Понеділок 24 квітня 1876

Мені треба було б розповісти про цілий день, та я вже нічого не памʼятаю! Знаю лише, що на Корсо ми зустріли Антонеллі двічі-тричі, тоді мама зупинила екіпаж, і він прибіг весь сяючий і радісний. Він був із друзями, треба було рухатись далі, і його відпустили — щойно він запитав, чи будемо ми вдома сьогодні ввечері. Будемо — на жаль! Сьогодні в театрі «Аполло» Рісторі грає «Марію Стюарт» — і жодної ложі немає.
Близько пів на одинадцяту я почала хвилюватися — і ви не можете уявити, як я страждала. О десятій я впала навколішки й поклялась простояти так півгодини без руху і встати лише тоді, коли він прийде. У такому стані духу це була справжня мука: я молилась Богові й жахливо страждала, питаючи себе, чи є в цьому й справді щось більше, ніж примха. Я вже шаленіла від роздратування й розчарування, коли почула, як він увійшов до вітальні, — я підвелася, вдячна Богові всією душею, бо Він мене почув.
Я обіцяла Богові не влаштовувати сцен, аби тільки він прийшов. Він прийшов — і я цілком природно зайшла до вітальні й почала розмовляти, як усі інші.
Нетерпіння моє було велике; я думала, що час прощатися ніколи не настане. Він настав — як рано чи пізно настає в цьому світі все.
О першій годині Антонеллі прощається з усіма нами, мама йде до себе з Діною і Валіцьким, я йду до себе — але відразу ж виходжу й зустрічаю його в коридорі.
Я занадто плакала й занадто мучилась через нього, щоб повестися вміло.
Він провів чотири дні в монастирі, потім — у заміському маєтку. Тепер він помирився з усіма родичами, збирається виходити в світ, жити розумно, думати про своє майбутнє. Про кохання до мене — ані слова. Я лютувала — і хоч розуміла, що це необережно, заговорила про це першою. Але він вдав, що не розуміє, і чемно попрощався; я його затримала, вже й сама не памʼятаю, що говорила, — проте сказала досить, щоб він зрозумів. Я справді вже не тямила себе: заплющувала очі, спиралась об стіну; зрештою дійшла до докорів, до слів про те, що дарма я брала все це поважно, що він просто дитина, і найкраще, що він міг би зробити, — це більше не говорити про це кохання. Тоді він сказав, що не може мене кохати, бо я його не кохаю, у мене дивні теорії, я грала, я сміялась. І що в Неаполі я розважалась, кокетувала, як завжди, — і це доводить, що я його не кохаю. Він також сказав, що бачив мене минулої неділі неподалік від Сан-Джованні-е-Паоло, і на доказ своїх слів описав усе, що я робила, як сиділа. І треба визнати — він описав точно.
Та що ж мені сказати! Я нічого не знаю — знаю лише, що його рука вислизала з моєї, що він поспішав іти, що я наговорила купу дурниць: заплющувала очі, затримувала його, ставила безглузді запитання; що він уникав будь-яких пояснень, кажучи, що я його не кохаю, а якщо й кохаю — то якось надзвичайно дивно, з усіма своїми питаннями слідчого; що я нібито лише хочу почути, що мене люблять, — а потім посміятися. Боже мій, Боже мій! Ніколи я не поводилась так безглуздо. Думаю, він більше мене не кохає: я стояла в напівтемному коридорі, я не забирала від нього рук, схиляла голову, я була дуже схвильована — а він сміявся, казав «на добраніч» і розповідав, яким тепер став розумним.
Я переказала йому майже все, що писала тут про цю справу, — він мене не заспокоював. Я дійшла до того, що впала на стілець, кажучи, що він мене засмутив. Я не розігрувала комедії — я говорила правду, мені було дуже погано, а він не зворушився, не підійшов утішити мене, а заходився говорити про дрібниці й додав, що так пізно залишатись непристойно. Не знаю, як я його не роздавила!
— Ви мене кохаєте? — запитав він нарешті.
— А ви?
— Ах, ось ваша манера! Вам кажуть: «Я вас кохаю» — ви відповідаєте: «Це неправда», а потім ваша знайома манера — як зі мною. Я став розумним, я тепер інша людина.
— Воно й видно!
— Та як же, коли ви мені завжди казали, що не кохаєте мене!
— І мені з першого слова кидатися вам на шию?
— Без сумніву!
— Справжнє кохання не міркує. Ви мене кохаєте?
— А якщо я скажу, що так?
— Ах, ось знову припущення, умови!
— Ще б пак. Мені що, сказати вам «я вас кохаю»!
— І що б із того вийшло?
— Е! Те, що завжди виходить у таких випадках!
Я нічого не вмію розповісти, нічого не усвідомлюю, все переплуталося; ми не могли порозумітися, і ясно чому. Він мене не кохає, а мене, божевільну, вабить те, що втікає. Я не почуваюся приниженою, хоч для цього й були б підстави. Не знаю, що мені казати й робити. Я бачу, що він мене не кохає.
Може, це погано — читати романи, бо через те, що він не говорить нічого такого, як у романах, я зовсім збита з пантелику й не знаю, що думати. Ні, не в тім річ. Він хоче на цьому зупинитися, ось правда.
— Хочете, я скажу вам, що все це означає? — сказала я йому. — То слухайте. Ви залицялися до мене, як до гарненької дівчини, якою я і є, а потім, побачивши, що це заходить задалеко, відступили.
Не знаю, що він відповів, — певно, нічого втішного. Я нічого не вмію написати. Я якась дивна, я вже сама себе не розумію. Я не в люті, мені дуже гірко, я дуже здивована — здивована тим, що знайшлася істота, яка насмілилася прийняти мене так холодно.
Як! Я стояла з ним сам на сам, з опущеними руками, і схвильованим голосом майже казала йому «я вас кохаю», а він не взяв мене за руку, не схилився до мене, не пригорнув мене до себе!
Тієї миті я б не опиралася, я б припала йому до грудей і заплакала, а він усе повертав розмову на байдужі речі.
Валіцький дратував мене, раз у раз гукаючи; становище було таке фальшиве! Я лютувала, затримувала Антонеллі й зрештою сказала йому, що якби тут був мій брат, я б звеліла цьому братові дати йому два ляпаси, але я жінка, та ще й сама, тож можу хіба що зневажати його.
— Я могла б вас покохати, але ваша підла поведінка обернула це почуття на зневагу!
Він питав, що це зі мною сьогодні, чому я така дивна й кажу стільки… дивних речей.
Ну от і все. Я більше нічого йому не скажу. Ах! Ще б пак, я й так досить принизилася.
Не знаю, чи я сердита, чи засмучена, розлючена чи нещасна.
Я ще ніколи не бувала в такому становищі, я зовсім отупіла.
Зараз третя година, але я не можу заснути; я спокійна, але мені холодно. Я нічого не знаю й нічого не розумію.
Змилуйся, Господи, досі Ти мене вислуховував, то не відступайся ж від мене й зроби, заради неба, щоб я ясно побачила, щоб я хоч щось дізналася.
Невже можливо, що він мене більше не кохає, невже він мене обманув, невже в голові в нього були самі легковажні думки? А втім, треба ще знати, чого хочу я. Серйозно, я не думаю, що кохаю цього чоловіка. Я ніколи не бачила нічого подібного: це він вимагає, це він хоче, це він просить цілковитого кохання. Він говорить так, як мала б говорити я, мені таке й на думку ніколи не спадало. Він мене не кохає, от і все.
Який хаос! Господи Боже, зроби так, щоб я хоч щось зрозуміла, щоб більше не борсатися в цій байдужій, млявій непевності, яка в сто разів гірша за сльози й гнів. Я хотіла б зрозуміти, щоб усе пояснити в цьому щоденнику. Він зовсім змінився: можна подумати, що за двадцять днів він став тридцятирічним чоловіком. Причина цієї зміни в тому, що він мене більше не кохає. Він, здавалося, був задоволений, бачачи мене в цьому жахливому стані, і втішався моїм отупінням. Він говорить зовсім інакше. Він став таким розсудливим, що аж диво бере. Схоже, в ньому сидить єзуїт.
— Знаєте, — сказав він, — тепер я лицемірю: я схиляюся перед батьком, завжди кажу йому «так», поводжуся розсудливо й думаю про своє майбутнє.
Завтра, може, я й зумію щось розповісти, але сьогодні ввечері я така дурна, що це просто дурість якась!
Одне я відчуваю добре: мене більше не кохають.
— Сподіваюся приїхати до Ніцци, — сказав він.
— Ви ніколи мене не кохали, — сказала я. — Як! Я їду, а ви навіть не турбуєтеся, де я! Ви знаєте, що я в Неаполі, і замість того, щоб поїхати туди, їдете за місто!
— Послухайте, — сказав він, — я не міг приїхати; ви ж розумієте, що я не міг не послухатися саме тоді, коли щойно помирився, я не міг вибрати саме цю хвилину, щоб знову накоїти дурниць.
Хай я лусну, якщо я хоч щось розумію!
Я сказала йому досить, щоб зробити чоловіка щасливим, а він нічого не зрозумів, він сміявся! він утік.
Не розумію, як я не розлютилася, як я зараз не шаленію! Я спокійна, нічого не розумію, нічого не можу написати, крім дурниць.
Який нудний стан!
Ах! На Пінчо ми говорили з Плауденом.
Ні, це безглуздо. Я дурна, дурна і ще раз дурна!

Примітки

Корсо — via del Corso, головна прогулянкова вулиця Риму, центр світського життя. ↩
Teatro Apollo — головний театр Риму того часу. ↩
Аделаїда Рісторі (1822–1906) — видатна італійська трагічна актриса; «Марія Стюарт» — одна з її коронних ролей. ↩