Вівторок 25 квітня 1876

Розплющивши очі опівдні, я подумала насамперед: чи можливо так поводитися, як учора? Чи можливо так забути про свою гордість? Але це не моя вина. Я говорила з твердим переконанням, що кожне моє слово сприймається як дар небесний; а бачачи, що враження виходить зовсім не те, на яке я сподівалась, я заходила все далі й далі — бо мені видавалось неможливим, що... зрештою... ви мене розумієте.
Поки він був Пʼєтруччо — шалений і чесний хлопець, — я могла чинити, як чинила, але як тільки це граф Антонеллі — ні кроку далі. Не треба забувати, що ні він, ні я вже не діти, і між молодим чоловіком і молодою дівчиною є стільки тонкощів, яких слід дотримуватись. Потрібна скромність, стриманість. Ні — потрібна байдужість, і тоді я добре побачу, чи він мене кохає.
навскоси
Уривок, який треба памʼятати!
Ви не можете уявити, як ніяково я себе почуваю! Я дорікнула йому в очі в усьому, у чому дорікала в цьому щоденнику, — а він не звернув уваги і не подумав виправдовуватись, навпаки — просив мене самої визнати свої провини.
— Оце так жарт! — вигукнула я. — Я ніколи не бачила такої зухвалості, я хрещусь від голови до ніг. Виходить, це я винна! Клянусь, що ви кажете щось неймовірне. Якби я вас кохала — прокляла б вас, але оскільки те, що колись нагадувало кохання, перетворилось на зневагу через вашу боягузливу поведінку, — не проклинаю вас, і нехай диявол буде з вами! Хоча ні; диявол не здатен довго пробути з дурнем!
А він стояв під цим градом слів — незворушний, мов фортечна стіна під градом сухих горошин.
— Я прийду завтра, — сказав він, немовби бажаючи мене заспокоїти, — і ми поговоримо про все це серйозно.
— Нема потреби, пане, я добре бачу, чого варте ваше прекрасне кохання. Можете більше не приходити, — додала я вже слабшим голосом, — ви мене засмутили, я прощаюся з вами в гніві й не спатиму всю ніч. Ах! Можете похвалитися, що довели мене до сказу, так і знайте!
А я ж мріяла про нього, розводила сентименти, готувалася побачити, як він повернеться такий щасливий, що аж захлинеться й не зможе й слова мовити, такий закоханий, що… Ах! Тисяча Сен-Жозефів на одного Лардереля!
Колізей при місячному світлі! Ах! Справді гарно! Ах, раджу вам розчулюватися, шановні панночки! Будьте тверді, як камінь, хитрі, як попи, і кокетливі, як чортиці. Тільки тоді вам коритимуться і ви будете щасливі. А зробіть, як я: опустіть руки, схиліться до чоловіка, похиливши голову й цілком готові опинитися в його обіймах, — і цей чоловік, який, коли ви його відштовхували, падав навколішки, відсахнеться, притулиться до стіни й скаже вам:
— Яка ж ви дивна! Я поговорю з вами завтра, коли ви заспокоїтеся.
Це він скаржиться, це він каже, що я йому завжди відмовляла, завжди сміялася або казала, що не кохаю його!
— Отож, розумієте, не можу ж я ходити всюди зі своїм нещасливим коханням; немає нічого дурнішого за чоловіка з нещасливим коханням.
Ну й ну! Я на його місці говорила б так само, але все ж, як на чоловіка, що справді кохає, він здається мені надто гордовитим і надто розважливим.
Тепер я дістала своє сповна, тож більше ні слова про це не скажу. Якщо він хоче, хай починає першим.
А якщо він не захоче, якщо він мене більше не кохає і тільки й мріє, щоб на цьому все обірвати?
розворушує, від чого в мене закипає кров і мороз пробігає по спині!
Так мені куди більше до вподоби, о так. О, я в люті, в люті!
Я з величезним нетерпінням чекаю, коли можна буде вийти, аж раптом починається дощ. Я виходжу лише по свої серця — вони дуже гарно вийшли, ось їхній точний портрет у натуральну величину. Отут — моє, президентки; членські — такі самі, тільки без ключика, який є лише у мене. Це серце треба носити на шнурку з шовку-сирцю. І коли хтось із членів зробить нам якусь виняткову послугу — зможе носити його з широкою жовтою стрічкою, через плече. На зворотному боці серця є скло для мого портрета ось так: але оскільки серце порожнє всередині — туди можна покласти що завгодно, і портрет стане кришечкою. У своє я вже поклала власний портрет.
Deux cœurs dessinés à la plume : un grand cœur marqué «A T E» traversé d'une clef, et un petit cœur avec un médaillon ovale au centre
Les cœurs de la société A.T.E. : le cœur de Marie, avec la clef, et celui des membres Mon Journal, t. 7, p. 304
Та це і є закон: носити можна лише власне обличчя, а всередину вкласти — що душі завгодно.
Шнурка в мене ще немає, і серце висить на блакитній стрічці. З ним я маю вигляд черниці — і від цього вигляду мене морозить.
Дощ усе іде, і оголошують барона Вісконті. Цей чарівний чоловік — такий дотепний, попри свій вік.
Мало-помалу, говорячи про одруження Одескальки, згадали й Антонеллі.
— Та, пані, — сказав Вісконті, — маленький Антонеллі, як ви його називаєте, — це не партія, якою слід нехтувати; навпаки, треба брати обома руками. Бо цей бідолашний кардинал згасає щодня — вже й ходити не може, і життя його полишає; а це означає, що якогось дня кожен із його племінників стане мільйонером. Отже, Пʼєтро Антонеллі буде мільйонером.
— Але в кардинала є донька.
— Так... але донька чудово влаштована, тож вона тут ні до чого. Успадкують племінники.
— Знаєте, бароне, мені казали, що малий пішов у монастир, — сказала мама.
— Який малий? — запитав Вісконті, майже ображено.
— Та той малий, ви знаєте...
— Пʼєтро Антонеллі, — кажу я.
— Ах, ні! Він думає зовсім про інше, запевняю вас.
Потім заговорили про Рим, і я сказала, як я його люблю і чого мені коштує його покинути.
— То залишайтеся ж.
— Я б і рада.
— Мені приємно бачити, що ваше серце любить наше місто.
— До речі про серце — ви бачили моє?
— Як це?
— Подивіться, — і я показала йому серце.
— Добре серце, — сказав він.
— Серце черниці, знаєте, — додала я зі сміхом, — мене залишать у Римі в монастирі.
— Ох! — сказав Вісконті, теж сміючись, — сподіваюся, що ви залишитесь інакше; ми знайдемо спосіб.
— Який?
— Хочете, щоб я знайшов? Це неважко.
— Будь ласка, шукайте.
— Шукайте, — повторила мама.
— І знайду, — сказав Вісконті, міцно стискаючи мою руку.
Що ви про це думаєте, кляті читачі?
Мама сяє, я сяю. Це північне сяйво.
Ми майже будуємо плани. Мама непокоїться через те, як грубо я поводилась учора з її улюбленцем. Я сміюся...
Виглядає сонце — немовби освячуючи мою веселість, — і ми виходимо.
Ось тобі! Мулітерно й Одескальки на Корсо! Погода така чудова, що я не можу втриматися, щоб не заспівати стиха.
А ось і Пʼєтруччо — я вітаюся з усмішкою.
Як це, в біса, я могла наговорити стільки дурниць учора? Знаю як. У мене була звичка говорити йому щодня якусь дрібну зухвалість; двадцять пʼять днів я мусила тримати їх при собі, і вчора ввечері вони всі разом вилетіли — і вийшла неймовірна галіматья.
Ми зупинилися біля магазину, коли підійшов Россі, і я була любʼязна так, як умію лише я. Тобто, коли я за це беруся — це щось чарівне.
Боже, як переповнене в мене серце! Не срібне — справжнє.
Я так боюся, боюся всього. Уже майже девʼята, я починаю хвилюватися.
Сьогодні ввечері — всупереч усім очікуванням — досить велике зібрання. Плауден, Сімонетті, Боткін і Пастмиков — і без сумніву, Антонеллі.
Я виконувала обовʼязки господині з великим запалом, і моє срібне серце обговорюють на всі лади.
Найдовше залишався Сімонетті — до першої, здається, — і о десятій хвилині на другу нікого вже не було, крім Пʼєтро. Поки Сімонетті балакав із мамою, Діною і Валіцьким за одним столом, я сиділа з Пʼєтро за іншим, і ми міркували про кохання взагалі і про кохання Пʼєтро зокрема. У нього жахливі принципи — а точніше, він такий шалений, що взагалі ніяких. Мене справді засмучувало те, що він казав, бо про своє кохання до мене він говорив так легковажно, що я не знаю, що й думати. Та й схожий він на мене вдачею — просто неймовірно. Борги його й тримали так далеко від Риму, і на доказ він пропонує принести мені листи свого адвоката. Звичайно, він повторює, що кохає мене, додаючи однак, що воно находить і минає, що він не здатний кохати серйозно. Тоді я читаю йому проповідь, він погоджується і викладає найдрібніші свої думки — а це негаразд, бо думається багато чого, і не все те приємно чути.
Я памʼятаю слова Вісконті й поводжуся відповідно.
Нарешті прощаємося, але медальйон мого серця відкривається, треба його полагодити; Пʼєтро залишається, і через мить — не знаю як — ми вже опиняємося в коридорі. А тепер прошу вас: не читайте того, що я напишу далі. Я досі вважала, що цей щоденник дуже моральний і що з часом його давали б читати в школах і пансіонах. Послухайте — раджу вам не йти далі, бо ви в мені розчаруєтеся, та й годі.
Не знаю, як це почалося, але через пʼять хвилин ми вже не сварилися. Ах! Так, я памʼятаю.
— На добраніч, — кажу я йому.
— Чекаю лікаря, щоб він дав мені цигарку.
— Я вам дам одну, — і я пішла до кімнати Валіцького, що в кінці коридору, поруч із моїми дверима; лише двоє дверей виходить у цей коридор — двері Валіцького і мої, а сам він веде до загального освітленого коридору.
Він пішов за мною; не знаю, що говорилося, але через пʼять хвилин ми більше не сварилися, порозумілися — хай мене чорт візьме, якщо я знаю як.
— Ти даремно не кажеш йому, що кохаєш, — сказала мені мама після візиту Вісконті. — Зрештою, це ні до чого не зобовʼязує.
Я була під впливом цієї поради. Ну-бо, пригадаймо — все це було не більш як годину тому, а я вже нічого не памʼятаю з того, що говорилося.
Він був зовсім поруч зі мною, і, заспокоївши мене цілком, підійшов ще ближче і взяв мене за руки і за талію.
— Я більше ніколи не казатиму дурниць, — сказав він, — раз це вас засмучує. Але що вдієш — такий мій характер, треба вибачати; я шалений і нерозважливий, кажу все, що спадає на думку, але клянусь, що кохаю вас і завжди кохав, — ви й самі здогадались, дуже добре знали, чи не так?
Я нічого не відповідала, але й не відштовхувала.
— Ви мене кохаєте? — запитав він.
Та сама підлість... Тоді він притяг мене до себе... Не читайте — ще є час! — і поцілував у праву щоку; слова Вісконті й мами ще лунали в моїх вухах, і замість того щоб відштовхнути його, я піддалася йому й, обнявши обома руками за шию... Ну й ну, він поклав голову мені на плече і поцілував шию... ліворуч і... який жах! Вперше в житті я була в обіймах чоловіка!
— Ви мене кохаєте? — запитала я тоді.
— О так! І завжди кохатиму.
— Ні, відпустіть мене, те, що я вам дозволяю, — погано; я роблю погано... Ідіть.
Але замість того щоб відпустити, він притиснув мене до себе і подивився на мене так, що я сказала:
— Ви знаєте, що я казала вам про це ще того вечора... ніхто, навіть не...
— Так, але зі мною все інакше — я вас кохаю і... ви мене кохаєте?
— Е! Якби я вас не кохала, хіба б я це вам дозволила!
Не сказати, що я його кохаю, — означало б звинуватити себе більш ніж у легковажності.
Боже, як важко все це розповідати! Продовжмо сяк-так, коли вже треба. Не знаю вже як, але він зобовʼязався одружитися — він принаймні; я ж здебільшого мовчала.
— Ви їдете в четвер?
— Так, і ви мене забудете.
— Ну вже ні! Я приїду до Ніцци.
— Коли?
— Щойно зможу.
— Зараз.
— Я не можу.
— Чому?
— Ах, ви цього всього не знаєте.
— Та кажіть же, кажіть зараз, я хочу знати.
— Батько мене не пустить.
— Але вам достатньо сказати йому правду — і він не подумає, що ви їдете до Монако.
— Звичайно, я скажу йому, що їду заради вас, що кохаю вас, що хочу одружитися. Але не зараз — ви не знаєте мого батька. Він тепер дуже добрий до мене, він мене щойно простив, але я ще не наважуюсь нічого просити.
— Поговоріть завтра.
— Не наважуся, він добрий, але я ще не почуваюся певно — подумайте: три роки він зі мною не розмовляв! За місяць я буду в Ніцці.
— За місяць мене там уже не буде.
— А куди ви поїдете?
— До Росії. От я поїду, а ви мене забудете.
— Ні, але за два тижні я буду в Ніцці, і тоді… тоді ми поїдемо разом?
— Так.
навскоси
Я не вірила жодному його слову, але це була одна з найприємніших хвилин мого життя: я думала, що тут і настане кінець домашнім мукам.
Він пригорнув мене до серця й укрив моє обличчя поцілунками, а я заплющувала очі, щоб не бачити цієї гидоти.
— Ах! — вигукнула я, відсахнувшись. — Тепер ви задоволені!
— Ось яка ви! — вигукнув і він. — Ось! У вас завжди погані думки!
— Ні, — сказала я лагідніше, — я лише питаю, чи ви задоволені?
Оце так відповідь! А я все не розплющувала очей.
— Знаєте, — сказала я, — мама думає, що я сплю, а ви пішли.
— Справді? — сказав він, сміючись.
на полях
[Примітка: 1881. Насамперед, ця сцена здається мені огидною. Дозволити обійняти себе за талію й цілувати в обличчя!! Я й досі почуваюся брудною. Фу, гидкий уривок!]
— А тепер ідіть; ні, стривайте, підійдіть сюди, — і я відступала в нішу своїх дверей, які були зачинені й давали дуже надійну опору.
— Ви мене кохаєте і завжди кохатимете?
— Я завжди вас кохатиму. А ви мене кохаєте?
Я ледь помітно кивнула, і він так зрадів, що схопив мене в обійми, а я мовчки пригорнула його до грудей.
навскоси
Мене це страшенно розважало.
— Я вас кохаю, я вас кохаю, я вас кохаю, — повторював він, падаючи навколішки.
— Підведіться, пане, я, здається, зараз зомлію, — але він мене підтримав.
— Ви щасливі? — спитала я, взявши його голову в долоні, а потім запустивши пальці йому у волосся. — Скажіть?
— О! Так, ще б пак, — прошепотів він у захваті.
Я зібрала всі сили, і, оскільки наші обличчя були вже зовсім близько одне від одного, я зважилася на великий крок і поцілувала його в губи — я, що досі навіть не торкалася його вустами. І цей перший мовчазний поцілунок тривав так довго, що я впала знесилена йому на плече, і тримали мене лише його руки, що, мов залізний обруч, оповивали мою талію.
Я хотіла більше не писати, але в майбутньому це буде мені приємним спогадом, тож розповім усе, наскільки дозволяє збентежена памʼять.
Двічі чи тричі я вдавала, ніби сердито йду геть, і він щоразу мене затримував.
навскоси
Ми обоє стали серйозні. Здавалося, ми засмучені — такі поважні були в ту мить наші обличчя. Зачорнено: Серйозна нотка, більше.
— Ні, — сказав він, — не можна ж отак прощатися щовечора. Ви ж не сердитеся, правда?
— Ні, — відповіла я, усміхаючись, — я добра, бачите…
— Досить! Досить, пане, і так уже забагато.
— Ще один, останній, перш ніж я піду.
Тоді я знову відійшла у свій темний куток і, ще раз змусивши його присягтися, що він мене кохає й приїде до Ніцци, відпустила його. Але він повернувся знову.
— Яка ж ви тоненька, — сказав він, обхопивши мою талію пальцями й стиснувши її, від чого я була в захваті: він міг переконатися, як мало я була затягнута, бо мій атласний корсет подавався, як вільний ліф, і його можна було зрушити.
— Приїжджайте тепер до Ніцци! — сказала я.
— Ах! Якби ж я міг!
Ах, чорт! Четверта ранку, решту розповім завтра, сьогодні ввечері я пишу дуже погано, хоча я й не схвильована, дивуюся власній байдужості. Дивлюся на свої губи — чи не змінили вони кольору; та ні, вони ті самі, і все ж вони вже не ті самі, — от бачите, яка оманлива зовнішність!
Досить, досить, до завтра.

Примітки

«Оце так жарт!» — іронічний вигук недовіри та обурення; буквально «жарт гарний!» ↩
В оригіналі французькою: «Bigre !». ↩
Галіматья — від фр. galimatias: плутана нісенітниця, безладна мішанина слів. ↩