П'ятниця, 12 травня 1876

Не те, що в Ніцці, — і я вся пориваюся на вулицю. Вікна Потехіна навпроти: він бачить нас, ми бачимо його, я кличу його до нас. Утрьох ідемо до любого Шпільмана, потім до Святого Петра — показати тітці, яка вражена такою пишнотою. Є задоволення більше, ніж бачити самому, — це показувати іншим те, що ти вже бачив.
Потім ідемо до Боргезе, де відбувається обласний сільськогосподарський конкурс тощо. Пішки обходимо виставку, милуємося квітами й рослинами, зустрічаємо Зуккіні, — забула сказати: він виходив, коли ми заходили до Шпільмана.
Народу чимало. Усі дуже здивовані, побачивши мене в Римі втретє, — я тут добре знана. Потехін іде обідати, ми зупиняємося на Пінчо. Підходить Сімонетті; представляю його пані Романовій і кажу, що потрапила сюди дивовижним збігом. Коли ми були в Генуї, там ми випадково зустріли мою тітку, яка якраз їхала до Риму нас навідати. Що тут робити! Вона спеціально виїхала і не хотіла вертатися, не побачивши Рима, — от і вирішили: ми залишимося кілька днів у Генуї з друзями, потім повернемося до Ніцци, тітка поїде до Риму, а мене візьме із собою.
Сімонетті пішов — з'явився Брускетті, і знову та сама казочка. Я ненавиджу його вже менше і, мабуть, дозволю йому приїхати до Ніцци. Але ось Лардереї прогулюється перед нами пішки з Торлонією. Я дуже сподівалася, що Клементе* прийде й визволить мене від моєї відрази, але він нічого такого не зробив.
П'єтро* навіть не з'явився на Пінчо — о, прекрасно!
Бачимо його у фіакрі: сидить на колінах у двох інших панів. Навпроти готелю «Рим» він їх залишає, я подаю йому знак підійти. Він увесь сяє і дивиться на мене очима, що цілком доводять: він узяв усе всерйоз і пам'ятає геть усе. Бідолашний осел!
Учора він з'явився об одинадцятій десять — йому сказали, що ми спимо.
— О котрій годині можна прийти сьогодні ввечері?
— О десятій, — каже тітка.
— А якщо з'явитеся об одинадцятій — не приймуть, — додала я.
Та невже він справді думає, що я його кохаю! Яка скотина!
Бачила Джанетто Дорію — він тепер князь Дорія.
Він ширяє над іншими, мов орел. І те відчуття жаху, змішаного з якимось дивним хвилюванням, яке він навіяв мені в «Аполло», не проходить.
Тітка вважає Антонеллі негарним і говорить тільки про Дорію.
— Благаю вас, мадам, не вбивайте мені це в голову — і так достатньо клопоту, щоб не закохатися в нього. Лардереї, Торлонія і Дорія. Троє! Це занадто для моєї голови, яка й так уся навіжена.
— Яка дурниця, моя дорога! Ти добре пам'ятаєш, що тобі казав Морено: не треба кохати — бо нікого гідного немає.
— Та я знаю! Отже, ви добре розумієте, в якому сенсі я кажу: «закохатися».
Антонеллі прийшов, і тітка потім заявила мені, що вона від нього в захваті, що це чарівний юнак. Ось яке враження він справляє на всіх. Розповідаючи про своє перебування в монастирі, він добряче нас розсмішив. Він погодився, каже, увійти туди на чотири дні — а там протримали його сімнадцять.
— Але чому ж ви збрехали? Чому сказали, що були в Терачіні?
— Бо мені було соромно казати правду.
— А друзі з клубу знають?
— Так. Спочатку я казав, що був у Терачіні, потім почали розпитувати про монастир, — врешті-решт я все розповів, сміявся сам і всі сміялися. Торлонія страшенно розлютився.
— Чому?
— Бо я не розповів йому все відразу, бо не довірявся йому.
Далі він розповів, як заради батька вдавав, ніби ненароком випускає з кишені вервицю, — щоб той думав, що він завжди носить її при собі.
Словом, він розповів усю цю історію якнайпростіше, а я засипала його глузуванням та зухвалостями, на які він, чесне слово, дуже непогано відповідав.
— Десятого травня о шостій вечора вирішили, що перегони відбудуться наступного дня, і тієї ж миті я надіслав телеграму пані вашій матері, а потім написав листа.
— Кому?
— До... також і мадам, — каже він, усміхаючись.
Мене таки трохи лютило усвідомлення, що він дивиться на мене як на жінку, яка його кохає, і я каялася, що сказала і зробила тоді ввечері те, що сказала і зробила.
Я змушую його написати листа старому Одіффре, в якому мати дорослого сина-недотепи радить тому замкнути Еміля* в монастирі.
Наодинці я так нічого й не змогла сказати — розташування кімнат не сприяє. Треба буде знайти якийсь вихід, бо мені необхідно реабілітуватися в очах малого. Та й узагалі вся ця історія нікуди не веде, і я нудьгую, даремно витрачаючи час — приємно, правда, але все одно даремно.
Я далі говорю про Лардереї, і П'єтро запитує, чи хочу я з ним познайомитися.
— Дуже, бо я дуже ним захоплена, тільки боюся, що він мене обурить.
Ох, ла-ла!
і тітка додала до цього цілу промову про поведінку молодих людей і про неможливість водити знайомство з таким негідником.
П'єтро захищає мого друга Александра, і я сміюся.
Все це дуже смішно, але й сумно. Антонеллі думає, що я вічно чекатиму його, — бо я не припускаю, що він насмілився жартувати.
Треба послати по Вісконті.
Є купа всього, про що хотілося б сказати, але вже дві години, і мені не до того.
Я нестерпна.
Та й узагалі я сподіваюся, що ті, хто коли-небудь читатиме цей щоденник, матимуть достатньо розуму, щоб цінувати кожне слово без того, щоб я тикала їх носом. Проте... ні, я сподіваюся, що ви зрозумієте все, на що мені не вистачає терпіння писати.
Хочу бувати у світі! Чому, Господи Боже, ви не зробите з захоплень Брускетті й Антонеллі одне єдине захоплення — Дорією?
Що то за кохання? Цей П'єтро* нічого не робить для мене. Пальцем не поворухне. Роблю все я. Це безглуздо. Він любить мене — і нічого не просить, нічого не хоче, стоїть собі спокійно. Нічого подібного я ніколи не чула і нічого не розумію. Він хоче мене чи ні? Хочу знати — вільна ж прийняти або відмовити.
Ця залежність, цей батько... Фе! Хотіла б знати, чи гадають ці прокляті священики, що це таке велике щастя для мене. Не знають вони мене, педанти.
Хотіла б, щоб хтось сказав мені: права я чи ні, вважаючи своє становище хибним. На жаль, боюся, що маю рацію, і хотіла б помилятися в своїх тривогах. Якби хоч могла закохатися до нестями — тоді б знала, чого хочу; а без цього все впирається в гроші. Я маю бути багатою: бідна, я повісила б чоловіка і повісилась сама.
Зайве й казати: сьогодні ввечері я знову повторила байку про своє перебування в Генуї.
Яка шкода, що П'єтро такий хитрий звір і так добре тримається! Ні, це добре — без цього я б його зневажала. А втім, він такий, бо не кохає, або, точніше, бо вважає себе коханим. Хотіла б мати змогу* його зневажати — подивитися, яку б він міну скорчив. Кажу «мати змогу» — не тому, що серце моє слабке щодо нього, а тому, що боюся втратити обожнювача, а можливо (якщо Вісконті каже правду) — дещо й більше. Я не впевнена в собі. Це дурість. Якби мала час — спробувала б. Та спробуймо. Побачимо. Сьогодні ввечері я не вмію писати.