Субота 22 квітня 1876

Другий день перегонів!
Стільки ж народу і значно більше пожвавлення, ніж позавчора. Я вся в захопленні.
Та мавпа, що так набридала мені того вечора в театрі, — це принц де Меліссано. Альтамура гадав, що ми поїхали, — він зʼявився здивований і наказав подати чудовий сніданок, після якого прийшли Торлонія з Сен-Жозефом — просто до нас, не петляючи. Про залицяння й мови немає, тож я з ним — як з жінкою, без жодного кокетства. Він не пʼяний, що надає йому вельми поважного вигляду, але й вʼяже йому язик. Раніше я його, так би мовити, побоювалась, та тепер почуваюся, слава Богу, цілком невимушено. Що ж до Сен-Жозефа — він чарівно негарний, надзвичайно симпатичний, і з ним почуваєшся як із давнім другом.
Уже два дні я тільки на нього й молюся, як колись на покійного Дз...Дзуккіні. Кажу «покійного», бо більше його не бачу.
У мене сьогодні чарівне вбрання, все з білого кашеміру. Шемізетка з відкритим спереду жабо (як сорочки, що їх носили чоловіки пʼятдесят років тому), рукави, зібрані біля ліктя. Усе це оздоблене широкою ажурною вишивкою білим шовком. Спідниця має внизу вишиту рюшу, підбиту воланом із мусліну, облямованим валансьєнським мереживом; цей пінистий убір — дуже вигідна оправа для ноги, взутої в черевичок із жовтої шкіри з ажурною вишивкою чорною шеніллю й золотом. Шемізетку в талії стягує шовкова стрічка, що спереду сходиться мисом, а ззаду вільно спадає, без банта, лише схрещена, і тримає її прихований гачок. Навколо шиї — білий тюль із двома довгими кінцями ззаду.
Коли ці панове пішли, настала нудна перерва — аж доки ми не рушили на трибуну.
— Та зачекайте ж, — сказала мама, коли Торлонія зібрався йти, — за якийсь час підемо разом.
— Не затримуйте пана, — сказала я, — я от ніколи нікого не затримую, коли йдуть: це ж приємно, — додала я, сміючись.
Він теж засміявся й сказав, що я сувора й зла.
Я сказала, що перерва була нудна, — не така вже й нудна, бо я весь час дивилася на Лардереля, який тільки те й робив, що бігав сходами трибуни вгору й униз, метушився, клопотався, давав сто настанов (марних, закладаюся) своєму жокеєві, тягав свого коня за хвіст, заходив на вагову.
Він погано складений, невисокий і носить капелюх на потилиці, як захеканий школяр.
На трибуну ми йдемо лише на заїзд джентльменів; Альтамура веде під руку маму, а я йду сама, — і ось трохи не дійшовши до сходів, вхід до яких загороджують тридцять шість столиків, за якими снідають неаполітанські леви й левиці, трохи не дійшовши, кажу, я мало не натрапляю на Торлонію, який праворуч розмовляє з... Лардерелем. Він вітається зі мною, і тут Лардерель нахиляється до нього й питає: «Хто це?»
Мама, якій я так чудово розписувала вроду цього чоловіка, засміялася. Ах, хай йому біс, було з чого!
Уявіть собі обличчя, безперечно, гарне, бліде, але — не знаю, як сказати, — якесь геть перекошене, геть кумедне. Згорблена спина, ноги, що розлазяться на всі боки, і такий розпусний вигляд!..
На його місці я ніколи не злазила б з коня.
Щасливий шельма цей Одескальки! У нього буде найвродливіша дружина в Римі. Бо Мулітерно, хоч і дурна, надзвичайно гарненька.
Лардерель негарний — тим краще: цікаво захоплюватися негарним чоловіком, особливо коли спершу бачила його красенем. Я сміюся з цього, як жінка, що в захваті. Він не скаче!
Торлонія не підходить до жодної дами, дивиться цей останній заїзд, крутиться на місці, наздоганяє мене на першій сходинці й подає мені руку; ми йдемо швидко, а за нами — мама з Альтамурою.
Я рада пробиратися крізь натовп під руку з доном Клементе: він елегантний і шикарний кавалер з усіх поглядів. Він каже мені, що сьогодні перегони закінчилися рано, і я висловлюю йому свій жаль, додаючи, що обожнюю перегони.
— Та залиштеся на римські, — каже він, — якщо вже ви так симпатизуєте Риму.
— Ах, пане, це від мене не залежить.
Ще кілька слів — і ми вже в екіпажі.
Альтамура каже: «До вечора», а Торлонія: «Щасливої дороги». І ось ми у вирі екіпажів, сміємося з вроди Лардереля та з розпачу полісменів, які вже вибилися з сил. Коні на довгих віжках мчать казна-куди, екіпажі зачіпаються один за одного, дами кричать, панове сміються. Сурми оглушують — який чарівний гармидер!
У Неаполі в мене не було жодної прикрості, усе минуло дуже добре. Я не була ні надто оточена, ні надто самотня. Їду задоволена; дуже шкодую, що не побувала в тутешньому світі, але три дні — не такий уже довгий час, щоб через це вити.
— Правда ж, Галантін смішний? — питає Діна.
— Справді, він змінився, але це тому, що він не пʼяний і, може, закоханий у Мещерську.
Мама раз у раз повторює мені, що він мною не цікавиться. Марна праця — я й без того це бачу і вже не впадаю через це у відчай. Відколи бачиш його зблизька, відколи з ним розмовляєш, він уже не напівбог, хоч і лишається чарівним чоловіком, слово чесної жінки.
Усі вже в місті, а ще світло, і сонце тільки-но сідає.
Усе спаковано, зараз я вбираюся в дорожній одяг.
Любий Неаполю, до побачення, сподіваюся, — і за щасливіших обставин.
Ці два дні були єдиними веселими днями перегонів у моєму житті.
Мені лишається тільки їхати, дякуючи Богові й молячись, щоб Його доброта не полишала мене й надалі.
Амінь.

Примітки

В оригіналі цей уривок виділено курсивом. ↩
В оригіналі англійською: «policemen». ↩