Субота, 8 квітня 1876

Який же цей готель неприємний! Плауден приходив два дні тому і позавчора, а нам нічого не сказали — він сам сказав учора. Він приніс мені свою фотографію в костюмі.
Я їздила верхи з Полем на віллі Боргезе. У мене був чудовий кінь, ми справили блискуче враження, і я в захваті. Я бачила всіх, навіть Торлонію, але лише один раз. Зайве казати, що в мене незрівнянна талія; ні, послухайте, я кажу це не жартуючи — серйозно, у мене чудова талія. Ця чорна амазонка, суцільна й щільно припасована, лише покриває, але нічого не приховує.
Від принца Умберто до останнього нікчеми — всі дивилися на мене з очевидним схваленням.
Погода була гарна, кінь відмінно виїжджений. Я рада, рада!
Брускетті теж був верхи — з дамою й двома панами, всі негарні й на поганих конях, — і його штани задерлися майже до колін, і видно було білі кальсони й червоні панчохи. Це Поль мені сказав; ми сміялися, Брускетті розлютився.
Загалом люди, що погано їздять верхи, що не почуваються зручно, що соромляться себе, — дивляться на публіку люто, наче це її провина! Мадам Олівер гукнула мені щось приємне, швейцарці теж. Я бачила лише принца Умберто — не знаю, чому він мене так смішив; може, тому, що він на мене дивився, і я добре здогадуюся, що він і його адʼютант говорили про те, який у мене вигляд у сідлі.
Ну от і все.
Не знаю, де подітися. Сьогодні суботній вечір! Пʼєтро має прийти; якщо не прийде — заплачу, як нещасна! А тут ще мама знову береться за свої припущення, знову набирає ображеного вигляду!
Час від девʼятої до пів на одинадцяту здається мені довшим, ніж усі ці вісім днів — задихаюся від нетерпіння. Боже, а якщо він не прийде! Його відправили геть, його сховали, він мене обдурив, він насміявся з мене! О! Який у мене буде вигляд перед домашніми! Боже, Боже, Боже! Він прийде, правда, скажіть, що він прийде. Відмовляюся від Торлонії — аби він прийшов. Я буду дуже нещасна, якщо правда, що він мене обдурив, що він ніколи серйозно не кохав мене, що він бавився!... Валіцький, не кажіть цього! Я не хочу вірити в таку підлість з боку Пʼєтро. Я звикла дивитися на нього як на саму чесність, левʼяче серце й пристрасть у найвищому вияві! Боже! Мені здається, мій годинник зупинився — ні, іде — ні, повзе. Тільки двадцять хвилин на десяту. Ще година чекати. Не знаю, що б я воліла — бути розчарованою зразу чи залишатися ще в цьому скаженому чеканні. Чи можна це розібрати? Сумніваюся. Чекаю, чекаю, чекаю.
Ні, послухайте, скажіть, скажіть — він прийде, правда? Прошу вас, скажіть, що так. Ах, карти... я вже не вірю; спробуємо все одно — це вбʼє час. Вони кажуть ні! Чи варто ламати голову? Почекаємо ще. Господи, прошу тебе, зроби, щоб він прийшов.
Яка ж я дурна!
Пальці в мене були зовсім холодні, коли годинник вибив десяту; мене кидало то в холод, то в жар аж до пів на одинадцяту. Об одинадцятій я відвернулася від лампи й слухала розповіді Валіцького та Іссаєвича. О пів на дванадцяту мама дала знак, і всі розійшлися по своїх кімнатах.
Я вкрала шість цигарок у Валіцького, дотяглася до своєї кімнати, замкнула двері на ключ і затулила замкові щілини носовичками; подивилася в дзеркало, роздяглася, надягла пеньюар і лягла на підлогу, закинувши голову на маленьке низьке крісло, і широко розплющеними очима дивилася на потворну гірлянду на стелі.
Я помітила, що в мить, коли плачеш, не знаєш, про що плачеш, — відчуваєш лише потребу плакати.
Я поворухнула головою, бо між шиєю і коміром пеньюара з обох боків утворилося озеро. Крісло відібрало свою милосердну підтримку! — і я впала на килим.
Я думала лише про те, яка це була б радість, якби моя кімната стояла окремо; тут же мені щомиті доводилося стримувати подих, бо я дихала так, що мене було чути навіть крізь двері, і від цього я задихалася.
Я не плачу. Я складаю докладний опис.
Яка мука — не мати змоги завити на весь голос!
Він підло мене обдурив. Я ні в що не вірила і ні в що не вірю, але йому я повірила. Він насміявся з мене. Батько пояснив йому наше становище й по-дружньому сказав, що треба потихеньку все розірвати. Він скорився голосу розуму і дуже добре зіграв свою роль.
Треба було змусити його присягнутися. Ах, ну звісно, наче люди не присягаються щодня; та й присягаються лише тоді, коли хочуть обдурити. Якби він був у монастирі, то вже вийшов би звідти. Він не в монастирі. Його, мабуть, відіслали кудись далеко; я мала б здогадатися, бачачи мерзенні усмішки його брата, який, як людина статечна, певно, діяв у змові з графом — «для блага П’єтро».
Не знаю, чому мені вірити. Він відсутній з власної волі чи його тримають далеко силою або хитрощами?
Ні, я не можу повірити, що він обманював мене весь час і в усьому! Тоді вже нічому на цьому світі не можна було б вірити. Я кажу, що ні в що не вірю, але, виходить, у глибині душі я так не думаю! Це було б безнадійно! Від цього можна було б зненавидіти все на світі!
Я ще не підвелася з-під холодного каменю, а вже втішала себе, що, може, побачу його завтра. Ні, я не можу жити цією думкою. Мені треба ще поплакати! ... Я знову можу писати. Навіщо писати! Хіба моя історія не завжди та сама? Вона завжди закінчується нападом ридань на килимі якогось готелю. Він мене обдурив, або ж він — жертва своєї родини.
Може, щоб позбутися людини, яка скоїла такі жахливі злочини, як піти в солдати й стати членом Caccia-Club, його назавжди замкнули в цьому монастирі. Для єзуїтів, для кардинала це не так уже й неможливо.
Його брати — ті розсудливі; вони члени клубу, де грають лише в шахи й п’ють лише легеньке, добре розбавлене вино. Вони не ходять до Опери й знаються тільки з клерикалами, з «чорними».
Ось я вже хочу зробити з П’єтро мученика.
Ні, ні, ні, ні, ні! Він не брехав, він не обманював! Він не негідник, не лицемір, не боягуз!
Мама хоче їхати у вівторок. Я не поїду!
Вони чекають мого від’їзду, щоб відпустити П’єтро. Довго ж їм чекати. Зрештою, якщо він мене кохає, то зуміє мене знайти.
— Якщо я пішов на військову службу без дозволу родини, — сказав він мені того вечора біля фортепіано, — то невже ви думаєте, що заради вас я не піду куди завгодно, не чекаючи дозволу жодного біса! Ах, ще б пак!
Я курю й потроху впадаю в отупіння.
Завтра я сповідаюся й причащаюся.
Я відкрила шухляду й різко її зачинила, бо побачила там портрет П’єтро; цей портрет тепер завдає мені болю, і мені до смерті хочеться піти взяти його й писати, дивлячись на нього, — ніби для того, щоб він підказав мені слова, якими я змогла б себе виразити, щоб сказати, як я схожа на п’яну жінку, напівотупілу й зовсім зажурену. Увесь цей час мене проймав дрож, а тепер болить голова, і я курю й курю, щоб отупіти.
Ні, ви тільки уявіть: я плачу перед портретом чоловіка! Звісно, жінка, яка пише, — не та сама, що плаче!
Я іноді плакала, читаючи романи; хотіла б я знати, чи плакатимуть, читаючи мене. Ні, бо я тільки й повторюю слово плакати, а нічого зворушливого не кажу. Не знаю.
Невже я більше його не побачу? Годі! Бог такого не зробив би. Пхе! Він і не таке робить!
Не богохульствуймо.
Мені навіть спало на думку, що він не прийшов сьогодні ввечері навмисно, щоб програти своє парі. Карти ж казали ні. Спитаймо їх про завтра. Карти кажуть ні. Вони брешуть! Чому? Бо кажуть не те, чого я хочу?!
Яка ж я була божевільна, коли вірила, що мені може щось вдатися. Хіба мені не доведено ясно, що все, все, все мене підводить!
Мене сповнює жахлива певність, що я більше його не побачу і що все скінчено.
Ну і що ж тут дивного? Хіба не відомо, що на цьому світі мені судилися самі лише страждання?
Усі, хто бачить мене сміхотливою й шаленою, кажуть мені: «Ви скінчите в монастирі».
Думаю, так. Зневірена й утомлена, утомлена, утомлена від постійних розчарувань, від вічних незадоволених бажань, я сховаюся десь, щоб плакати, молитися й богохульствувати!
З хворим розумом і неспокійним серцем я знову вдамся до розради слабких — до карт. Ще раз спитаю їх, чи побачу його завтра. Ще лише раз, і це буде востаннє... на сьогодні.
Знову й знову ні! Спитаймо книгу, може, вона мені щось скаже: «Римський цемент, що вкриває її всю і захищає». Не розумію. Ще. Ні, не хочу!
Змирися й мовчи! Я так звикла до бурлескного жанру, що нічого не вмію сказати. Та й марно. Кому яке діло до щоденника якоїсь нещасної! Їх же стільки!
Перша година. Піду спати. Сон — найщасливіший зі станів: хто спить, той мертвий.
Я дивлюся на портрет і пускаю дим цигарки йому в обличчя.
Сорока, граф Антонеллі, П’єтро! Насмішка над насмішками! І щоразу я даюся на гачок, і щоразу вірю, що цього разу буде не так, як завжди.
Божевільна, божевільна, божевільна! Ні, не божевільна, а нещасна.
Я кохаю його найбільше тому, що він кохає мене. Ні, він мене не кохає. Він більше не повернеться! Якби мав повернутися, то повернувся б сьогодні ввечері.
У мене лишилося ще півтори цигарки. Викурімо все.
— Він більше не прийде, ми його більше не побачимо, — казала мама, — ченці й священики відішлють його дуже далеко.
Карти кажуть, що я більше його не побачу. «І знову мене охоплює напад відчаю»! Отупіння минає, я відчуваю, бачу, плачу!
Але в мене є його портрет, я буду йому поклонятися. Якщо він мене обдурив, я його проклинаю; якщо його тримають силоміць — я його кохаю, дуже кохаю, кохаю всім серцем, обожнюю, я не хочу кохати нікого іншого, не хочу нікому приділяти уваги!
Дурниця — цей Торлонія, бліде й недостойне творіння брудного й недостойного серця.
навскоси
Я добре розумію це почуття і готова пережити його знову до будь-якого чоловіка, який через мене опинився б у такому романтичному й жалюгідному становищі.
Я покарана за свої дурні слова!
Через те, що він мене кохав, я поводилася з ним як із негідником! Якби він помер, я зробила б із нього бога й поклонялася б йому все життя — щоправда, не кохаючи. Усі ці розчарування зроблять із мене неабияку шельму: я ні в що не вірю, нічого не люблю, нічого не шаную.
Невіра, цинізм і мізантропія!
Ось яка я, і не тому, що я цього хотіла. Мене такою роблять! Бог робить мене такою! Заперечмо Бога — і картина буде завершена.

Примітки

«Amazone» (фр.) — амазонка, костюм для верхової їзди: довга, щільно прилегла спідниця, яку носили жінки, їздячи в дамському сідлі у 1870-х. Не натяк на войовниць-амазонок. ↩
В оригіналі італійською: «Via !» — «Та ну!», «Годі!». ↩