Неділя, 9 квітня 1876

З полумʼяною вірою, зворушеним серцем і душею, готовою до цього, я сповідалася і причастилася. Мама й Діна теж. Потім ми відстояли месу; я прислухалася до кожного слова і молилася. Я просила тільки одного — знову побачити Пʼєтро.
Ми обідали у Шпільмана, потім я повернулася, і ми з Полем кумедно посперечалися про росіян та італійців. Через годину їду верхи. Півгодини віддам на те, щоб писати, курити й отупіти.
— Ми його більше не побачимо, даремно про це думати, — повторює мама. А що її слова якраз відповідають моїм відчайдушним страхам, мені страшенно погано.
Я не сміюся, я не лютую. Я страждаю — ось і все.
Я думала, що ситуації, описані в книгах, вигадані. Ці труднощі з тим, щоб знову зустрітися, ці перешкоди.
Та дивіться, добрі люди! Як я можу знайти Пʼєтро? Піти до монастиря Сан-Джованні е Паоло — безглуздо. Кого питати? І що питати? Граф Антонеллі, будь ласка. Абсурд.
Він пропав. Але хіба він сам не хоче мене побачити, хіба він не зробить усього можливого для цього? Ах! Я нічого не знаю. Я знервована. І треба їхати верхи! Найменше слово доводить мене до люті.
Невже можна отак прибрати людину серед білого дня?
Змилуйся! Помилуй — мені варто величезних зусиль не вибухнути. Господи, не муч мене весь час.
Коней так і не привели, і ми виїжджаємо в екіпажі. Я сподівалася побачити його у Боргезе; після двох кіл мені стало немовби трохи легше від думки, що знайду його на Пінчо, і я навмисне тягла час, щоб зберегти ілюзію. З Пінчо якийсь біс тягнув мене на Корсо, але на Корсо, як і на Пінчо, і у Боргезе — я бачила лише строкатий, безкраїй, нудний натовп.
Мама весь час розповідала історію Пʼєтро від вісімнадцяти років до сьогодні і закінчувала кожен абзац цими словами:
— Він помер, його змусили дати обіти, ці єзуїти його замурували, все скінчено, він помер.
Можете собі уявити, як це на мене діяло.
Хіба це не доводить до сказу — бути у владі невідомої й незаперечної сили! Я маю на увазі ту силу, яка забрала Пʼєтро. О так, це доводить до сказу, це принизливо, жахливо! Ламаю голову, щоб здогадатися, куди вони могли його сховати. Що неможливо кардиналу, коли йдеться про накази людям Церкви! Влада священиків безмежна — чесній людині не дано проникнути в їхні темно-таємничі змови. Дивуєшся, боїшся і захоплюєшся. Досить прочитати історію народів, щоб побачити їхні руки в усіх подіях, їхню невидиму владу, їхні задуми, такі далекосяжні, що невправне око губить їх у тумані. Від початку світу, в усіх країнах — верховна влада належала їм, відверто чи приховано. Так і досі, люди не здогадуються, але хай поспостерігають уважно. Революції у Франції, заворушення і кров в Іспанії, нігілізм у Росії — у нові часи; а в старовину — вбивства королів, змови вельмож. Що їх спричиняє? Що їх викликає? Прогрес, нові потреби.
Ах, та годі! Ви занадто прості. Усе це просто тому, що священики для цілей, нам невідомих, мали в цьому потребу і вони це робили, розпалюючи фанатизм, честолюбство, сумління, зажерливість.
Дуже хотілося б, щоб якийсь учений ґрунтовно дослідив цю таку цікаву тему.
Усі пішли дивитися на щось — не знаю на що саме — диво, фокусника чи самого чорта. Я замкнена й чекаю, що він зʼявиться, тріумфально принісши програне парі.
Даремно, даремно!
Ні, послухайте — це було б занадто, якби от так, раптово, його забрали назавжди. І я навіть не знала б, що з ним сталося, що з ним зробили!! Він не може не повернутися до Риму. Він стільки разів казав, що буде тут щонайпізніше в суботу.
І нічого не могти вдіяти! І не знати, де його шукати! Але він, він, він! Хіба він нічого не робить, щоб повернутися, хіба він не кричить, хіба він нічого не ламає, хіба він не хоче!

Примітки

В оригіналі латиною: «Miserere !» — початкове слово 50-го (за Вульгатою; за єврейською нумерацією 51-го) псалма; також відома хорова молитва. ↩
В оригіналі італійською: «tenebroso» — «темний, похмурий». Марі утворює гібридне слово, поєднуючи італійський прикметник із французьким; українською гібрид відтворити не вдається. ↩