Пʼятниця, 7 квітня 1876

Під час уроку живопису я почула з кімнати Валіцького — вона поряд зі студією — як якийсь чоловік говорить по-російськи. Я постукала в двері.
— Увійти не можна, — сказав Валіцький, — я роздягнений; це приїхав пан Іссаєвич.
Я анітрохи не здивувалася, бо тітка писала нам, що він у Ніцці і приїде до Риму. Хто такий Іссаєвич? Поль Іссаєвич — племінник Доменіки, тобто син її брата. Вісім років тому в Харкові він був студентом, приходив до нас щодня як родич; Валіцький його дражнив і постійно влаштовував сцени між ним та ще одним юнаком — сином маминого вчителя співу, якого як італійця приймали скрізь. Поль був надзвичайно негарний — широкий ніс, невиразне обличчя, малий на зріст, — але викликав захоплення в панночок, особливо в Оги Жуковської, старшої сестри Марі, в яку був закоханий мій брат.
Тепер Іссаєвич — чиновник для особливих доручень канцелярії генерал-губернатора Вільни. Йому двадцять сім років.
— Ну що ж, — кажу я Валіцькому, — відчиніть мені.
— Ні, не можу, пришлю його до вас.
— Добре.
Я прийняла його не встаючи, на манер королеви, що приймає своїх звичайних придворних, — доброзичливої й простої королеви.
— Мені немає потреби представлятися, — сказав він, — ви мене впізнаєте?
— О так, впізнаю, це мене вже не можна впізнати.
— Кажуть, ви творите чудеса в живописі, у співі, у всьому.
— Завдяки пану Каторбінському я роблю великі успіхи, так.
навскоси
Я справді вірила, що займаюся живописом.
— Не хочу вам більше заважати.
— Нічого, або ж ідіть тепер, побачимося ще.
Коли мама й Діна повернулися з церкви, знову прийшли до моєї студії, і ми почали розмовляти про Ніццу, про Юркова і про Ніну.
Іссаєвич носить бороду; він резонер, як кажуть по-російськи; має великі сподівання або хоче мати вигляд людини з великими сподіваннями; одягнений за останньою модою, чоботи у нього скриплять (російська елегантність), а сорочка біла й накрохмалена. Насправді це розумний хлопець, і з роками він став значно менш негарним. До того ж він родич — їздитимемо разом верхи.
Ми зробили кілька кіл по Пінчо, і, коли вʼїжджали на Корсо, я побачила Торлонію — пішки, з іншим паном. Оскільки я сиділа спереду, я могла б бачити його весь час — він ішов у тому самому напрямку, що й ми. Але я так його видивлялася, що привіталася лише тоді, коли він уже знову надів капелюха.
Ось уже втретє здається, ніби я відвертаюся. Послухайте! Я не знаю, чи кохаю цю людину, знаю лише, що коли думаю про нього дві хвилини поспіль або коли бачу його — стаю як скажена, хочу все розтрощити й утекти на край світу! Так само діяв на мене той, інший герцог.
Через усе це я йду обідати стурбована і врешті-решт розважаю весь наш куток: коли подають боби, розповідаю, що Піфагор вважав, ніби в них є душа, і кажу ще кілька смішних речей.
Але в глибині душі мене мучить Торлонія. О, який точний російський вислів: кіт на душі шкребе. Кіт на душі шкребе. Мені завжди неймовірно важко переконати себе, що чоловік, якого я кохаю, може мене не кохати.
— Н... не говорімо про це! Я б хотіла відлупцювати Торлонію. Що за безумство, ця купівля коней! Я не очікувала такого знайомства. Я говорила про його коней, щоб підказати йому ідею бути представленим, — безглузда жінко! Ніби чоловікові потрібно підказувати такі ідеї, якщо він зацікавлений або якщо я йому подобаюсь!
Словом, у теорії я дуже розважлива, а на практиці роблю чимало помилок. Я не очікувала, що Торлонію так швидко представлять, миттєво.
навскоси
Сподіваюся, що ви читаєте те, що я кажу про Торлонію, так само, як я це писала, — тобто сміючись. Я писала це по-дитячому, не думаючи, що хтось може повірити, що це правда.
Я не просила мене з ним познайомити — я лише цього бажала. Зрештою, я тут стільки написала — можете судити самі.
Але що ж робити з цією людиною, якщо я їй не подобаюся!
Я кажу це у відповідь на тисячу протестів, скарг, сумнівів, які я душу в собі і які рвуться вилитися на папір.
Щоразу, як я дивлюся в дзеркало, я стаю недовірливою, нервовою, злою! Бо я кажу собі: що б ти не робила, будь хоч удесятеро гарніша — нічого не вдієш. Адже ти йому не подобаєшся! Якби ти мала йому сподобатися — вже б сподобалася.
О, скажена правда!
О, огидне переконання!
Мене дратує саме опір! Саме неможливе змушує мене кипіти, лютувати й падати долілиць, охопленою... цілою купою гірких роздумів!
Тепер, коли я описала свої прикрощі, почуваюся краще.
Сьогодні ввечері Пʼєтро має прийти. Сьогодні ввечері або завтра. Краще сьогодні — чекатиму, щоб бути розчарованою.
Мадам де Сенарклен (товста баронеса) у нас; девʼята година, іду одягатися.
О десятій, коли ця пані відʼїжджала, увійшли Плауден, потім Поль і Валіцький. Зайшла загальна розмова про права бути прийнятим при російському дворі, про інститути шляхетних дівчат і про різні речі того самого ґатунку.
Пʼєтро не прийшов — лише сьогодні ввечері він виходить з монастиря. Я бачила його гидотного клерикала, цього брата-лицеміра, Поля Антонеллі, — ось кого треба роздавити! Малий, чорний, жовтий, жвавий, лицемір і єзуїт!
Якщо історія з монастирем правдива, то він, звісно, про неї знає; і як він, мабуть, сміється з неї зі своїм закритим виглядом, як він, мабуть, розповідає це друзям! Пʼєр і Поль один одного не виносять. Мені здається, що мого Антонеллі пригнічують, що його такі набожні брати шкодять йому в очах старого графа.
Зрештою, у Пʼєтро ще є час до завтрашнього вечора. Мама побилася з ним об заклад, що він не повернеться в суботу. Побачимо, хто виграє.
Іссаєвич провів день із нами, і ми разом ходили на вечірню.
Смерть нещасного, доброго Юркова викликає у всіх лише холодне «тим краще» і благочестиве «так краще для панн Сапоженікових».
Є добродійні душі, що приходять її втішати й говорять таке Ніні. Тітка від цього обурена. А самі — розпусні нікчеми, як Бутовська, що утримує журналіста Шоссада, бо більше ніхто його не хоче! Я далека від того, щоб схвалювати Ніну, але скажу, як Біховець: «Якщо чоловік таке становище приймає — нам нема чого казати».
Тітка квапить мене повернутися. «Невже, — пише вона, — Марі вже не хоче побачити Сороку, який усе програв — навіть штани й свого кучера Єлену!». Якщо вона не повернеться зараз, — пише далі тітка, — то більше його не побачить, бо прапор на вежі вже не майорить, замок відкритий для відвідувачів, а Сорока їздить фіакром, такий жалюгідний, як тільки можна».
Хіба я не пророчиця? Згадайте пророцтво Кассандри і скаргу Жирофли.
Бідолашний Одіффре — він зогниє.
Я зробила анаграму з «Pietro Antonelli» і знайшла літера за літерою: Il étonne lʼapôtre. Нещасний Пʼєтро! Що з ним зробили! Ці прокляті єзуїти його отруїли, або задушили, або втопили в Тибрі.
Матиму терпіння до завтрашнього вечора, а тоді вже віддамся розпачу.
Ні, послухайте! Пʼєтро, де б ти не був — у цьому світі чи в іншому, — слухай мене. Хочу силою волі змусити тебе відчути, що я думаю про тебе, що я за тобою сумую, і що ненавиджу тих, хто тебе переслідує! Мій дорогий друже, мій найкращий спогад про Рим.

Примітки

«Резонер» (рос. «raisonneur») — російський соціальний тип: задерикуватий інтелектуал, що має думку про все й розводиться довго. Буквально — «той, хто розмірковує». ↩
«Avoir un chat dans le cœur» — російський фразеологізм, ужитий тут у французькому перекладі (рос. «иметь кошку на сердце»): відчуття, ніби кіт шкребе на серці; гризота тривоги й неспокою. ↩
Дві власні сатиричні пісні Марі 1875 року про Одіффре: «Complainte de Girofla» («Жирофла» = Еміль д’Одіффре; 043.0368 і далі) та «Prédiction de Cassandre» («Пророцтво Кассандри»; 050.0381 і далі); це не оперета Лекока «Жирофле-Жирофла». ↩
Il étonne lʼapôtre — фр. «Він дивує апостола». Анаграма імені «Pietro Antonelli», що складається з тих самих літер. ↩