Субота, 15 квітня 1876

Жахливий, неописуваний, незрозумілий кошмар розбудив мене о шостій.
Надворі було вже зовсім видно, але мене охопив фантастичний страх, і я більше не заснула. Це було жахливо.
У цій жахливій країні нічого не можна їсти.
Стомлена, але гарна, пішла на прогулянку. До речі, ми живемо на Кіяя — неаполітанській Набережній Англійців.
Тут є чудові коні — таких у Римі ледь знайдеш кількох, а тут їх безліч. Екіпажі гірші.
Мені було нудно — мені завжди нудно, коли якийсь черговий Антонеллі не доводить мене до гарячки.
Російський віце-консул, пан Насимов, якого сповістили про наш приїзд ще вчора, завітав до нас. Мама познайомилася з ним у Парижі через диякона.
Увесь час бачимо тільки Альтамуру. Я не довіряю йому — як і всім неаполітанцям: мені здається, вони не носять нижньої білизни під такими бездоганно пошитими штанами і що всі вони по вуха в боргах, шахраї й навіть аферисти. Звісно, це лише фантазія.
Мені нема про що писати, якщо не говорити про Пʼєтро, — але мені здається, що після його дивної поведінки це принизило б мене.
Чи продовжувати мені будувати здогади, чи виписувати всі виправдання, які підказують мені уява і насамперед моя гордість?
Залишивши Альтамуру з моїми рідними, я пішла до себе й провела вечір за читанням роману — настільки ж фантастичного, наскільки й нудного, настільки ж сентиментального, наскільки й дратівливого.
Після двох годин читання я потягнулася й кинулась... на диван, цього разу не на підлогу, заплющила очі, розкрила обійми — а вони стиснулися в порожнечі... Як же мені хотілося, щоб він був поруч!
Це все від спеки, від роману, від морського бризу, від нудьги.
Досить! Навіщо повторювати одне й те саме? Навіщо дивуватися й засмучуватися? Хіба не написано десь, що мені має всього бракувати?
Нарешті! Ось слово, яким закінчуються всі мої роздуми. Одне нарешті і зітхання. Нарешті!
Чую, як мама розповідає про дитячі витівки Поля, коли йому ще не виповнилося десяти; Діна розповідає хтозна-що; Валіцький жартує доволі плоско, а Альтамура реготить на всю горлянку.
Я лягаю, ходжу по кімнаті, зітхаю, обурююся, ховаюсь під щит самолюбства — нічого не допомагає, мені однаково нудно.
Скільки ж можна залишатися в Неаполі? Він не приїде шукати мене тут. Ну що ж — якщо не приїде шукати, то й мені нема чого більше ним перейматися.
Але чи застану я його в Римі, коли повернуся? І з яким виглядом він мене зустріне?
Не може бути, щоб цей роман написав Дюма! Це надто безглуздо!
Треба, щоб він приїхав до Неаполя! Мені надто нудно в цій самоті, повній непевності!
Ах, яке ж прикре життя, коли в усьому тобі наперекір!
Боже, як важко моїй юній душі повірити в брехню, у дрібʼязковість, у боягузтво! Я не хочу в це вірити. Але я така змучена, така сумна. Годинник без маятника — ось що я тепер.
навскоси
Я сказала це, коли Одіффре не було.
Боже мій, завтра Великдень. В імʼя цього великого свята вчини, як королі, Твої намісники на землі! Оголоси мені амністію, поклади край моєму горю, зроби так, щоб він приїхав або щоб я дізналася правду. Дай мені його побачити, нехай скінчиться моя мука — більше я поки нічого не прошу. Відчуваю, що зараз заплачу; не смійтеся — а через що ж іще плакати в моєму віці? Утім, і в будь-якому віці.
Жахливо бачити, що наді мною тяжіє таке прокляття. Усе, чого я торкаюся, обертається проти мене!
Я забулася, свічка згасла, і я щойно взяла іншу у вітальні..
Уже пізно, а ці нічні чування нічим мені не допомагають.
Свята Д Ну от! Я щойно страшенно злякалася. Я взяла свічку у вітальні й забула замкнути двері на ключ; я вже збиралася написати: Свята Діво, молися за мене, — коли мама відчинила мої двері, нібито попросити вогню, а насправді щоб подивитися, чи я лягаю. Не знаю, що мені привиділося, але я досі тремчу! Я розсердилася й заговорила голосно. Боже мій, прости мені це — напередодні такого великого свята! Але я була налякана, клянуся Тобі, так налякана, що аж плачу зараз.
Добра Діво Маріє, Свята Мадонно, молися Богові за мене. Ти, що була жінкою, мене розумієш. Молися Богові, щоб Він простив мені мій гнів у саму мить Воскресіння!

Примітки

Кіяя — елегантна приморська набережна Неаполя, що тягнеться вздовж узбережжя. Порівняння з ніццькою Набережною Англійців було природним для мандрівниці, знайомої з Ривʼєрою. ↩