Пʼятниця, 14 квітня 1876

Я побачила Неаполь! Це справді так прекрасно, що можна вмерти!
Ми гуляли чотири години. Коли ми зібралися вже додому, Альтамура й Валіцький зустріли нас і сказали, що треба обовʼязково пройтися пішки по Віа-ді-Рома, або Толедо. Це Корсо Неаполя — і сьогодні туди на екіпажі не вʼїдеш.
Альтамура щедро розсипав любʼязності — я теж була любʼязна.
— Що це за будинок? — запитала я, зупинивши погляд на гарному кутовому будинку з балконом, схожим на балкон паризького Жокей-Клубу.
— Це Академія, клуб.
— Ви його член?
— Ні, панно, тут усі члени — шляхтичі.
Альтамура — не з великого кола, ну й ну! І мене з ним бачили! Я миттю відчула втому і доклала чимало зусиль, щоб не кинути напризволяще цього банківського синка.
На балконі було лише три чи чотири плобстери, один із яких геть розвалився в гойдальному кріслі, — мабуть, якийсь Пʼєтруччо.
Біля королівського палацу — чарівна зустріч. Граф Денгоф, той самий, що з Остенде, — тут із принцом і принцесою Карлом Прусськими. Ми зупинили екіпаж, і він легко, мов на крилах, підбіг до нас.
навскоси
Я вважала Антонеллі молодим левом! Він міг би ним бути, але ним не був.
Я люблю зустрічати людей, які знали мене ще в коротких спідницях, — адже я так розквітла. Ви памʼятаєте, що він залицявся до мами.
Альтамура проводжає нас додому й надсилає морозиво та тістечка. Ніколи не бачила такої запопадливості. Не думайте, що він закоханий. Мама поставилася до нього любʼязно, і він відчув до неї щиру вдячність — от і все. До того ж його прочать для Діни. Він смаглявий, має смішнуватий дефект вимови, загалом досить гарний юнак, але ззаду лисіє.
Денгоф провів у нас вечір. Говорили про Жюлі Воєйкову, Бенкендорф. У Берліні вона живе з шаленим розмахом, робить дурниці, не вміє тримати себе, бракує їй такту й вихованості, — до того ж разюча потвора, усі кепкують із неї.
Неаполь такий самий красивий, як Париж: широкі вулиці, чудові будинки. Неаполь — найкраще місто у світі, і я поясню, чому. Такий самий красивий, як Париж, він має до того ж море, і божественні гори, і клімат, якого ніхто навіть уявити не може.
У Неаполі є все — все, окрім Риму... Зараз я більше люблю Рим, але це справа звички. Спочатку я ненавиділа Вічне Місто.
Я думаю, він уже повернувся. Россі, мабуть, уже розпитав у готелі «де ла Вілль», та ще й картки, залишені Вісконті й де Фаллу, мали подіяти. Отже, він уже вільний або незабаром буде, якщо мої сумні здогади безпідставні, якщо він не поїхав з власної волі. Що ж він робитиме? Приїде до Неаполя? О, ні! Ця нікчемна, боягузлива істота.
У Неаполі не хочеться лягати спати: море реве, я слухаю його й сама сповнена гніву, як воно. Він насміявся з мене. Це безсумнівно... Я залишила в Римі розпорядження готельєрові: всім, хто прийде питати нас, відповідати, що ми поїхали з Риму, і більше нічого не додавати. Але якщо прийде граф Антонеллі — йому скажуть, що я в Неаполі. Та думати про це марно. Він змирився, ця слабка й ганебна істота. Боже мій, Боже мій, не знаю, що й думати! Заради всього святого, визволи мене з цієї невизначеності! Піду почитаю.
Вже по першій ночі. У Неаполі мені нічим себе зайняти, я не можу так жити.
Невже він мене обдурив? Невже можна бути до такої міри потворно підлим? Або ж — невже можна бути так боягузливо слабким!
Я чекаю його тут, чекаю, бо бажаю його. Боже, який чудовий був би Неаполь, якби поруч був хтось близький! Прогулянки човном, верхи, пішки ввечері!
Яке ж нещастя — завжди натикатися або на байдужих, або на звірів!
Я думала, що мене кохають, мала деякі підстави так думати... і ось маєте, добрі люди!
Я зневажала, ображала, ранила Брускетті. Не каюся в цьому — якби все повторилося, я вчинила б так само. І на що мені здалося це ненависне кохання! Одна людина нещаслива — от і все. Марнота, марнота!! Мені потрібно, щоб мене кохали, — а мене ніхто не кохає!
Я хотіла б кохати — а кохати нікого!
Мабуть, час спати. Я дочитала фантастичний роман.
Тут мені нічим себе зайняти, я нічого не чекаю. Жалюгідне становище.
Я справді сильна жінка. Ніщо мене не зачіпає — і перед усіма я весела, кокетлива, екстравагантна, як завжди.
У Римі я плакала перші два дні; тепер мені тільки дуже прикро й тривожно — хочу знати правду.
Ця пригода дуже дивна. Він зник, мов за помахом чарівної палички, — якби хотів позбутися мене, йому не треба було б мене попереджати, він просто пішов би, і все.
Ах! Коли ж я нарешті дізнаюся правду!
Я певна, що він не хотів позбуватися мене, я певна його щирості... і все ж — Боже! яка невизначеність!

Примітки

Марі перевертає знамениту приказку «Побачити Неаполь і вмерти» з попереднього запису — тепер вона побачила його й може підтвердити: так, він прекрасний настільки, що за нього можна й померти. Кліше перетворюється на пережите відчуття. ↩
Академія — ексклюзивний неаполітанський дворянський клуб, рівня паризькому Жокей-Клубу чи ніццькому Cercle Masséna. Членство було обмежене титулованою знаттю. ↩
В оригіналі французькою: «bigre !». ↩
В оригіналі: «plobster» — власне слово Марі, уживане з 1874 року для ошатних, багатих і родовитих світських чоловіків. Коли в серпні 1874 року її спитали, як Дорія може бути плобстером, «nʼétant ni gros ni rouge» (не будучи ні гладким, ні червоним), вона відповіла: «parce quʼil est extrêmement noble et riche» (бо він надзвичайно знатний і багатий) (023.0210). ↩
«Пʼєтруччо» — зменшувальна форма від Pietro (Пʼєтро), вжита тут як збірне імʼя для дозвільного молодого аристократа. ↩