Четвер, 18 травня 1876

Опівдні тітка зайшла до мене сказати, що біля готелю стоїть старий пан, схожий на Вісконті, якого я їй описала, — і оскільки я ще вчора його попередила, вона не сумнівалася, що то він. Справді, я ледве встигла зіскочити з ліжка й змочити кінчик носа, як оголосили барона Вісконті. За дві хвилини я вже входила до вітальні, представила тітку й розповіла про нашу зустріч у Генуї та про мій несподіваний приїзд.
Вісконті мені дуже дорогий — по-перше, тому що це людина видатна, вчена, відома і всесильна за часів папи; а по-друге, тому що він людина світська, дотепна — й узагалі людина у всіх відношеннях.
— Знаєте, мадам, — сказав він тітці, говорячи про мене, — ми маємо намір придбати її для Рима.
Потім — до мене:
— Ви бачилися з кимось із друзів?
— Ви ж знаєте, бароне, їх небагато в Римі.
— Саме тому й треба з ними бачитися.
— Так, кількох я бачила, — сказала я, і на цьому зупинилась.
Хіба можна не вірити снам. Вчора мені снилося, що моя сорочка брудна й смердить і що я бігаю скрізь у самій сорочці, вся розгублена. Що означає — не за сонником, а за власними моїми спостереженнями — сором, образу, зневагу. Ви ж знаєте, сон не збрехав. Що ж до сьогоднішнього — він був просто кумедний. Вчора я не встигла розповісти, що ми з Антонеллі відправили вчора ввечері, на очах у всіх, але нікому не читаючи, таку телеграму:
Графу Олександру де Лардерелю, Флоренція.
Надішліть вашу фотографію з першою поштою — її просить Біла Дама.
Пʼєр Антонеллі.
А снилося мені, що Лардерель сам прийшов просити мене залишити його в спокої й що його травіата влаштовувала мені сцену. Потім ми кудись бігли в саду, й Антонеллі був там.
Що ж я хотіла сказати позавчора?.. Ах! так, уявіть собі: позавчора в мене зʼявилася манія до священиків. Два роки тому — собаки, торік — рослини, тепер — священики. О! Справжнє шаленство. Хочу стати католичкою, щоб сповідатися довго, повністю, говорити з розумною, лукавою, лицемірною людиною. Цю потребу я відчуваю вже давно, у мене є сумніви, я хочу, щоб мене втішили й заспокоїли.
До речі про священиків! Два дні тому графиня Антонеллі обідала на віллі Маттеї — обід для монсиньйорів та священиків. Там був якийсь монсиньйор, що говорив про мене, знає моє імʼя, знає мене в обличчя і сказав, що я людина добра, побожна, релігійна, що я маю клерикальні погляди, буваю у Святого Отця й часто бачуся з Вісконті.
— Розумієте, — сказав мені Антонеллі, — моя мати, вона так зраділа, почувши це.
— Хотіла б я знати, який монсиньйор так мною переймається, — сказала я, сміючись, і на тому все скінчилося.
Ось уже три дні в мене нова думка — що я помру. Я кашляю й скаржуся. Позавчора я сиділа у вітальні, була друга година, тітка квапила мене йти спати, а я не рухалася, кажучи, що нема сенсу й що я помру.
— Утім, — додала я, — це найкраще, що мені залишається. Я більше не можу так жити, і якщо ви не вивозитимете мене у світ, за шість місяців я буду мертва.
— О! — вигукнула тітка. — Коли ти так поводишся, я не сумніваюся — ти справді помреш!
— То й добре для вас, матимете менше витрат — не доведеться стільки платити Лаферʼєр.
І, закашлявшись, я повалилася на диван — на превеликий жах тітки, яка вибігла геть, вдаючи, що сердиться.
Ні, послухайте — тільки зараз я починаю усвідомлювати, що відбулося вчора.
Тітка, яка нічого не знає й нічого не підозрює, зі сміхом розповідає мені про Пʼєтруччо* як про мою жертву. А тим часом сцена вчорашнього дня щомиті, так би мовити, кидається мені в серце, й після кожного разу я витрачаю дві хвилини, щоб якось оговтатися — та й то!
Хотіла б лише знати: чи я зайшла так далеко тому, що люблю цю людину, — чи ж будь-який дурень, заговоривши зі мною про кохання, може домогтися від мене стільки само.
Найімовірніше — останнє.
Я розумна чи безумна, цнотлива чи розпусна, дурна чи дотепна? Сама не знаю.
Я питаю себе: чи люблю я цю істоту — глибоко розбещену, збочену, загублену.
Я споглядаю — споглядаю з жахом і здивуванням — цю людину, яка ні в що не вірить, якій нічого не свято, яка не має жодних принципів — ні добрих, ні поганих; яка при всіх своїх вадах, з таким збоченим і таким покрученим розумом, — така глибоко жалюгідна й нещасна. Бо він і те, і те водночас, — треба було чути, як він говорив учора, — ви б йому поспівчували. Не те щоб я була засліплена — ні, бо я його не люблю. Й не те щоб він брехав — теж ні, бо я щиро вважаю його нездатним щось приховувати. І це його біда: немає такої речі, якої б він не прийшов мені розповісти — великої чи малої.
Мені його жаль...
О! Але вчора! Навіщо він так погано вчинив!
Я ще вся тремчу всередині й божеволію від самої думки про те, що могло б статися, якби я не читала найпоганіших романів Дюма.
О! Але ж, о! — я пишу, а руки тремтять. Я скривджена й так болісно вражена, що сама себе не розумію.
І це зі мною повелися так нахабно! Зі мною — мною, флаконом концентрованої гордості! Зі мною, кого мама й тітка вважають янголом розуму й твердості, а водночас чортом непохитності та пихи!
Боже мій, якби я могла плакати! Хіба не жалюгідне моє життя! Хіба не краще вмерти! Дивіться, до чого я дійшла.
Як я себе люблю! Ніщо не зворушує мене так, як власне нещастя. Слово вибране невдало — нещастя ще нема... Ах, Господи, помилуй! Боже, дай мені забути, бо я вже простила.
Груди стиснуті, голос згас, обличчя мертве. Добре, що зі мною тітка, а не Коліньйон.
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Хіба я не ідіотка?
Коліньйон зразу б помітила, що щось не так, — а з тіткою я видаю свою пригніченість за продовження моїх нарікань на наше життя.
Ах! Але! Боже, Боже, Боже, дай мені забути! Це було гидко, це було ганебно, це було огидно! З одного боку, я рада — бо це дає мені право зневажати весь світ.
Ах! Але щомиті цей жахливий спогад впивається мені в серце, мов сталеве вістря. Жах! Жах! Жах!
Я спалю туніку від сукні.
Як можна любити таку людину! Людину! Яка я щедра, називаючи його так. О! Дивіться-но — людина! Ні, по правді, це було б образливо для роду людського, хоч який він брудний.
Він нічого не розуміє з того, що я кажу! Справжнє запаморочення — дивитися на це бездонне провалля розбещеності. І він каже, що це дуже добре, що це дуже природно й що так завжди буває, коли я кажу йому, що ніколи нікого не цілувала й що це ганебно.
— У світі, — каже він, — так роблять щодня, й щодня з різними людьми.
На таку зухвалість і таку природну нахабність не знаходиш, що відповісти. Я б із задоволенням вигнала його за двері, та він не зрозумів би — за що. Як молоде щеня, яке бʼють і виганяють за погану поведінку й яке не розуміє, за що його бʼють, бо вважає, що вчинило природно. Він не розуміє! Ось об ці дратівливі слова я й бʼюся чолом щохвилини.
О! О! О! Серце моє ще тремтить — і я не можу плакати!
О третій годині ми йдемо до галереї Сан-Лука, потім — на Віа-ді-Ріпетта, до виставки картини Семирадського, яку я вже бачила в нього в майстерні. Величезне полотно, що зображує страту християн перед Нероном.
Там ми зустрічаємо Дорію — він мене вже не лякає. Потім їдемо за Порта-Піа, дуже спекотно, повітря важке.
Тітка відправляє мене додому змінити капелюх, і ми йдемо на Корсо, де я купую велику чорну вервицю для дідуся й білу для себе, потім — на Пінчо. Четвер, а отже, натовп. Я дивилася на всіх цих людей, і щомиті руки мої стискалися в кулаки при спогаді про вчора. Я заплатила двадцять вісім франків за ці вервиці — але не шкодую: вони дуже міцні.
Ми зупинились послухати музику й розмовляли з Сімонетті, коли Антонеллі — якого ми вже бачили на Корсо — підійшов разом із Сен-Жозефом. Цей любʼязний молодий чоловік заходив до готелю «де ла Вілль» по поверненні з Неаполя, але ми вже виїхали. З Антонеллі я тримаюся просто й ввічливо, він наполегливо шукає моїх очей — я їх відводжу.
— Знаєте, ми завтра відʼїжджаємо, — сказала я Антонеллі, коли він кланявся на прощання.
— То я прийду цього вечора? — запитав він. Я злегка схилила голову й водночас сказала Сен-Жозефу, що неодмінно передам його компліменти й привітання в Ніцці.
Потім починається дощ, і ми вирушаємо на Корсо.
— Я запрошу Монаха* на обід, — каже тітка, — ти звелиш зупинитися.
— Нічого подібного, мадам, робіть самі.
Якраз у цю мить ми проїжджали повз Клуб, і Монах* стояв під портиком, — я не поворухнулася. На другому колі, попри настійливі прохання тітки, яка вважає його моєю жертвою, — те саме.
А на третьому колі, коли вона захотіла його гукнути, його вже не було. На щастя.
Я купила «Травіату» і весь час її співаю.
Я сіла за стіл, кажучи собі, що мені все це наснилося. Якби я нічого не записала вчора, я була б певна, що то був кошмар.
Я не можу нічого сказати тітці, нікому — я не хочу скандалу, та й сміливості зізнатися в такій ганьбі в мене ніколи не вистачить.
Він сказав мені, що наступного року вийде у світ, починаючи з дуелі, — або ж піде в монастир. А потім:
— Принцесу Марґеріту я обожнюю, — сказав він позавчора.
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Що ж це все означає! Де була моя гідність? Чи була я безумна? Чи була я собою? Цей пан дозволив собі ганебний жест, я добре розуміла, що це ганебно й огидно, — і я ще розмовляла з ним після цього: та невже?
Ось дві речі, через які я ревную — дуже ревную. На гаманець дивляться, лише коли йдеться про шлюб, а в Антонеллі більш ніж досить, щоб мати великий успіх, бо він дуже гарний — я так не думала, але тітка без кінця це повторює, і всі теж, тож зрештою я й сама повірила.
Адже мені це наснилося, правда? Ні, не наснилося! О, Пресвята Діво, дай мені забути.
Але хто ж я така, Господи, щоб зі мною так поводилися! Я добре знала, що я жалюгідна вигнанка, але думала, що мене принаймні мають за порядну дівчину!
Змилуйся, Боже мій! Що я зробила, щоб мене так принизили! Це, мабуть, для того, щоб я збагнула, що таке приниження, бо я надуживала цього слова щодо Одіффре.
Ах! Але ж, ах! Але ж, ах! Але ж! Ні, це неможливо, це мені наснилося або я збожеволіла! Боже мій, змилуйся, змилуйся наді мною.
Ах! Я ніколи не забуду Лардереля у світлому пальті й світлому капелюсі — самого у фіакрі посеред безлюдної площі, в очікуванні Антонеллі.
Ах! Я ніколи собі не пробачу, що так погано вчинила, але як же я тоді сміялася.
Я перечитувала запис про день перегонів, коли знову згадала вчорашнє! Я б усіх передушила! Ах, яка наруга, ах, яка ганьба!
Я не горда, а наївна! У мене твердість — це просто черствість. Я слабка й малодушна! Божевільна й жорстока!
Я гадаю, що я сильна, коли всі оплакують чиюсь смерть чи хворобу, а я лишаюся незворушною, — а я просто безсердечна!
Усі позначені в цій книзі уривки, які ви прочитали, я дала сьогодні ввечері прочитати Антонеллі. А щоб він не прочитав більше, ніж я хотіла, я закривала написане двома чистими аркушами, відкриваючи тільки те, що було треба. Уривок, де я кажу, що нікому цього не сказала, навіть тітці, бо ніколи не наважуся зізнатися в такій ганьбі, — цей уривок я дала йому прочитати двічі, підкреслюючи слова: бо я не хочу скандалу.
— Саме тому, мсьє, — сказала я, — я з вами розмовляю і сміюся.
— Саме тому? — перепитав він збентежено.
— Так, перечитайте це ще раз, і ви зрозумієте.
— Я добре розумію.
— Тим краще.
Ми всі сиділи за одним столом — тітка, Потехін, Антонеллі і я. Я сміялася, даючи йому читати ці уривки, але стиха додавала:
— Сподіваюся, ви добре розумієте, мсьє, чому я з вами ввічлива. Я не хочу скандалу. Тітка нічого не знає, і я не можу поводитися інакше. Розумієте?
— Еге ж! Я добре розумію.
— Більше мені нічого й не треба.
Читаючи, він дуже почервонів і був дуже збентежений.
— Тим гірше! — сказала я. — Я ж однаково їду.
— Сподіваюся принаймні, — сказав він, силкуючись засміятися, — що ви не назвали мене на імʼя, бо ви так погано про мене пишете, що якби ця книга загубилася...
— Ет, мсьє, соромно від цього було б не вам, запевняю вас.
— Але як можна писати такі речі!
— Якби я почекала три години, я б нічого не написала, але я звикла кидатися до свого зошита й вкладати в нього всю свою думку — так я з них роблю точні фотографії своїх думок.
— Ви даремно думаєте те, що думаєте.
— Це моя справа, мсьє, запевняю вас.
Я ніколи не зможу сказати йому вголос того, що він прочитав. Тепер мені легше, думаю, він зрозумів. Я скаржилася на спеку.
— В іншій кімнаті прохолодніше, — сказав він, — ходімо.
— Ні, мені тут набагато краще, дякую.
Потехін пішов о пів на першу. Тоді я майже весь час мовчала, лишивши тітку з Антонеллі розмовляти про римське товариство.
— Тепер, — сказав він, — у мене є план: наступного року я вийду у світ.
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Блазень, пʼяничка, мерзенний пан.
— І ви знайдете собі милу серед усіх цих дам, — сказала тітка, яка вже поводилася з ним так запросто, ніби знала його багато років.
— Будемо сподіватися, — сказав він, усміхаючись.
О другій він прощається з нами. Я подаю йому руку — холодну й мляву, — він її стискає, але я не відповідаю на цей потиск.
— Добрий вечір, — сказав він із вимушеним сміхом, — бувайте здорові.
Я лише злегка схилила голову.
— Чому ви так покарали бідолашного Монаха? — спитала тітка.
— Як це покарала?
— Та так: ви лишилися у вітальні, ледве слово промовили.
— Мені нудно, мадам, він мені набрид. З мене досить, це вже приїлося.
— Уже?
— Я хочу бувати у світі!
— Він теж.
— Так, йому добре, йому досить лише захотіти, йому!
— То підете разом.
— Ах, тітко, недобре сміятися, коли ви бачите, як мені від цього боляче, — сказала я серйозно, ледь не плачучи.
— Ніхто не сміється, — збентежено відповіла тітка, — я не сміюся.
Я замкнулася в кімнаті й знову взялася себе мучити: тепер — думкою, що він мене не кохає!
Ах! Я хочу бувати у світі, у тому світі, який мене не хоче! Що я йому заподіяла, Господи! Боже мій, змилуйся над моєю бідною душею. Я тяжко покарана. Не мені про це судити, тож я не суджу — я молюся, молюся, молюся!
Потім я починаю ходити зі своєї кімнати до вітальні, з вітальні до передпокою, цілуючи хрестик вервиці, хрестячись і молячись Богові. Я хочу поринути в побожність! Це мій єдиний притулок. Це єдиний притулок нещасних душ!
Ні марнославства, ні світських розваг, ні кохання!
Ах! Великий Боже! Чи випрошу я в Тебе хоч що-небудь, бʼючи себе в груди, молячись Тобі, плачучи!
Ні, Ти, Свята Маріє, чиє імʼя я, негідна, ношу! Ти допоможеш мені — во імʼя милосердя, во імʼя Твого Сина, во імʼя мого Бога!
Прости, що молюся Тобі, пишучи. Але так я молюся краще, і я хочу, щоб знали, що я вірю в Тебе, я хочу, щоб Ти це знала і змилувалася наді мною.
Удома я хочу заповнити свою кімнату образами й статуями Діви Марії, хрестами й вервицями. Щонеділі я ходитиму розмовляти з матірʼю-настоятелькою монастиря Доброго Пастиря. Я щодня ходитиму до церкви — не до російської, туди ходять лише в неділю, та й ці росіяни, це товариство надто мене мучать. Я стану побожною. Я почала нею ставати ще рік тому, хоч і жартома.
Я довіряюся Богові, Ісусові й Діві Марії! Нехай вони щось для мене зроблять.

Примітки

Вілла Маттеї (нині Вілла Челімонтана) на Целійському пагорбі; її сади були улюбленим місцем відпочинку римського товариства. ↩
Лаферʼєр — модна паризька кутюрʼє. Жарт Марі: якщо вона помре, тітка заощадить на рахунках кравчині. ↩
Коліньйон — колишня гувернантка Марі, а тепер близька приятелька родини, яка супроводжує її в подорожах і знає її надто добре, щоб дати себе обманути. ↩
Академія Сан-Лука — історична римська академія мистецтв, галерея якої містилася на via Bonella. ↩
В оригіналі: «via di Ripetta» — вулиця в Римі, де тоді розміщалася виставкова зала. ↩
Генрик Семирадський (1843–1902) — польський історичний живописець, уславлений масштабними сюжетами з римської античності. Його «Світочі християнства» (1876) того ж року справді виставлялися в Римі. ↩
Порта-Піа: брама в Авреліанових мурах Рима, біля якої 20 вересня 1870 року італійські війська прорвалися в місто, поклавши край світській владі Папи. ↩
Сен-Жозеф (Saint-Joseph) — барон із римського кола, знайомий Марі ще з карнета 059. ↩
В оригіналі: La Traviata. Партитура опери Верді «Травіата» (1853). ↩
Так у Марі: jʼen [sic] fais. ↩
В оригіналі італійською: «Buena sera» … «stia bene». ↩