Пʼятниця, 19 травня 1876

Колись я плакала над «Міньйоном», тепер плачу над музикою «Травіати». «Міньйон» здається мені міщанством. Пояснюю це цілком наївно: тому що там ніхто не вмирає.
Яке нещастя — прокидатися; я б хотіла спати завжди, уві сні щасливіше. Встала о першій і вважаю, що це надто рано.
Тітка й Потехін пішли до Ватикану, а я, не маючи змоги бути з Антонеллі, волію лишитися сама.
Він прийде близько пʼятої. Як хотілося б, щоб тітка ще не повернулася. Хочу, щоб він застав мене саму — нібито ненароком. Бо я вже не можу показувати, що шукаю його сама. Це тітка запросила його — тітка, яка нічого не знає; він це знає.
Щойно співала — і болить у грудях.
Бачите мене в позі мучениці? Це надто безглуздо — ні, не безглуздо. Зачесана під Капітолійську Венеру, вся в білому, мов Беатріче, з вервицею й перламутровим хрестиком на шиї.
Що б там не казали, а в людині є певна потреба ідолопоклонства, тілесних відчуттів. Бога у його простій величі не досить. Потрібні образи, на які дивитися, хрести, які цілувати.
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
О! ці станси. Ця тітка, ця вчена подорож! Цей спосіб приймати молодих людей!
на поляхAnnotation de Marie
Справді, для мене це було великим нещастям — бути дитиною й не мати цивілізованих батьків.
Вчора ввечері я перерахувала намистини вервиці — їх шістдесят — і простерлася шістдесят разів, щоразу бʼючись лобом об підлогу. Я задихалася, але мені здавалося, що я зробила щось угодне Богу. Звісно, це безглуздо, але намір був. Чи зважає Бог на намір?
Ах! але ж ось у мене є Новий Заповіт. Читаймо. Не знайшовши святої книги, я читала Дюма — це не те саме.
Я думала, що я огрядна, але, навпаки (я не худа) — я скоріше худорлява, ніж повна. Я така, якою повинна бути справді гарно складена жінка у сімнадцять років.
Тітка повернулася о четвертій, і за двадцять пʼять хвилин я спритно підбурила її піти подивитися на церкву Санта-Марія-Маджоре. Зараз пів на пʼяту. Я вчинила погано — треба було відправити її о пʼятій, бо боюся, що вона повернеться знову надто рано.
Коли оголосили графа Антонеллі, я ще була сама — тітці, на щастя, спало на думку оглянути ще й Пантеон, окрім Санта-Марія-Маджоре. Серце моє билося так сильно, що я боялася, чи не чутно його, як кажуть у романах. Він сів поруч зі мною й одразу спробував узяти мою руку, яку я негайно відсмикнула. Тоді він сказав мені, що кохає мене; я відхилила його, ввічливо посміхнувшись.
— Тітка скоро повернеться, — сказала я, — потерпіть.
— Мені стільки треба вам сказати, — мовив він, збентежений тим, що трапилося позавчора.
— Невже.
— Але ваша тітка повернеться.
— То поспішайте.
— Це серйозні речі.
— Ну що ж.
— По-перше, ви погано вчинили, що написали про мене все це.
— Не будемо про це говорити.
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Нікого безглуздішого за мене немає. Дійшло до того, що я стаю схожою на всіх романних дівчат.
— Я пес, який погано себе поводив.
— Це правда...
— Бачите!
— І що далі?
— І що далі?
— Мсьє, попереджаю вас: я дуже нервова, тож вам краще говорити просто або не говорити нічого.
— Я кохаю вас! Я кохаю вас!
— О! це.
— Ви не вірите?!
— Ні.
— Послухайте, я говорив з мамою, а мама говорила з татом.
— Ну й що далі?
— Я вчинив правильно, правда ж?
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Нікого безглуздішого за мене! Мов жертва романів. Фе!
— Мене не стосується те, що ви зробили; ви зробили це для себе.
— Ви мене не кохаєте?
— Ні.
— А я кохаю вас як навіжений!
— Тим гірше для вас, — сказала я, посміхаючись і дозволяючи взяти себе за руки.
— Ні, послухайте, — мовив він, як Торлонія, — поговоримо серйозно, ви ніколи не буваєте серйозною, так не можна!
— Це ви так кажете?
— Послухайте.
— Слухаю.
— Я кохаю вас... зачекайте! я кохаю вас, я говорив з мамою, я кохаю вас, — потім обнявши мене за талію й поклавши мені голову на плече, як дитина, — будьте моєю дружиною! — сказав він.
Нарешті! — вигукнула я подумки — і не відповіла нічого.
— Ну що ж? — запитав він.
— Нічого, — відповіла я, посміхаючись.
— Знаєте, — мовив він, осмілівши, — треба залучити когось до цієї справи.
— Як то?
— Так, я не можу сам, треба, щоб хтось взявся за це — людина поважна, шанована, серйозна, яка поговорить з моїм батьком — словом, улагодить усе. Хто?
— Вісконті, — сказала я, сміючись.
— Так, — сказав він дуже серйозно, — я думав про Вісконті, це саме та людина; він такий старий, що ні на що вже не годиться, окрім як відігравати роль Меркурія.
— Тільки, — знову заговорив він, — я не багатий, зовсім не багатий. Ах! я б хотів бути горбатим і потворним та мати мільйони.
— У мене ви б цим нічого не виграли.
— Ха! ха! ха!
— Гадаю, це нова образа, — сказала я, встаючи.
— Та ні, я не про вас, ви — виняток, ви!
— То не говоріть мені ні про гроші, ні про інше.
— Але що я вам зробив?
— Нічого.
— Пробачте мені!
— Що саме?
— Боже, ну й характер у вас — ніколи не зрозуміти, чого ви хочете! Погодьтеся... погодьтеся стати моєю дружиною, — він хотів поцілувати [примітка] Це не чоловік, а кокетка — цей Антонеллі! мені руку, але я простягнула йому хрестик своєї вервиці, який він поцілував, а тоді підвів голову.
— Яка ви побожна, — сказав він, дивлячись на мене.
— А ви ні в що не вірите.
— Я кохаю вас — а ви мене кохаєте?
— Я не можу цього сказати, — відповіла я, відвернувшись.
— Скажіть, — зітхнув він.
— Я не кажу таких речей.
— То заради Бога! дайте мені хоча б зрозуміти.
Після миті вагання моя голова впала до нього на плече. Який шедевр!
— Ви згодні!
— Тихіше, — сказала я, встаючи, — ви знаєте, що є ще дід і тато, і вони чинитимуть сильний опір католицькому шлюбові.
— Ах! є ще й це.
— Так, є ще й це.
Він узяв мене під руку й поставив поруч із собою перед дзеркалом, наблизивши моє обличчя впритул до свого. Ми були дуже гарні отак.
— Ми доручимо це Вісконті, — підхопив Антонеллі.
— Так.
— Це саме та людина. Але ж які ми молоді, щоб одружуватися. Як ви думаєте, чи будемо ми щасливі?
— По-перше, потрібна ще моя згода.
— Звичайно, отже припустімо — якщо ви погоджуєтеся, — будемо ми щасливі?
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Про його темну шкіру й вʼялі щоки я знову промовчала. Я сподівалась на гарний спогад і не хотіла руйнувати ілюзії.
— Якщо я погоджуся, — сказала я, посміхаючись, — можу поклястися головою, що на світі не буде щасливішої людини за вас.
— То ми одружимося.
Я посміхнулася.
— Ах! — вигукнув він, стрибаючи по кімнаті. — Як це буде кумедно, коли в нас будуть діти!
— Ви божевільний, мсьє.
— Так, від кохання.
У цю мить, почувши голоси на сходах, я спокійно сіла й почекала на тітку й Потехіна, які одразу ввійшли.
З серця мого спав великий тягар, я стала весела, а Антонеллі — в захваті. Він згадав, що колись я мріяла про парасольку монастирського зеленого кольору, і пішов знайти мені таку.
Під час обіду моя нога не відступала від його ноги. Я була спокійна й щаслива, але мені ще стільки треба було сказати й почути. Окрім нашого покою, весь перший поверх готелю порожній; ми беремо свічку й обходимо ці велетенські зали, що ще дихають колишньою величчю італійських палаців — але тітка з нами. Я не знала, що робити.
Ми зупиняємося більш ніж на годину в великій Огидно мені самій!!! жовтій залі, й Пʼєтро наслідує кардинала, свого батька, братів, Валіцького, Брускетті тощо.
Близько одинадцятої, коли ми повертаємося до себе, приходить Потехін. Ми вечеряємо, і тітка забавляється тим, що змушує Антонеллі писати дурниці по-російськи.
— Перепишіть ось це, — сказала я, взявши книжку й написавши на першій сторінці.
— Що саме?
— Читайте.
Я показала йому ці вісім слів: «Ідіть опівночі, я поговорю з вами внизу».
— Зрозуміли? — запитала я, стираючи написане.
— Так.
Відтоді мені стало легше, але я була дивно схвильована. Антонеллі щомиті повертався до годинника, й я боялася, чи не здогадаються про причину. Наче можна здогадатися! Тільки нечиста совість має такі страхи...
О чверть на першу він встав, відпустив Потехіна й попрощався зі мною, міцно потиснувши мені руку.
— На добраніч, мсьє, — сказала я; наші погляди зустрілися...
Не знаю, як описати — це було мов блискавка.
— Що ж, тітко, — сказала я, — завтра ми виїжджаємо рано-вранці, ідіть до своєї кімнати, я вас замкну — так ви не заважатимете мені писати, і я швидко ляжу спати.
— Ти обіцяєш?
— Звичайно.
Я замкнула тітку, кинула погляд у дзеркало й зійшла потаємними сходами.
Я прочинила двері, він ковзнув у щілину мов тінь — і я опинилася в його обіймах... на кілька секунд, не усвідомлюючи нічого.
Я відкрила рота заговорити, але він відгадав мою думку.
— Хіба ж це не розмова? — сказав він ніжно.
— Так, — відповіла я так само.
— Мовчки стільки говориш, коли кохаєш... принаймні... я вас кохаю...
Я розважалася тим, що розігрую романну сцену, й мимоволі думала про романи Дюма.
— Я відʼїжджаю завтра...
— І нам треба поговорити серйозно, а я про це й забув... воно й зрозуміло — ні про що не думаєш, коли отак...
— Ходіть, — сказала я, зачинивши двері так, щоб проникав лише слабкий промінь світла, й сіла на нижню сходинку маленьких сходів у глибині кімнати.
Він став навколішки.
Щомиті мені здавалося, що чую чиїсь кроки, й я завмирала, здригаючись від кожної краплі дощу, що падала на шибки.
— Та це нічого, — сказав мій нетерплячий залицяльник.
— Вам легко говорити, мсьє, — якби хтось прийшов, вам це лестило б, а я була б згублена.
Відкинувши голову, я дивилася на нього крізь вії.
— Зі мною, — сказав він, хибно зрозумівши мої слова, — вам нічого не загрожує. Я надто поважаю й кохаю вас... ви в безпеці.
Я простягнула йому руку, почувши цю «благородну мову».
— Хіба я не завжди поводився пристойно й шанобливо?
— О! — вигукнула я, відступаючи, бо страшний спогад повернувся до мене мов пекучий біль. — Ні, ні, не завжди!
— Але...
— Не говоріть про це, благаю вас... це жахливо! Я задихалася.
— О! — прошепотів він покірливо. — Я так просив вас пробачити мене... забути... Будьте добрі... змилуйтеся наді мною... Пробачте!...
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Він, певно, був напідпитку того вечора.
— Я пробачила, — сказала я тихо-тихо, — і... я забула... — додала я, шукаючи захисту на його грудях — від минулої образи й від нього самого.
Ми обоє були немов уві сні... невже це воно й є, думала я, одна з тих митей, коли людина щаслива, коли кохає... невже це серйозно? Мені весь час здавалося, що він ось-ось засміється — такий він був поважний і ніжний. Я опустила погляд під незвичайним сяйвом його очей.
— Ваші уста, — гукнув він у пристрасному шепоті, — дайте мені ваші уста.
Я навіть не подумала не слухатися й витягнула шию назустріч його губам...
Правду кажуть, що поцілунок у губи... Відкинувши голову, заплющивши очі, опустивши руки, я не могла відірватися...
— О, — мовила я нарешті, — а ви кажете, що це нічого...
— Вже не кажу. Але бачите — ми знову забули поговорити; будьмо серйозними й поговорімо про наші справи.
— Так, поговорімо.
— По-перше, як бути, коли ви відʼїжджаєте завтра? Не відʼїжджайте... прошу вас, не відʼїжджайте...
— Це неможливо, тітка...
— Вона така добра, о! залишайтеся... — і він обвивався навколо мене, мов вуж.
— Вона добра, але не погодиться. Отже... прощайте назавжди...
— Ні, ні, я приїду до Ніцци.
— Коли?
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Червень 1884: Я не тільки зовсім не памʼятаю приємності цієї миті, але й думаю, що навіть тоді ніякої приємності не було. Але я, напевно, вважала себе зобовʼязаною розповідати про це романтично. Що б там не казали, якби мені справді було приємно — я б памʼятала цю приємність.
— Наприкінці місяця, гадаю. Якби ви погодилися, щоб я втік, позичивши грошей, я поїхав би завтра...
— Ні, я цього не хочу! Тоді я вас не побачила б.
— Але ж ви не можете завадити мені поїхати шаленіти до Ніцци!
— Можу, можу — і я вам це забороняю.
— Тоді треба чекати, поки батько дасть мені грошей. Послухайте, сподіваюся, він буде розсудливим, до того ж він нічого не має проти... Ніцци, гадаю, справа зрушила, мама говорила... Але... але якби він не дав мені грошей! Ви знаєте, наскільки я залежний, наскільки нещасний!
— Дасть.
— А якщо ні?
— Вимагайте.
— Порадьте мені.
— Не знаю.
— Ви, що міркуєте, як по писаному, що говорите про душу, про Бога — порадьте мені!
— Моліться Богу, — сказала я, простягаючи йому свого хрестика, готова засміятися, якщо він поставиться до цього з глузуванням, або зберегти серйозний вигляд, якщо сприйме всерйоз. Він залишився незворушним, приклав хрестик до чола й схилив голову в молитві, поки я ніжно цілувала його волосся.
— Я помолився, — сказав він.
— Правда?
— Правда. Але продовжимо... отже, ми доручаємо це Вісконті...
— Добре.
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Він, може, думав, що я дам йому грошей. Я б дала — і зненавиділа б його.
Я казала «добре» й думала «тимчасово». Я діяла, спираючись на прислівʼя: добре діло ніколи не пропадає.
— Але це не може статися одразу.
— Коли ж тоді?
Він сміявся.
— Я не...
— Через два місяці?
— Ви жартуєте? — запитала я, ніби нічого неможливішого й бути не могло.
— Через шість?
— Ні.
— Через рік?
Він усе сміявся.
— Так, через рік... ви зачекаєте?
— Якщо треба — аби тільки бачити вас щодня...
— Я проведу зиму в Римі.
— То це питання літа?...
— Приїжджайте до Ніцци, бо за місяць я їду до Росії.
— Я поїду за вами.
— Це неможливо.
— Чому?
— Мама не захоче.
— Ніхто не може завадити мені подорожувати.
— Не будемо говорити дурниць.
— Але як же я вас кохаю!
Я нахилилася до нього, щоб не пропустити жодного його слова.
— Я кохатиму вас завжди... — сказав він.
Ми переходимо до любовних банальностей... банальностей, які стають божественними, якщо справді кохаєш завжди.
— Ні, справді, — казав він, — як було б чудово прожити життя разом... так, прожити все життя з вами, завжди, разом, у вас біля ніг, обожнюючи вас... Ми обоє постаріємо... так постаріємо, що нюхатимемо тютюн, — і все одно кохатимемо одне одного...
З обережності я тримала його за руки й радила бути розсудливим.
— Так, так, моя... моя дорога, — казав він, не знаходячи іншого слова; і це таке звичайне слово в його вустах звучало як найніжніша ласка... він дивився на мене в захопленні, молитовно склавши руки.
Потім ми говорили розсудливо, а потім він повзав у мене в ногах, кричачи задушеним голосом, що я не можу кохати його так, як він кохає мене — що це неможливо!
— Ах! я такий нещасний, я так страждаю!
— А від чого, мсьє?
— Від кохання!
Я чую все це вперше, але знаю, що це стара пісня, яку виспівують напамʼять.
Не треба думати, що я безупинно дозволяла себе цілувати; коли це траплялося, я записувала, нічого не пропускаючи.
Він хотів, щоб ми обмінялися зізнаннями.
— О! ваші мені нецікаві, мсьє.
— Тоді скажіть мені, скільки разів ви кохали?
— Один раз.
— Кого ж?
— Чоловіка, якого я не знаю, якого бачила десять чи дванадцять разів на вулиці, який не знає, що я існую. Мені тоді було тринадцять років, і я кохаю його досі, і ніколи з ним не говорила.
— Це казка!
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Треба було справді бути дурепою у сімнадцять, щоб слухати таке.
на поляхAnnotation de Marie
Я не рахую тих, кого ненавиділа.
— Це правда.
— Але це роман, це фантазія, це неможливо, це привид.
— Так, але єдиний, якого я не соромлюся кохати й який став для мене чимось на зразок божества. Я не порівнюю його ні з ким, та й немає нікого, гідного такого порівняння.
— Де ж він?
— Я навіть не знаю, він одружений, дуже далеко.
— Ось це безумство!
І мій клятий Пʼєтро* мав досить недовірливий і зневажливий вигляд,
— Але це правда, і ось — я вас кохаю, але це інше.
— Я віддаю вам усе серце, а ви даєте мені лише половину свого.
Дивна річ — кажучи це, він мав знуджений вигляд.
— Не вимагайте забагато й будьте задоволені.
— Але це ще не все, є ще щось?...
— Це все.
— Пробачте і дозвольте мені цього разу не вірити вам.
Бачите цю розпусту!
— Треба вірити правді.
— Не можу.
— Тим гірше! — вигукнула я роздратовано.
— Цього мій розум не збагне, — сказав він.
— Просто ви дуже розпусні.
— Можливо.
— Ви не вірите, що я ніколи не дозволяла цілувати мені руку, що я ніколи не торкалася чоловіка?!!
— Вибачте, але я цьому не вірю.
— О!
— Я повірю вам пізніше.
— Сідайте поруч зі мною, — сказала я, — і поговорімо — розкажіть усе!
Він розповів мені все, що він казав і що казали йому.
— Ви не розсердитеся, — сказав він потім, — якщо...
— Я не розсерджуся, якщо ви щось приховаєте від мене.
— Що ж... ви розумієте, наша родина тут дуже відома...
— Так.
— А ви іноземці в Римі...
— І що?
— Тоді мама написала до Парижа... кільком особам.
— Це дуже природно... і що кажуть про мене?
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Треба було бути справжньою дурепою, щоб пропустити таку фразу мимо вух!
на поляхAnnotation de Marie
І я нічого не зрозуміла!
— Поки що нічого... але хай кажуть що хочуть, я кохатиму вас...
— Мені не потрібна поблажливість...
І, сповнена тривоги, я намагалася випередити те, що могли б сказати в Ніцці, й узаконити там наше становище, розповідаючи, як консул став нашим ворогом через Жоржа й його скандали.
Як я боялася! О! як уся щойно пережита втіха була зіпсована... покалічена, розвіяна!
— Тепер, — сказав він, — є ще питання релігії.
— Так, релігія...
— О! — сказав він з найпестливішим виглядом. — Перейдіть у католицтво...
Але я відразу обірвала його дуже суворим словом.
— То ви хочете, щоб я змінив релігію! — вигукнув Антонеллі.
— Ні, бо якби ви це зробили, я б вас зневажала.
Насправді мене засмутило б це лише через кардинала.
— Як я вас кохаю, — сказав він знову, — яка ви гарна, які ми будемо щасливі.
У відповідь я взяла його голову в обидві руки й поцілувала в чоло, очі, волосся, вуста.
Я зробила це більше для нього, ніж для себе.
— Марі, Марі! — кричала тітка згори.
— Що таке? — запитала я спокійним голосом, просунувши голову в люк, щоб здавалося, ніби голос лунає з моєї кімнати.
— Друга година, треба спати.
— Я сплю.
— Ти роздягнена?
— Так, дайте мені писати.
— Лягай спати.
— Так, так.
Я знов спустилася — там нікого не було: нещасний сховався під сходами.
— Тепер, — сказав він, повертаючись на своє місце, — поговорімо про майбутнє.
— Поговорімо.
— Де ми житимемо? Ви любите Рим?
— Так.
— Тоді ми житимемо в Римі, але окремо від моєї родини... зовсім удвох.
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
А тим часом упродовж усього мого перебування в Римі з самого початку цей чоловік компрометував мене! І я не розуміла, що він відганяв усіх геть. Він навіть казав тим, хто просив представити їх нам, що ми цього не бажаємо!!!! Це я дізналася з певного джерела в Неаполі!
на поляхAnnotation de Marie
Я ніколи не пробачу йому, що він відганяв інших! Негідник! А я вже й так втрачала впевненість у своїх успіхах! Ще б пак!
— Ще б пак. До того ж мама не дозволила б мені жити в родині мого чоловіка.
— Вона мала б рацію... та й у моїй родині такі... незвичайні принципи, що це було б катуванням. Ми купимо маленький будинок у новому кварталі...
— Я б воліла великий, — і, уткнувшись йому в плече, сховала виразну гримасу.
— Що ж, великий...
І ми — він принаймні — заходилися будувати плани на майбутнє. Одразу було видно, що людина поспішає будь-що змінити своє становище.
— Ми виходитимемо у світ разом, — сказав він, — житимемо на широку ногу, правда?
— О! так, розкажіть мені... розповідайте все. Якби ви були... дурні, ви прийняли б моє запитання за низький розрахунок, але у вас досить розуму, щоб зрозуміти: коли вирішуєш провести разом усе життя, треба намагатися зробити це якомога краще.
— Я добре розумію... Ви знаєте все про мою родину... але є ще кардинал.
— Треба налагодити з ним стосунки.
— Ще б пак, я неодмінно так і зроблю, і, знаєте, найбільша частина статку дістанеться тому, хто першим матиме сина... тому треба негайно мати сина.
— Але це ж у наших інтересах, зрозумійте!
— Розумію.
— Тільки... я не багатий...
— Що з того! — вигукнула я, трохи ображена, але досить володіючи собою, щоб зробити зневажливий жест: це могла бути пастка...
— Але..., — сказав він.
— Що?
— Брати не дозволять мені одружитися першому...
— І як же?...
— Треба буде одружити Дикуна і Лева... інакше вони оголосять мені війну...
— Це будуть перегони, — сказала я, сміючись.
Потім, начебто стомлений цими серйозними розмовами, він обхопив мене руками за талію... і очі його блищали, як дві свічки в темряві.
— Чорні очі, — сказала я, закриваючи їх долонею, бо ці очі мене лякали.
Він простягся ниць до моїх ніг і так багато говорив мені, що я подвоїла пильність і змусила його сісти поруч зі мною... Ні, це не справжнє кохання... при справжньому коханні не було б нічого дрібного чи вульгарно-брудного ні в словах, ні в учинках... У глибині душі я відчувала невдоволення...
— Будьте розсудливі.
— Так, — сказав він, складаючи руки, — так, я розсудливий, я поважаю вас, я кохаю вас.
Чи кохала я його насправді, чи просто мені запаморочилася голова? Хто міг би сказати з певністю?... проте з тієї миті, як виникає сумнів... сумніву вже немає... Що б там не було... хвилювання, всі ці закохані слова... темрява і потім ще, мабуть, щось таке, чого я не знаю... я схилилася на його плече, обвивши себе, мов поясом, обома його руками й заплющивши очі.
— Я кохаю вас, я кохаю вас! — вигукнула я, не тямлячи себе, притискаючи обидві його руки до свого серця.
Він нічого не відповів і притулив голову до сходинки поруч з моєю. Може, він не зрозумів тієї ваги, яку я надавала своїм словам... може, вважав їх цілком природними...
Серце моє більше не билося, руки безсило впали вздовж боків... це був, безперечно, чарівний момент... він, мабуть, теж був зачарований, як і я, бо залишився нерухомим, мов я, і не промовив жодного слова [Один рядок закреслено] — я відчувала лише його утруднене дихання по здійманню плеча, на яке я спиралася. Але мене охопив страх, я відчувала, що голова моя ось-ось помутиться...
Примітка упорядників
[примітка]
на поляхAnnotation de Marie
Саме ці слова, на мою думку, і вирішили все того дня. Усе, що було перед тим, для мене нічого не важить — то він говорив, але тут — те, що вирішило справу. Я надавала величезного значення цим трьом словам: Я кохаю вас — і жалкую про них набагато більше, ніж про поцілунки, які могли бути майже несвідомими.
— Треба йти, — сказала я, різко вивільнившись.
— Вже!
— Час.
— Почекайте ще мить, ось тут, біля мене, як нам добре так... якби можна було провести так усю ніч...
Я була надто далека від справжнього змісту цих слів, щоб обурюватися, тому мовчала, коли він відсунувся на колінах і знову склав руки:
— Ти мене кохаєш, — мовив він, — правда, і ти завжди кохатимеш мене... скажи, ти завжди кохатимеш мене?
Це «тикання» мене охолодило... і здалося принизливим...
— Завжди, — прошепотіла я незадоволено, — завжди... а ви, ви кохаєте мене?
— Авжеж... я... О!! Як ви можете запитувати такі речі!! Ах! моя дорога... авжеж... так, якби неможливо було вийти звідси, я б хотів, щоб неможливо було вийти звідси...
— Ми б померли з голоду, — сказала я, принижена тими пестливими іменами, якими він мене називав, і не знаючи, що відповісти.
— Але яка чудова смерть — ваші вуста біля моїх.
Я не встояла перед новим поцілунком, але прийняла його з якоюсь... огидою.
Я випросталася, і він наслідував мій приклад, тримаючись за мою талію...
Він притулився до стіни й притяг мене до себе.
— Через рік, — сказав він, пожираючи мене очима,
— Через рік, — повторила я, більше для годиться, ніж зі щирого переконання... я не вірила в серйозність... пригоди. Але оскільки я вже в неї вплуталася, я хотіла, щоб він вважав її серйозною й приймав мої ласки як дари небесні... Та й яке значення має моя потаємна думка? Я поводилася, як закохана — захоплена, спʼяніла, натхненна, серйозна й урочиста.
У цю мить я почула тітку, яка, бачачи, що в мене все ще горить світло, втрачала терпець.
— Чуєте? — сказала я, вириваючись із його обіймів. — Ідіть, добраніч, — і, схопивши його голову в обидві руки, я дала йому останній поцілунок у вуста й утекла до сходів, не озираючись.
Це кінець сцени, яку я десь читала... Тьфу! Я принижуюся, насміхаючись з усього. Невже я завжди буду сама собі критиком — чи це тому, що я ще не кохаю по-справжньому?
— Четверта година, — кричала тітка.
— По-перше, тітонько, лише десять хвилин на третю, а по-друге, залиште мене в спокої.
Я роздягалася, розмірковуючи: хтось, хто побачив би, як я о дванадцятій входжу до того покоїчка й виходжу о другій — дві години в цілковитому тет-а-теті з одним із найбільш... розпусних італійців — такий хтось не повірив би й самому Господу Богу, якби тому заманулося зійти з неба й підтвердити мою... невинність. Я сама на місці того когось не повірила б... і проте... ось бачте! Як же треба остерігатися видимості... часто так судять і роблять... остаточні висновки, коли насправді немає майже нічого.
— Це жахливо! Ти помреш від такого пізнього нічного бдіння! — кричала тітка.
— Слухайте, — сказала я, відчиняючи її двері, — не лайтеся, бо я нічого вам не розповім.
— До біса, до біса!
— Ах! тітонько, ви пожалкуєте.
— Що таке?
— Ах! ах!
— О! яка дівчина!
— По-перше, я не писала, а залишалася з Антонеллі.
— Де це, нещасна?
— Внизу.
— Який жах!
— Ах! якщо ви кричатимете, ви нічого не дізнаєтеся.
— Та нічого й дізнаватися.
— Є що.
— Ти була з Антонеллі?
— Так.
— Що ж, — сказала вона голосом, від якого я здригнулася, — я так і знала, коли щойно тебе кликала.
— Як це?
— Мені наснилося, що мама прийшла й казала мені: не лишай Марі наодинці з Антонеллі.
Я відчула холод по спині, усвідомивши, що наражалася на справжню небезпеку.
Я висловила побоювання, що напишуть щось іще гидкіше.
— Нема чого поганого казати, — сказала тітка, — якщо насмілюються говорити наклепи, писати їх не насмілюються.
Анітрохи не заспокоєна, я сиділа на її ліжку, вся в тривозі.
Мало не забула сказати, що Торлонія ходив сказати Пʼєтрові*, що той дуже помиляється, залицяючись до мене й збираючись одружитися зі мною, що така думка всього міста. Здається, Антонеллі сказав йому не лізти не в своє діло. Що я зробила Торлонії?
Він також сказав мені — сам Пʼєтро* — що нам оголосили війну, насамперед одна жінка, яка його кохала.
— Вибачте, що кажу вам все це, але це ви наказали.
— Ви правильно робите.
— Але що б там не говорили, ми проведемо разом усе життя — ви завжди кохатимете мене?
— Я кохатиму вас стільки, скільки ви кохатимете мене, — сказала я, притуливши вуста майже до його шиї.
— О! тоді завжди.
Мені не набридає повторювати всі ці дурниці, що роблять мене щасливою й тривожною. Що ж відповідять із Ніцци?
— Ми писатимемо один одному дуже розважливі листи, — сказав Пʼєтро, — і показуватимемо їх.
— О!
— Але так воно й робиться: ви показуватимете мої вашій матері, я робитиму те саме вдома. Але я казала, що не писатиму. Не знаєш, що може статися і... написане залишається.

Примітки

«Міньйон» (1866) — опера Амбруаза Тома за романом Ґете «Роки навчання Вільгельма Майстера». Раніше Марі плакала над долею приреченої заголовної героїні. ↩
Так у Марі: comme ça ! [sic]. ↩
В оригіналі італійською: «Mercurio» — бог-вісник; тут: посередник у сватанні. ↩
Марі має на увазі герцога Гамільтона, за яким вона 1873 року спостерігала в Ніцці, жодного разу з ним не заговоривши (див. карнет 001). ↩
Кардинал Джакомо Антонеллі (1806–1876), державний секретар папи Пія IX і глава родини Антонеллі. Марі розуміла, що будь-яке навернення Пʼєтро до іншої віри було б катастрофою в очах кардинала. ↩
Так у Марі: Ceci jʼai [sic] appris. ↩
В оригіналі італійською: «Occhi neri» — пестлива назва. ↩
У французькій tutoiement (звертання на «ти» замість «ви») означало близькість — навіть непристойну фамільярність між неодруженими в порядному товаристві. Марі сприйняла це радше як зухвалість, ніж як вияв ніжності. ↩
В оригіналі латиною: «scripta manent» (з прислівʼя verba volant, scripta manent — слова летять, написане залишається). ↩