Середа, 24 травня 1876

Мене розбудили опівдні якраз тоді, коли мені снилося, що пані Буено обіймає мене і вітає з майбутнім одруженням.
— Швидше, швидше, — сказала мама, — іди до Діни.
Я підняла «важку синьоатласну завісу» і пройшла до Діни в сорочці.
— Антонеллі надіслали навести офіційні довідки, — різко сказала мама.
— Що?
— Пані де Кампрієн щойно від нас вийшла, — вела далі мама, вся схвильована, — вона прийшла поспіхом мене попередити. До них приїхав з Рима один італійський граф, імʼя якого вона не захотіла назвати, і звертається до них тому, що пані — росіянка, заміжня за французом, який знає монсеньйора Замбоні з Рима і може краще за будь-кого надати всі мислимі відомості. Вона сказала мені ще, що він говорив їй про якийсь великий офіційний скандал через Поля, і попросила сказати їй, чи це правда, щоб мати змогу згладити гострі кути й не дати цьому графу йти за відомостями до центрального комісара. Я відповіла, що це неправда; що ж до Жоржа — то чоловік, який живе з якоюсь дівкою і наробив гидот, але він нас не стосується.
— Далі?
— Вона також каже, що їй доручено дізнатися мою думку з цього приводу, аби передати її графині Антонеллі, бо молоді люди між собою домовилися. Вона відгукується про Пʼєтро як про рідкісну людину — подумати тільки, племінник кардинала, самого кардинала Антонеллі! Наді (моя тітка) вийшла, щоб показати свою гордість і заявити, що ніколи не дасть згоди.
— Та й нічого дивного, — сказала стара, — ваша донька така гарна! Мій чоловік уже написав про неї чотири сторінки — ви добре розумієте, що він сказав; та й усі, хто з нею спілкується, нею захоплюються. Вона вся в запалі, тепер буде про що теревенити два місяці, — вона біжить до пані Корсакової, вочевидь, щоб розповісти їй, і за дві години про це кричатиме все місто.
Я слухала ці безладні балачки, вся стривожена. Мама була дуже схвильована і тільки й повторювала, як була вбрана пані де Кампрієн і який у неї був урочистий вигляд, і як сама мама була здивована і схвильована — а вона ж думала, що все це просто залицяння, жарти, нічого серйозного.
Цей граф приїхав з Парижа від тієї особи, до якої писали, і сьогодні виїжджає до Рима.
Бачачи, що я стурбована, мене заспокоювали: Кампрієни, мовляв, говорили тільки хороше.
— У цьому я певна, — кажу я, — але ви думаєте, ці люди такі прості? Ви думаєте, вони розпитували лише графа Кампрієна? Ах! Мадам, ви не знаєте священиків!
Тоді всі взялися жартувати з дуже вдоволеним виглядом.
— Не говоріть про це, благаю вас, — кажу я, дедалі більше хмурніючи, — з усього цього вийдуть самі прикрощі й приниження.
— Ну й що ж! — відповіли мама і тітка. — Ну й що з того! Ми їх не бажали, ми за ними не плакатимемо. Якщо вони вдадуться до витівок — то й без них обійдемося!
— Ох! — кажу я гірко. — Ось як ви говорите! Відмовити чи прийняти — це інше питання, але терпіти це приниження... Не перебивайте мене! Всі ці неприємності й усі мої прикрощі — лише вигадки, кажете ви. Ви кажете, що хоч я і не вхожа в товариство — це не завадить мені вдало вийти заміж і що зрештою тільки це й потрібно. Я з вами згодна, але ось що: мої вигадки заважають мені вдало вийти заміж. Ви кажете: тим гірше, обійдемося. Але що тоді мені залишається? Я не можу бувати в товаристві і не можу вийти заміж; я добре передчувала, що мої муки цьому заважатимуть, але що мені тоді залишається? Монастир? Ну ж бо, відповідайте!
— Але ж вони, — відповіли вони мені, — наводять довідки! Їх мала б цікавити лише ти сама!
— О, мамо, о, тітко, як ви говорите! Зрозуміло, що ні якийсь Любімов, ні якийсь Ґалула нічого не питатимуть, але вони й не пара мені! Тоді як ті, хто мені підходить, — будьте певні — вчинять, як Антонеллі!
Їм нічого було відповісти, і незабаром я залишилася сам на сам з Діною і почала скаржитися так тихо, так щиро, таким безутішним, таким спокійним, таким покірним тоном, що вона почала мене втішати, і я відчула, як на очі навертаються сльози.
— Поїдеш до Росії, привезеш батька, він тебе всюди вивозитиме.
— О! Спробую, але я кашляю, я хвора, я помру.
— Треба лікуватися, — лагідно казала Діна.
— Не варто, гра не варта свічки. Навіщо жити, коли життя таке, як моє!
— Марі, раніше у тебе були зовсім інші думки, ти казала, що немає нічого прекраснішого за життя і нічого бридкішого за смерть. Я тебе не впізнаю!
— Раніше було інакше, раніше я нічого не знала, раніше я завжди сподівалася, але тепер... Ось і мама сама сказала, що не треба про це думати.
— Ох, але ж!
— Зачекай, вона сказала правду, але, побачивши мій біль, говоритиме інакше, підбадьорюватиме, заспокоюватиме, обіцятиме — і все це, щоб зараз мене вгамувати, обіцятиме на наступний рік, аби принаймні до того часу я трималася спокійно, а строк мине — і все буде по-старому!
— Марі, — перебила хвора слабким, утішливим голосом, — знаєш, що я тобі скажу?
— Ні, — відповіла я, притиснувши руки до чола.
— Стань знаменитою співачкою, ти можеш.
— Ах! Я добре знаю.
— Це найкраще становище.
— Так, але в мене хворі груди — і що з цим вдіяти!
— Лікуйся, — лагідно вела далі вона.
— Ах! Не варто!
— Ось іде Валіцький.
— Валіцький, — кажу я, — прослухай мене, у мене тут щось є.
Він прослухав мене і, не знайшовши нічого, крім катару, приписав мені зоденські води.
Я послухаюся, бо життям завжди дорожиш, але... але я така нещасна!
Удень я малювала, я їла, я відповідала на розпитування про Антонеллі.
І я пішла до себе писати і, пишучи, розплакалася щосили. Потім пішла, стала на коліна й молилася.
Боже, хіба немає пози смиреннішої, ніж на колінах? Нехай мені скажуть, що я маю зробити, щоб угамувати цей невблаганний Божий гнів! Не смійтеся з мене, я зовсім пригнічена. У мене вже навіть гордості немає. Раніше я хотіла князя, мільйонів, величі, а тепер соромлюся цих бажань і плачу!
Ви знаєте, які в мене були думки. Чоловік, на якого я дивлюся з висоти своєї фантастичної величі, — цей чоловік зневажатиме мене і гордуватиме мною; не він сам, але це все одно.
І чим я це заслужила!
Мама і тітка у своєму тупому заціпенінні мріють про казкового принца, вільного й незалежного, який прийде і складе до моїх ніг свою корону і своє серце!
Ці мрії, які я раніше поділяла і, може, поділяю й сьогодні, здаються мені жалюгідними і доводять мене до розпачу!
Боже! Чи можна не ненавидіти родину, через яку терпиш те, що терплю я!!!
А якщо я скаржитимуся, і плакатиму, і помру, вони скажуть, що це від кохання!! О, мерзенне глузування! Хіба в мене є місце для кохання!
Уся ця історія так мене приголомшила, що я не наважилася надіслати квітку.
Сьогодні ввечері, йдучи до себе, я поцілувала маму.
— Вона цілує, як Пʼєтро, — сказала мама, сміючись.
— Хіба він тебе цілував? — спитала я.
— Це він тебе цілував, тебе, — сказав Валіцький, певний, що бовкнув щось зовсім неймовірне, і тим викликав у мене дуже гострі докори сумління й майже сором.
— Ох! Валіцький! — сказала я з таким виглядом, що мама й тітка обернулися до нього з докором і невдоволенням.
Марі, яку поцілував чоловік! Марі — горда, пихата, сувора — та де там! Марі, яка виголосила стільки гарних промов на цю тему!
Мені стало від цього соромно в душі.
Справді, чому я зрадила своїм принципам? Я не можу допустити, що це сталося зі слабкості, через захоплення; якби я таке допустила, я перестала б себе поважати. Сказати, що це було з кохання, я теж не можу.
Мені це було приємно, я зробила це з тієї самої причини, з якої дозволила притиснути собі ногу.
Досить мати славу неприступної — цього цілком вистачає. Усі так звикли бачити мене такою, що не повірили б власним очам, та й я сама стільки разів говорила про стільки суворих речей, що й сама б не повірила, якби не цей щоденник.
Утім, дозволяти до себе наближатися можна лише чоловікові, у чиєму коханні ти певна, бо такий не звинуватить. А з тими, хто лише упадає за тобою, треба бути вкритою колючками, як їжак.
Будьмо легкою з чоловіком серйозним і люблячим, але суворою — з чоловіком легковажним.
Боже, як я рада, що записала саме те, що думаю!

Примітки

«Arrondir sʼil y a des angles» — дослівно «заокруглити, якщо є кути»; ідіома означає згладити несприятливі відомості. ↩
«Un phénix» — дослівно «фенікс»; вживається ідіоматично на позначення виняткової, незрівнянної людини. ↩
Кардинал Джакомо Антонеллі (1806–1876) — державний секретар Ватикану при папі Пієві IX; один з найвпливовіших людей тогочасної Католицької церкви. ↩
Любімов і Ґалула — менш престижні залицяльники, які не вдавалися б до таких формальних аристократичних розслідувань походження. ↩