Середа, 10 травня 1876 — четвер, 11 травня 1876

Як я й казала у вівторок ввечері, вчора о третій годині я вирушила в дорогу. Без жодних перепон і без жодних сцен — у цьому я бачу доброту Бога і Святої Діви. Вирушила сама з тіткою, весела і задоволена. До Монте-Карло нас супроводжувала приємна компанія: мама, Чернічов, граф ді Клавезана, Терліков і Лоренті. З останнім я розмовляла від Ніцци до Монте-Карло, тобто близько години. Ще трохи — і я б залишилась у Ніцці. Ця темна, худорлява, маленька, мрійлива й глибока людина — людина породи й розуму — завжди якоюсь мірою мене приваблювала.
Адже зрештою це означало визнати перед усіма, що я їду заради Антонеллі, а моя родина потурала цій русаності [sic]. Більше того — вона ще й заохочувала! Кажу вам: ідіоти!
[Навскоси сторінкою] Добрий Бог і Свята Діва мали б мене зупинити. 1881.
Ця зосереджена й меланхолійна натура, якщо й не збігається з моєю, то принаймні бачить у ній більше, ніж буденну банальність, і я сама ділюся з ним своїми думками майже так само вільно, як із щоденником, — з ним, кого бачу двічі на рік. Прощаючись, він попросив дозволу «потиснути мені руку». Потім я поцілувала маму, взяла сто франків у Чернічова, щоб купити йому в Римі італійський костюм, і we are off.
Яке ж справжнє задоволення — залишити Ніццу! Пан ді Клавезана одружений із панною де Лоренті-Рубанді, сестрою того графа Лоренті, про якого я щойно згадала. Вона чарівна жінка, а дочка — чудова тринадцятирічна блондинка. Ми їхали разом до Генуї, де вони живуть. Графиня мені співала неаполітанські пісні — і дуже гарно — та сказала, що бачила мене в опері; граф додав: що милувався. Вони залишили нам свою картку з адресою в Генуї та дуже люб'язне запрошення.
Від Генуї, залишившись наодинці з тіткою, я почала мріяти про безліч речей — про Рим, про пояснення цієї несподіваної й екстравагантної подорожі. Я мріяла й час від часу всміхалась, знизуючи плечима над своєю так добре вдалою витівкою.
Це жахливий доказ кохання, який я, здається, подаю П'єтро*. Ах, та й нехай — якщо він думає, що я його кохаю, то він просто дурень, як і всі, хто коли-небудь повірить у якесь моє кохання. О другій годині ми вже в Римі: я кидаюся у фіакр, тітка слідує за мною, кондуктор омнібусу готелю «де ла Вілль» бере квиток... і я в Римі.
Боже, яка радість!
Я така щаслива, що, повернувшись з прогулянки, кидаюся до зошита й пишу цього листа до Ніцци:
«San Diou de Diou!» Я в Римі! Ах, яка радість! Ви не можете уявити, наскільки тут краще, ніж у вас! Уперше за п'ятнадцять днів я дихаю на повні груди! Ні, це вже занадто безглуздо!»

РИМ, СЕРЕДА 10 ТРАВНЯ 1876 — ЧЕТВЕР, 11 ТРАВНЯ 1876

Наш багаж прибуде лише завтра, тож щоб подивитись на повернення з перегонів, довелося задовольнитись дорожніми сукнями; втім, мій сірий костюм і капелюх із повсті мені дуже личили. Я веду тітку на Корсо — яка прекрасна річ знову побачити Корсо після Ніцци! — і приголомшую її нісенітницями й поясненнями, бо мені здається, що вона нічого не помічає. Показую їй Піццарді, що їде в брику, вщент набитому Зуккіні з витріщеними очима, та безліччю інших звірів.
Але хіба цю подорож, яку я вчинила з безумства, не можна було б приписати серйозним намірам?
Ось і Каччі-Клуб — під портиком якийсь тріпіт при моїй появі: чернець стоїть із розкритим ротом, потім знімає капелюх і посміхається від вуха до вуха; Сен-Жозеф стоїть поряд і вклоняється одночасно, не надто дивуючись. Потім — доброта небес! — Лардереї! Лардереї сам! Лардереї один, ви розумієте! Далі Сімонетті, Россі, що зашарівся, мов рак, упізнавши мене, і нарешті... Торлонія, який раптово зупиняється й посміхається своєю ангельською усмішкою. Чесне слово порядної жінки — в нього ангельська усмішка.
Потім Брускетті — здалеку, сам, брудний, пішки.
Про коханого чоловіка я б такого ніколи не сказала.
П'єтро* був у сірому — дуже брудний і блідий. Я ж вам казала, що Чезаро й Антоніо його остаточно розбестять. Ну, сподіваюся, це скоро скінчиться.
Ні, послухайте — мова зовсім не про нього. Мова про дона Клементе*, який чарівний, як і Лардереї. Потім Беймонте, Пандола, принцеса Марґеріт у кареті четвернею з вершниками у червоному.
Тітка зробила таку похмуру міну, побачивши уклін Торлонії, що мені довелося торкнутися її руки — наче закликаючи до доброзичливості.
Вона прийняла Торлонію за дрібного крамарчука! Уже дві години я роблю все, щоб переконати її, що Торлонія й Лардереї — найвродливіші чоловіки у світі, але вона не хоче нічому вірити. Ах! Corpo di Dio! Я в Римі!
Бідолашні нещасливці! Ви всі зопрієте в Ніцці! Як я вас жалію! Мало не забула сказати: ледь не залишилась у Ніцці! Через Лоренті, в якого рука дитини. Придивіться до нього — я запевняю, що це людина породи.
Нарешті ми йдемо на Пінчо і застаємо там Лардереї, що завмирає переді мною, мов пес.
Цей лист треба читати вголос на людях — щоб утішити всіх тих нещасних, що животіють у батьківщині Катерини Секурани.
Ну ось і все — прощавайте. Ні, я ніколи не повернусь — Ніцца занадто безглузда! Повернувшись з прогулянки, я сіла посеред сходів — від радості, запевняю вас, від радості.
Цей лист пояснює мій стан. Послухайте: у Ніцці я страждаю від зневаги бруднуватого ніццького товариства, в Римі я страждаю лише від байдужості чудового римського товариства. Отже, краще вже страждати в Римі. Цей дурень П'єтро* вигадає собі бозна-що — це мене трохи дратує. Йому самому треба було приїхати до Ніцци. Він, певно, пишається собою, і це дуже зрозуміло, але й дуже прикро. Якби він міг заглянути в глибину моїх думок, він би так не пишався.
Щойно дізналась найрадіснішу новину. Мєчерська заручена з паном Ігнатьєвим. Отже, не з Торлонією.
Тітка — або, вірніше, тіткине марнославство — чекає сьогодні ввечері на Антонеллі, я теж, але без особливого хвилювання. Він не прийшов, і об одинадцятій я цілком спокійно пішла спати, посміхаючись своїй римській подорожі. Тітка весь час каже мені, що я не знаю, чого хочу.
— Я хочу виходити у світ, — кажу я їй, — а оскільки мені це не вдається, я роблю всі ці безумства, щоб заглушити тугу.

Примітки

Англійська в оригіналі: «ми рушили».
Ніццький (провансальський) діалектний вигук: «Святий Боже Боже!»
Італійська лайка: «Тіло Боже!» — вигук здивування чи захоплення.
Катерина Секурана — легендарна героїня Ніцци, яка за переказами відбила турецький напад 1543 року.