум.
Потім я докладно зупинилась на її низькій поведінці з Сапоженіковими — я сказала: низькій.
— Та ось послухайте, — кажу я, — зваживши все, є лише одна річ, що чогось варта в цьому світі (я говорю про речі почуттів), — це кохання...
— Так.
— Немає у світі більшого задоволення, ніж кохати і бути коханою.
— Це правда.
— І все ж — не заглиблюймось, благаю! Берімо лише те задоволення, що нам дають, і... те, яке даємо самі. Кохання — річ сама по собі божественна — ні, не річ, почуття, хай так. Поки воно триває, воно робить людину досконалою стосовно предмета любові: відданість, ніжність, пристрасть, сталість, щирість — усе є. Отже, заглиблюймось у кохання — але ніколи в людину: людину можна порівняти з печерою — на дні знаходиш або вогкість і бруд, або ж вихід, тобто дна не існує зовсім. Все це не заважає мені любити ближніх.
— Не можна ні від чого отримувати насолоди, якщо байдужий до всього, якщо...
— Зачекайте, зачекайте — я не байдужа; просто я відводжу особам лише те місце, якого вони варті.
...І оскільки розмова от-от мала торкнутися особистих інтересів, я змінила тему й заспівала приспів пісні, яку ще не написано, — приспів, що в моді між нами вже чотири дні.
— «Та коли після вистави
— «Ґалю множиться-розплавиться,
— «Нема нікого, нема нікого, нема
— «Нікого, крім Ґалули!» на мотив «Бенкету дель Верно»
Мама сьогодні плакала, у тітки зовсім приголомшений вигляд. Вони говорили про мене й мої муки.
Я худну, блідну, слабну.
Боже, невже вони не знайдуть способу заспокоїти мене!
Я поверталась до себе з опущеними руками, очі спрямовані вперед, брови насуплені, — задихалась, попри блакитне небо, фонтан, що б'є, мушмулу, всипану плодами, таке чисте повітря, — йшла вперед, сама того не помічаючи. Чому б не припустити, що я його кохаю? Хоч який він боягуз і негідник.
Мама цього не розуміє. До того ж хіба я не привчила всіх своїх дивитись на мене як на створіння, нездатне кохати?
Помилуйтесь моїми прекрасними теоріями кокетства, моєю суворістю, — коли я кажу вам, що якби він зараз увійшов, я б не вимовила жодного докору, кинулась би йому в обійми і була б дуже щаслива, така щаслива, що ось цієї самої хвилини проливаю найбільші сльози, бо його тут немає, бо він не прийде..
О! На що ж тоді кохання! На що воно!....
І нічого не вдієш! І неможливо скаржитись! На що скаржитись?
Він мене обманював.... завжди? Ні, ніколи! Але тоді, заради Бога, поясніть мені: що це за кохання, що це за чоловік!
І я йому вірила, і я сказала йому, що кохаю, і я кинула до його ніг свою першу сором'язливість і дала йому мої вуста!!!
Не знаю — чи я хвора, чи страждаю, — але плачу всіма своїми сльозами.
Якщо я тебе кохаю, герцоге Гамільтон, — чому ж твоя тінь не має сили зробити мене нечутливою й позбавити мене всіх думок, крім кохання до тебе!
Але герцог Гамільтон — лише тінь, і тому в нього немає цієї сили.
О безумна, безумна, безумна!
Я повірила чоловікові, на мить забула, що з чоловіками треба поводитись, як із приємними, але небезпечними звірами! Я відкрила серце, я була слабкою, — хотіла бути нею — з ніжності, з жалю...
О! Милосердя Боже! Чому ця образа падає на мою голову! Хіба мало мені іншого горя!
Все має бути роздавлене в мені: самолюбство, гордість і кохання.
Що робити, що мені залишається? Бог. Так, Бог — я не можу піти в черниці; Бог, у якого вірю, а він не хоче дивитись на мене. Бог, але Бог повинен... ні, не знаю, як сказати.
Боже, Боже, Боже...
Господи Ісусе, змилуйся наді мною. Ось уже чотири чи п'ять днів, як у мене не висихають очі. Пізно, а я не можу спати — о! Я нещасна, о! Я страждаю.
Великий Боже, змилуйся!

Примітки

«Двадцять років потому» (Vingt ans après, 1845) — другий том циклу Александра Дюма про трьох мушкетерів. Марі вочевидь любить Дюма: вона прочитала роман двічі.
Епіктет (бл. 50–135 рр. н. е.) — філософ-стоїк, народжений рабом, найбільше відомий своїми «Бесідами» та «Енхірідіоном». Його центральне вчення: ми не владні над зовнішніми подіями, лише над своєю реакцією на них.
Імовірно, відсилання до сцени з опери Моцарта «Дон Жуан» («Il dissoluto punito, ossia il Don Giovanni»), кульмінація якої містить бенкет (il festin). Безглуздий приспів обігрує «Ґалулу» — прізвисько.